Абетка відомих імен · “Остроградські досягали високих посад завдяки освіченості”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
РОДОВІД ОСТРОГРАДСЬКОГО
Слово Просвіти, №32 за 2009 рік
Галина СИТА З ім’ям Михайла Васильовича Остроградського пов’язана ціла епоха встановленні математичної науки в царській Росії. Виняткова обдарованість, науковий авторитет, відданість науці й величезна працездатність, нарешті, своєрідність і яскравість особистості були причиною його популярності серед широких кіл російської інтелігенції 30—60-х років ХІХ століття і відіграли істотну роль у формуванні й вихованні наукового світогляду кількох поколінь інженерів і науковців. Життя і наукову діяльність видатного математика вивчали багато дослідників. Але генеалогії роду М. Остроградського в цих працях або зовсім не розглядають, або їй приділяють замало уваги. Тим часом матеріали про його предків варті пильного розгляду. Деякі відомості про родинне древо Остроградського подають архівні документи Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Центрального державного історичного архіву України, книжка В. Модзалевського “Малороссийский родословник”. Про них і йтиметься. За В. Модзалевським, рід Остроградських, як і Сахно-Устимовичів (звідки походить мати Михайла Васильовича Ірина Андріївна), належить до козацько-старшинських родів на Полтавщині, відомих із середини XVII cт. Першим у роду Остроградських згадано Івана, бунчукового товариша. Із його сином Матвієм Остроградським і Устимом Сахненком (сином Сахна) вперше зустрічаємося влітку 1678 року. Величезна 200-тисячна турецько-татарська армія обложила Чигирин, щоб захопити його і перетворити на плацдарм для дальшого наступу на Правобережну Україну. В цій битві Матвій Остроградський — рядовий козак Миргородського полку — пройшов перше бойове хрещення, щоб потім усе життя зі зброєю в руках боронити батьківщину від численних завойовників. Устим Сахненко в цьому бою став свідком загибелі батька, а сам потрапив у турецький полон. Мине більш ніж піввіку, доки 1734 року Матвій Іванович Остроградський, тепер уже Миргородський полковник, перед відставкою складе довгий послужний список — яскраву картину свого бойового шляху з численними походами, битвами, штурмами фортець, рейдами на козацьких човнах до турецько-татарських поселень тощо. Матвій Остроградський, як констатували його сини, “служив вірно і бездоганно кілька десятків літ, не шкодуючи здоров’я та життя свого”. Йому, як досвідченому воїнові, часто доручали найвідповідальніші завдання. Так, під час Північної війни Матвій Остроградський штурмував Варшавський замок, зайнятий шведськими військами на чолі з генералом Горном. У боях 1709 року під Полтавою та Перевалочною його не раз посилали на ворожу територію для взяття “язика”. Пізніше він брав участь у Прутському поході проти Турції 1711 року і продовжив службу з охорони кордонів. Матвій Остроградський виконував також адміністративні й дипломатичні місії, 1715 року був “вшанований рангом судейським” у Миргородському полку, 1722-го у відсутність Данила Апостола “утримував полкове Миргородське правління”, а з 1730 року став Миргородським наказним полковником. Цьому передувала нерядова подія: 1723 року Матвій Остроградський підписав Коломацькі чолобитні Павла Полуботка (звернення козацької старшини на захист Павла Полуботка). За причетність до справи Полуботка “був у Глухові під арештом”. 1734 року “за старістю, хворобою та глухотою” Матвія Остроградського звільнено з усіх служб. Сини Матвія (їх було троє) також служили в козацькому війську. Прадідом ученого був старший син Матвія Іван, який після Прутського походу 1711 року через каліцтво та хвороби в чині бунчукового товариша зі служби зрезигнував. Іван Матвійович мав двох синів, старший із яких, теж Іван, мав дванадцятеро дітей. Мабуть, дворянські пе-
