Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Культура · “Лесина душа — в її поезії”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ДЕ МАВЧИНИМ ГОЛОСОМ ТИША БРИНИТЬ

Слово Просвіти, №32 за 2009 рік

Надія ГУМЕНЮК, письменниця, м. Луцьк КОЛОДЯЖНЕ Лесина душа — в її поезії. Але щоб глибше зрозуміти, що надихало цю душу, треба їхати в Колодяжне. Саме тут Лесин дім. І, як писала вона в листі до Михайла Павлика, “… мені ніде так не добре, як вдома, робота тут найлегше робиться. Та ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі моєму серцю люди, тут не почуваю себе зайвою на світі”. Тож закономірно, що свято “Лісова пісня”, яке дев’ять років тому Улюблені Лесині мелодії виконують Світлана Мирвода із сином Тимофієм започаткувала і проводить Волинська обласна організація Національної спілки письменників України, розпочинається в Колодяжному. Цього разу до Лесиного родинного гнізда приїхали: з Києва — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені Лесі Українки, імені Олени Пчілки та багатьох інших відзнак Михайло Слабошпицький і голова Київської письменницької організації, головний редактор журналу “Київ”, заслужений діяч мистецтв України Віктор Баранов, з Тернополя — голова обласної письменницької організації Євген Безкоровайний, з Рівного — Неоніла Диб’як, з Луцька — голова Волинської письменницької організації Ніна Горик, Олена Криштальська, Василь Простопчук та авторка цих рядків, з Бреста (Білорусь) — наші побратими по перу Алесь Поплавський та Володимир Глазов. До письменницької когорти приєдналися і гості з Чернігівщини, малої батьківщини Петра Косача, — голова обласної “Просвіти” Василь Чепурний і Микола Шкурко з Ніжина, а також голова Волинської обласної “Просвіти” Микола Кучерепа. Колодяжне зустрічає нас тишею, настояною на пахощах квітів, у яких потопає садиба. Високі мальви “підбігли” аж до стін “білого будиночка” і зазирають у вікна. Біля “сірого будиночка” вабить джерельною водою криниця. В саду дозрівають яблука. Та найрясніше цього літа вродили старезна косачівська груша і кизил, привезений колись Лесею з Криму і посаджений у дворі. — Скільки працюю тут, не пам’ятаю, щоб так рясно було груші кизилу, як цього року, — каже завідувачка музею, заслужений працівник культури України Віра Комзюк, яка вже тридцять років є берегинею садиби Косачів. Мабуть, не тільки дбайливо доглянута земля, але й особлива енергетика цього святого місця підтримує молодість старих дерев. Нею, цією потужною енергетикою, тут пронизане все: земля і небо, трава і квіти, світлини й безцінні меморіальні речі, щебет ластівок і звуки Лесиного роялю у “білому будиночку” (на ньому для нас грала піаністка Валентина Скрипіна в парі зі скрипалем Михайлом Тлумаком), лампа під абажуром і невеличка сцена у “сірому будиночку”… Виходимо по одному на цю сцену. Звучать вірші, падають у м’яку тишу кімнати щирі слова. За кілька годин нас чекають багатолюдні зустрічі. А тут ми спілкуємося з Лесею, з її унікальною родиною, яка явила світу феномен світла в темряві імперської доби, створивши в маленькому поліському селі потужний центр української культури й просвітництва, патріотизму й подвижництва. КОВЕЛЬ Перша велелюдна зустріч учасників поетичного свята “Лісова пісня” з ковельцями біля пам’ятника Лесі Українці. Щирим словом і живими квітами вшановуємо пам’ять геніальної доньки України. Зустріч друга — в міському культурно-просвітницькому центрі. Про історію цього центру варто сказати окремо, оскільки його створення, не зовсім характерне для нашого часу з його перманентними кризами, але показове для розуміння ситуації саме в Ковелі. Кілька років тому в центрі міста тихенько занепадав старий будинок, навколо якого точилися гострі баталії. Хтось готовий був приватизувати двоповерхівку такою, якою вона є, і трохи підрихтувавши, розмістити в ній свої володіння. Комусь кортіло швидше знести стару будівлю і спорудити на її місці ще один супермаркет або офіс. Але інтелігенція стала на захист історичної пам’ятки, адже