Шевченкіана · “Заклик поета — “Свою Україну любіть!” — і за морями*океанами будив любов до рідної землі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ІМ’Я КОБЗАРЯ ЄДНАЄ УКРАЇНЦІВ 60 років тому було встановлено перший пам’ятник Тарасові Шевченку на американському континенті
Слово Просвіти, №32 за 2011 рік
Анатолій РИЖЕНКО, м. Прилуки, Чернігівська обл. У
Канаді, в Палермо, поблизу Торонто, 1951 року було зведено перший на американському континенті монумент Тарасові Шевченку. Відкриття пам’ятника відбулося 1 липня 1951 року і стало знаменною подією в житті канадських українців. Цим актом було ознаменовано 60-річчя творчої праці українських поселенців у Канаді, їхній трудовий внесок в економічне, культурне, суспільне і політичне життя країни. Українські емігранти, яких ще в кінці XIX століття доля занесла за моря-океани, зокрема в Канаду, в перші десятиліття перебування на нових землях переживали тяжкі часи, їхнє життя було сповнене злиднів, важкої фізичної праці, національного приниження, зневаги. У дрімучих лісах, на болотистих мочарах, далеко від світу й людей, їм доводилося працювати в нестерпних умовах. У багатьох із них не здійснилася мрія, якою вони тішили себе, — заробивши грошей, повернутися додому, до родини. Такою була доля перших українських поселенців у Канаді. Читаючи твори Тараса Шевченка, українські емігранти знаходили в них слова і про своє бідування на чужині. Поет багато поезій присвятив темі чужини. Так, у вірші “Причинна” знаходимо рядки: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з’їли — Така його доля. І скільки дівчат, не дочекавшись своїх коханих із-за моря, впадали в розпач, божеволіли, вкоротили собі віку. Ніби про їхні болі говорив поет у вірші “Думка” (1838 р., С.-Петербург): Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш, Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Бо його носило. Воно скаже, синє море, Де його поділо. Так волає-благає дівчина в розпуці, щоб вітер допоміг їй знайти милого, який подався за синє море — на чужину. Українці-заробітчани на чужині могли лише мріяти про повернення в Україну. Тарас Шевченко став для них усім, з чого складається почуття до рідного краю. Не один із них промовляв до поета його ж словами: Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу. Гортаючи десь у далекій Канаді Шевченковий “Кобзар”, український емігрант з хвилюванням читав рядки, які були ніби про нього: Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люде, — Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні поговорити. Великим лихом були для українських безробітних 1913—1914 та 1930-ті роки минулого століття. І хоч зазначені поезії Шевченко писав за півстоліття до початку еміграції українців за океан, вони були ніби пророкуванням цієї національної трагедії українського народу. Наче засторога українцям, щоб не залишали рідної землі й не мандрували за океан, ці рядки: У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі..
Мотиви чужини особливо виразно звучать у його “невольницькій поезії” (1847—1857 рр.) Як Шевченко на засланні мріяв повернутися на Україну, так мріяли повернутись на батьківщину і тисячі канадських українців. До Канади приїжджали молоді, здорові трударі. Вони віддавали їй свою дужу силу, свої літа. Деякі тут жили понад 50 років. І весь час тужили-сумували за Україною. Та не втрачали надії повернутися на рідну землю, як не втрачав її і Шевченко на засланні, коли писав: Може, ще я подивлюся На мою Украйну… Може, ще я поділюся Словами0сльозами З дібровами зеленими! З темними лугами! Українські емігранти щиро любили Україну. Палкий заклик поета — “свою Україну любіть!” — і за морями-океанами будив любов до рідної землі. Українські поселенці за океаном навчалися чужого, але й не цуралися свого. Вони в нелегких умовах зберігали рідну українську мову, навчали і навчають своїх дітей, плекають українську пісню, музику й танці. Вони створили свої культурно-освітні товариства, видають свої газети, поширюють українську літературу, особливо твори Шевченка, влаштовують фестивалі пісні й музики, конкурси українських народних танців, ставлять п’єси, проводять інші культурологічні заходи. Хоч живуть вони й на чужині, куди їх закинула недоля, однак не поривають зв’язків з Україною і її народом, його багатою національною культурою. Свідчення цього — щорічні зібрання широкої громадськості в Палермо біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Цей пам’ятник — результат роботи відомих українських скульпторів М. Вронського, О. Олійника та архітектора В. Гнєздилова. Його виготовили в Україні. Бронзову постать поета встановлено на невисокому постаменті з сірого граніту. На ньому викарбувано напис: “Т. Г. Шевченко І814—1861. Від українського народу українцям Канади”. З часу відкриття пам’ятника Великому Кобзареві це місце стало святим — Канадським Каневом! Тут щороку відбуваються святкування встановлення пам’ятника і Дня Канади. Сюди приходять люди вклонитись і віддати шану геніальному співцеві пригноблених, борцю за волю всіх трудящих — народному, національному поетові України, який водночас є поетом інтернаціональним, загальнолюдським, волелюбне слово якого давно рідне для багатьох народів. Спорудження пам’ятника Т. Шевченку на канадській землі стало увічненням його безсмертним ім’ям творчої праці всіх українців Канади. Впевнений, читачам цікаво дізнатися й про історію здійснення мрії зарубіжних українців щодо встановлення пам’ятника. Про це я довідався з тижневика “Життя і слово” (спеціальний випуск від 28 червня 1976 р.), виданого в Торонто. Надіслав його мені Дмитро Проданюк, з яким я листувався протягом п’ятнадцяти років. Конкретні заходи щодо спорудження пам’ятника було розпочато ще перед Другою світовою війною. Плануючи гідно відзначити 50-річчя масового поселення українців у Канаді, Товариство український Робітничо-фермерський дім (ТУРФ Дім), попередник Товариства об’єднаних українських канадців (ТОУК), створило для цього у Вінніпегу 1939 року
“Canadian Shevchenko Memorial Commu- nity”. Та на заваді стала Друга світова війна. І було прийнято рішення гідно відзначити вже 60-річчя українців у Канаді, спорудивши пам’ятник Тарасу Шевченку. Крайовий виконавчий комітет (КВК) ТОУК розпочав втілювати в життя благородний почин — виготовлення пам’ятника і усього, пов’язаного з його встановленням на канадській землі. Всі частини для його спорудження, зокрема мармурові блоки, бронзовий вінок п’єдесталу, скульптуру висотою 3,2 метра було виготовлено в Україні і надіслано як подарунок українцям Канади. Виникла також думка про потребу збудувати біля пам’ятника музей, в якому можна помістити експонати, які відображатимуть творчість і життєвий шлях Тараса Шевченка, а також перші тяжкі випробування долі українськими поселенцями в Канаді. Згідно з постановою КВК ТОУК, з січня 1951 року в громадських організаціях розпочалася широка роз’яснювальна робота, в ході якої було відзначено вагомий вклад українців в економічний і культурний розвиток Канади. Завдяки ТОУК по всій країні відбулися конференції, масові мітинги, лекції тощо, велику публіцистичну, інформаційну роботу провела українська народна преса — “Українське життя”, “Українське слово” і “Українська Канада”. На шпальтах цих газет друкували спогади перших поселенців, історії життя українських трударів у Канаді. Палкі шанувальники пам’яті Т. Шевченка з великим ентузіазмом підтримали почин ТОУК. Вони відгукнулися такими щирими пожертвами, що не тільки уможливили встановлення пам’ятника, а й зібрали кошти для будівництва Музею і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