Родовий герб Остроградських ресуди стали на перешкоді його шлюбу з Гафією Павлівною Іваненко, дочкою козака з Городища, проте кохання перемогло — вони побралися, маючи вже п’ятеро дітей (які, до речі, як позашлюбні були позбавлені прав дворянства). Шостою дитиною в родині був Василь Іванович — батько славетного математика. Змолоду Василь Іванович служив в Александропольському гусарському полку, а звільнившись, працював дрібним чиновником. Сорокарічним вийшов у відставку в чині колезького асесора. Заслуговує на увагу й молодший брат Івана Матвійовича Федір, середульший син Матвія Івановича. Він також почав службу з Прутського походу і дослужився до чину Миргородського полковника (1752—1768). 1733 року гетьман Данило Апостол рекомендує Федора Остроградського в Миргородське полкове правління, характеризуючи його так: “Він людина добронравна, грамоти навчений та у військових справах вправний”. З 1723 року Федір Остроградський став сотником Говтвянським, а з 1735-го — Миргородським полковим суддею на місці батька. Церемонія його обрання на посаду Миргородського полковника (1752) згадується в “Щоденнику” Я. Марковича. Ф. Остроградський брав участь у багатьох походах, не раз виявляючи особисту хоробрість. Під час Кримської кампанії 1735—1739 років разом
Хата, в якій народився Михайло Остроградський із братом Григорієм полонив шістьох татар. 1737 року Федір Остроградський, перебуваючи в Говтві, керував воєнними діями проти несподіваного нападу татар. 1739-го в Хотинському поході Федора Остроградського посилали за Дністер на ворожу територію по “язика”. Він брав участь у розгромі турецького табору і в усіх битвах “діяв, не шкодуючи себе”. Зберігся документ, пов’язаний з обранням Федора Остроградського полковим обозним. Пильний канцелярист Малоросійської експедиції Семен Наришкін пише в Сенат графові Гаврилу Головкіну про те, що батька Федора Остроградського свого часу генерал Рум’янцев узяв у Глухові під арешт, хоч авторові листа й не відомо, з яких причин. Відповідь Головкіна була заспокійлива, бо “в Колегії іноземних справ про ту комісію генерал-майора Рум’янцева прямих відомостей нема, а під час перебування там він, Рум’янцев, багатьох тримав під вартою, але всі звільнені, багато з них тепер і при урядах перебувають, а тому і йому, Федорові Остроградському, утримання його батька під вартою за підозру вважати не слід”. Майже століття (з 1691 до 1783 року) сотниками Говтвянськими були представники роду Остроградських. Більшість Остроградських, за сімейною традицією, обирали військову кар’єру. Серед найвизначніших військових у XIX столітті згадаємо правнука Федора Матвія, який відзначився у війні 1812 року й одержав золоту шаблю з написом “За хоробрість”, і його сина Всеволода — генерал-інспектора російської кавалерії. Рід Сахно-Устимовичів, з якого походила мати Михайла Васильовича Ірина Андріївна, веде початок від Устима Сахненка. Юнацькі роки Устима минули в турецькому полоні. Однією з вимог Бахчисарайського миру з Турцією (1681) було повернення полонених, тобто десь 1683 або 1684 року Устим повернувся на батьківщину, принаймні 1685-го він був на освяченні церкви Мотрониного монастиря. 1691 року він — житель Власівки (містечко на Лівому березі Дніпра поблизу Кременчука) — одружився з Євдокією Скоробогатою з містечка Крилова і служив в охочому війську. 1704-го Устим одержав універсал від гетьмана І. Мазепи, яким той звільняє його від податку за утримання бджіл — “бджоляної десятини”. 1705 року Данило Апостол, тоді ще Миргородський полковник, “шануючи давні значні у війську Запорозькому послуги пана Устима Сахненка, сотника Уласівського, та приохочуючи його до дальших таких самих вірних і щирих послуг”, наділяє його землею неподалік Крилова по річці Тясьмину. Устим мав чотирьох синів і дві дочки. Двоє з його синів — Василь і Дмитро — були, як і батько, козаки і мали у війську особливу посаду — купували коней. Старший Василь, як і батько, на власні гроші побудував церкву в селі Устимівці Кременчуцького повіту. Він був одружений з Марією Яківною Апостол — внучатою небогою гетьмана Данила Апостола. Мати М. Остроградського була дочкою їхнього сина Андрія. Приблизно у 10-х роках XVIII століття в житті Устима стався різкий перелом. Як повідомляє В. Модзалевський, він прийняв чернецтво з ім’ям Іларіона