тут колись була аптека, до якої навідувалися Косачі. Місцева влада підтримала інтелігенцію, і тому після реконструкції будиночок постав, як новий. А в ньому розмістилися і аптека-музей, і культурно-просвітницький центр з великою мистецько-виставковою залою, залою для творчого спілкування, книжковою крамницею, школою шляхетних панянок. У залі — яблуку ніде впасти. Ще до початку вечора в центрі уваги опиняються Михайло Слабошпицький та Віктор Баранов. Оскільки Михайло Федотович на Волині не вперше (кілька років поспіль він приїздить сюди розв’язувати організаційні питання конкурсу української мови імені Петра Яцика), то присутні, а особливо вчителі української мови, зустрічають його вже як свого. Віктора Баранова просять прочитати його знаменитий вірш “До українців”. Написаний двадцять років тому, він став своєрідним славнем українського пробудження. Просять не тому, що забули (його тут може продекламувати кожен), а тому, що хочуть почути в авторському виконанні. Це зацікавлення засвідчує дуже важливу річ: людям потрібні і таке спілкування, і такі твори високого громадянського звучання. На вечорі, який вела Ніна Горик, виступили учасники свята, яких вітали міський голова Сергій Кошарук та голова районної ради Микола Гайдучик. Цікаву сторінку життя Косачів, досліджену на архівних матеріалах, розкрила доцент Волинського національного університету імені Лесі Українки, кандидат філології Світлана Богдан. Поетичний перегук супроводжували пісні у виконанні ліричного дуету “Райдуга” з Ковеля (Оксана Мулярчук та Світлана Осокіна) й уродженки Ковельщини, заслуженої артистки Колодяжне. Фото на згадку. України Світлани Мирводи, яка щороку приїжджає на свято з Києва з сином Тимофієм — скрипалем і сопілкарем. НЕЧИМНЕ Дорогою до Нечимного Косачі зупинялися у Білині та Скулині. В листі до матері 20 грудня 1911 року Леся зізнавалася, що в Колодяжному бігала самотою в місячну ніч, щоб привиділася мавка, а “… над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш? — у дядька Лева Скулинського…” Ми також зупиняємося: спочатку в Білині — щоб помолитися у місцевій церкві й поставити свічки Мавка і Лукаш за світлий спокій Лесиної душі, а тоді в Скулині — в садибі Леоніда Лисюка. Пан Леонід не згірш дядька Лева знає свій ліс і не менше вболіває за нього, адже він — лісничий Скулинського лісництва. У Скулині пишаються тим, що в них бувала Леся Українка, охоче переказують почуте ще від батьків: “Була тая панночка Леся вельми добрая до простих людей і любила нашого парубка скулинського”. Від Скулина до Нечимного — чотири кілометри. Пригадую, як довго долали ми їх на початку 90-х років минулого століття. Невелика група письменників на чолі з тодішнім головою Василем Геєм та директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк щосили штовхали музейного УАЗика, який пірнав у глибочезні баюри із застоялою водою. Через те бездоріжжя і перестали люди навідуватися до Нечимного, де колись, ще 1963 року, біля кринички, з якої пила воду Леся Українка, посадив молодого дубочка Максим Рильський. Невдовзі будиночок-лісничівка, де планували зробити музей, згорів (кажуть, там любила влаштовувати пікніки партійна номенклатура), галявина здичавіла, криничка замулилась, дерев’яний настил, прокладений до озера Нечимного, згнив… Саме після тієї мандрівки і забили волинські письменники в усі дзвони. Згодом за сприяння ковельської влади було прокладено дорогу, упорядковано урочище Нечимне, започатковано поетичне свято “Лісова пісня”, збудовано музей одного твору — безсмертної казки-феєрії Лесі Українки, в якому є постійний музейний працівник. І єдине, що залишається болючою тернинкою у серці, — озеро Нечимне, в якому вже майже нема водного плеса. Про потребу його порятунку написано багато — мабуть, на кілька томів набереться. Але допомога забарилася. Не раз поетичне свято скроплював щедрий волинський дощ, але ніколи тут не було малолюдно. Цього ж року і сонечка вдосталь, і

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин