Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Так, першим словом було слово “Бог”, А слово “Хліб” — я вірю! — було другим!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

ІЗ ВІДТІНКОМ ЩАСТЯ І ЖУРБИ

Слово Просвіти, №32 за 2009 рік

Михайло ПАСІЧНИК, м. Житомир ТРАВА Скрізь на землі — в лісах, полях, ровах — Трава свої відстоює права. Траву не витравиш — вона жива, Трава — то наша пам’ять родова. Трава — всіма і топтана, й свята, — Й твої найперші кроки пам’ята. На всіх левадах-вигонах села Трава крізь твої пальчики росла. Усіх земель найкраща із обнов — Вона згоряла і вставала знов. Хоч виріс ти давно вже із трави, Не відвертай від неї голови. В житті, які б не облітав світи, — До неї свої очі опусти, — Коли вже буде нікуди літать, Коли настане час В траву вростать… ПЕРЕПЛИВУ ЧЕРЕЗ РІКУ ПЕЧАЛЬ Перепливу Через ріку Печаль, Забуду страх свій, Біль свій І свій жаль. Сльозу ковтну, Візьму її на сміх, Слова знайду, Щоб не сказати їх. Перепливу Своєї долі даль, Забути сміх твій, Боже милий, дай! Важка та даль, Важка моя плавба, Бо та ріка, Бо та ріка — Журба… Переживу Печаль ту і журбу, Здолаю даль свою, Свою плавбу, Сльозу зітру, Слова в собі спалю, Й ніколи їх Не видихну — люблю… Й ніколи їх не видихну — люблю. БРАНЕЦЬ ПІСКУ Маючи з дитинства поведінку Нестандартну — жити звик розкуто я, І ходить під циркуль і лінійку Не мастак я в колах і в трикутниках. Звик я ризиковано любити, І вмирати ні за душу цапову, Офіцер я, та конем ходити І в житті люблю, й на дошці шаховій. Я живу лише в своїх широтах, Хаотично сплетених ліанами, Не мережив я свій світ достоту Паралелями й меридіанами. Може, маю виміри космічні, Може, я болід без гравітації, З дня у день потужна аритмічність Провокує струси і руйнації. Діями своїми світ дивую — Рваними, раптовими, рішучими, Хоч в піску Життя з піску будую, Бранець часу, мов пісок, сипучого… * * * Щоб зорі так маково було, Оку невловимо, несказанно, — О, яке ж то зменшувальне скло! — Простір несходимий, незлітанний. Я дивлюсь, дивлюсь на ту зорю, А вона, мов голка, зір мій коле. * * * Я Розумію прості Речі, Що ледве Вловимі, — Дерево каже: — Постій! Птиця гукає: — Летімо! Я І глядач, І слухач, Бачу їх, Чую їх пісню, — Чайка кигиче: — Поплач! Сонце аж сяє: — Посмійся! Кут Мене кличе У круг, Круг Наверта До квадрата, День каже: — Темний ти, друг… Ніч каже: — Світлий ти, брате… Вік Поміж цим і отим Я і сміюся, І плачу, Та, Невдоволений всім, Світ цей Неоднозначний… * * * Я виріс у простій сільській сім’ї, Де всі проблеми звалися “немає”. З гектарів десяти картоплі з’їв, Гектар наступний нині починаю. Я ріс із шитих мамою штанців І лиш в Різдво мені мастили медом. Не мав я взимку й кепських ковзанів, А влітку не було велосипеда. Робив з гілляччя шахи й доміно, У дощовій воді мене купали, І навіть п’ять копійок на кіно, Бувало, що батьки не видавали. Не мав я капелюхів і піжам, А модним шмоткам звідки було взяться? Свій перший у житті — новий! — піджак Одяг я лише в золоті п’ятнадцять. Роки з життя обламують гілки, Роки й обрубки, вже, мов браття рідні… Я вдячний долі, що мої батьки Були не духом — лиш на статки бідні. А ще їй вдячний, що несильно б’є, Що зорі з неба блудом не зриваю, Що й зараз я щасливий тим, що є, Й не переймаюсь тим, чого немає. ХЛІБ Коли він вранці в нашому селі