і збудував Мотронин монастир, у якому був схимонахом. Там його й поховали. Мотронин монастир розташований на землях Правобережної України, аза угодою 1686 року (Вічний мир), Правобережна Україна опинилась у складі Речі Посполитої. Зважаючи на великий вплив монастиря на місцеве населення, польський уряд змушений був надати йому привілеї й підтвердити за ним право на володіння земельними угіддями. Але утиски й інтриги проти монастиря ніколи не припинялися. Звернімось тепер до архіву монастиря, щоб простежити подальшу долю Устима. Згадку про ченця Іларіона знаходимо в записах за 1717-й. Саме цей рік вважають датою відродження монастиря. Мотронин монастир як православний належав до Переяславської єпархії, Шумлянські протегували йому. Але розташований він на території Чигиринського староства, яке тоді перебувало під польсько-шляхетським володінням. Треба було узаконити перед новими власниками його права. Для нас цей запис має особливе значення, оскільки його послав “чернець Іларіон, який потім у схимі був названий Ігнатієм”. Як свідчать документи, схимник Ігнатій жив у монастирі аж до 1753 року. Відомості про монастир цього періоду надто скупі, але майже всі стосуються Ігнатія. Він мав великий вплив на ченців, був у пошані, виокремлювався розумом і чесністю. У документах Ігнатія неодмінно називають Відновлювачем
Михайло Васильович Остроградський монастиря, Начальником його або Будівничим, Начальником чесним. 1719 року Ігнатій вирядив двох ченців-законників монастиря Опанаса і Філімона до гетьмана Івана Скоропадського з проханням надати монастиреві грошову допомогу з військової скарбниці. Було представлено грамоти Петра Сагайдачного і Петра Дорошенка. 1729 року сталось таємниче пограбування монастиря. Зникли не коштовності, а важливі документи, стародавні акти, деякі реліквії, що мали велике значення для самоствердження монастиря, Це, ймовірно, була одна з провокацій місцевої влади. 1746 року Ігнатій разом із двома ченцями і старим жителем містечка Жаботина Юрком склали документ, який свідчить, що 1685 року всі вони були на освяченні відбудованої після турецького руйнування монастирської церкви. Ієромонах Пафнутій, який був ігуменом монастиря до руйнування, “чесний старець літ чималих, прикрашений сивиною”, оголосив тоді перед усіма присутніми під присягою, що читав оригінали документів про стародавнє, домонгольське походження монастиря. За його свідченням, монастир закладав сам Переяславський єпископ Павло. Про це був і напис на камені, зниклому після турецького руйнування, як і особливе облачення ігуменів — “мантія з істочниками”, що його теж подарував сам Павло (Ігнатій також носив особливу мантію). Цей документ, який дістав назву “Сказка схимонаха Ігнатія”, мав замінити зниклі оригінали. Ігнатій до кінця днів не зрадив пам’яті молодих літ, прагнув відновити і зміцнити зв’язки монастиря з Січчю, шукав опори й підтримки запорозьких козаків. Серед реліквій монастиря була мідна чаша з написом: “Чаша сія зроблена в Січі Запорозькій отаманом кошовим Іоакимом від усіх запорозьких козаків в монастир Троїцький Мотронин на прохання старця схимонаха Ігнатія 1751 року червня 19 дня”. В останні роки життя Ігнатій двічі був правителем монастиря: у 1746—1749 роках, коли увільнили з посади ієромонаха Мелетія, “який братію бив і лаяв”, і в 1751—1753 роках. Цього разу Ігнатія усунув з посади князь Яблоновський “особисто під час об’їзду маєтків”, а братія обрала на його місце настоятеля цього монастиря ієромонаха Мельхиседека, якому й поручено начальство від Консисторії”. Остроградські досягали високих посад завдяки освіченості. Вони мали родинні зв’язки з представниками козацької старшини сімей — носіїв певних культурних традицій: Апостоли, Журавські, Кулябки, Лизогуби, Лисенки, Ломиковські, Тарновські, Родзянки та ін. 1733 року Данило Апостол, рекомендуючи Федора Остроградського в полкові обозні, назвав його “свояком”. Справді, за В. Модзалевським, дочка Федора Матвійовича Уляна як дружина Степана Григоровича Кулябки бу-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