З’являється — його вітають дружно. У слові “Хліб” на вітровому склі Не гасне сонце і в зимову стужу. Машина ця, немов гаряча піч, З якої теплий дух шофер виймає, І йдуть до неї люди зусібіч, І всяк до сонця руки простягає. Скількох же обігрів цей хліб, скількох Із ворога зробив він добрим другом! Так, першим словом було слово “Бог”, А слово “Хліб” — я вірю! — було другим! ОДА ВІДТІНКАМ Без відтінків не було б суглинків, Без відтінків без в саду б не цвів. Не було б веселки без відтінків, А було б лише сім кольорів. Без відтінків не біліли б калли І не зеленіла б лобода, Без відтінків не було б печалі, А була б одна лише біда. У відтінках все — і небо синє, І дорога, й річка, і село… Без відтінків ходять лише тіні, — Сонце в них відтінки відняло! В золотих відтінках жито родить, А у срібних — з рос ростуть гриби. І моя душа по світу ходить Із відтінком щастя і журби… ЩО СКАЗАТИ ХОЧЕ ДОЩ Дощ іде — і має рацію. Б’є морзянкою об дах. Дощ зливає інформацію Про життя на небесах. Дощ і тішить, і печалить, І снує письмо косе. У води найкраща пам’ять. Пам’ята вона усе. Я стою, дощем вмиваюся, Я тамую в грудях дрож: Зрозуміти намагаюся, Що ж сказати хоче дощ… ВАРТО ВЕРТАТИ… Вже ні снаги, ні азарту — Зникли снага і азарт, Далі іти вже не варто, Варто вертати назад. Сумно у пізню цю пору Згадувать засвіт пори. Легше було йти під гору. Важче спускатись з гори. Щоб не знесиліти раптом, Щоб не зірватися вниз, — Зафіксуватися прагну, Як на скалі альпініст. Щоб не порвалась мотузка, Щоб не зіткнутися з дном, — Кожна затримка на спуску — То як узятий підйом. З двох половин у людини Доля, життя і роки. Друга моя половина — То є гора навпаки. ЧАЙ В. Половецькому Чай пили ми незвичайний — Й досі в згадках дивний дух. Взимку нам ставало чайним Кожне дерево в саду. Мама гілочки ламала Мерзлих вишень і малин, Пара всіх нас огортала Й ми щасливими були. Як галузку доторкаю У зимовому саду, — Знову над вишневим чаєм Маму бачу молоду. Біля печі ні хуртечі, Ні морози не страшні, Чай смачнющий біля печі Був солодким лиш на дні. …Сонце на очах втираю Й маму чую: — Чай ось, Міш… Гілочку гірку кусаю З цукром снігу впереміш… ЦІ ДРІБНИЧКИ МИЛІ... Сніг зійшов. Зітхнулось полю Легко, мов журби збулося. На ріллі листки тополі — Згадка про минулу осінь. Чом вони упали в око? Чорне вруно — жовті плямки, У тумані вони мокнуть Зліпками качиних лапок. Ні господаря, ні гостя — Всюди порожньо і голо, Лиш в зеніт вершечки гострять В поле втоплені тополі. Безтурбоття котить хвилю І проблеми відступають, Коли ці дрібнички милі Я з автівки помічаю... * * * В природі все диктується порою: Дощ сам стає льодовим на льоду, І дивним чином сніг, що сплив водою, З’являється на яблунях в саду. Годинниково-календарній стрілці Підвладне все на світі, Боже мій, — І дивним способом снігур на гілці Стає червоним яблуком на ній. Усе у вирі вічних перетворень, Куди не кинь, куди не глянь, не стань, Ламаючи межу по щастю й горю, Перекочовує зі стану в стан… 4 КВІТНЯ. 56. Цей день у моїй долі, наче гість, Його я зустрічатиму з родиною. Квітневі ці мої п’ятдесят шість — Як менша й більша стрілки на годиннику. Наллю питва по вінця золоті І посміхнуся, і розправлю плечі: Дарма, що пів на шосту у житті: Це вже не день, але іще й не вечір…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин