Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Вітчизна… В кожній мові на світі Слово це — пронизливе і пекуче”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ПАМ’ЯТЬ РОДУ — НАЙВИЩИЙ ДАР

Слово Просвіти, №32 за 2011 рік

Рауль ЧІЛАЧАВА КАМО ГРЯДЕШИ, ГРУЗІЄ? Куди ти грядеш, моя Грузіє, шляхом, устеленим терном? Куди ти зовеш мою душу, пронизану болем нестерпним? На що твої колхи і карти надіються, взявшись за руки? Чи не забули вони, як тебе оскверняли сельджуки? Тьмяніють ікони, свічки догоряють у храмі твоєму. Сльоза богоматері горло судомить, солона до щему. Кричать: “Ми не злодії!” — ті, що тебе все життя грабували. Кричать: “Не манкурти ми!” — ті, що пісні твої позабували. Прибулець, якому гостинно колись відчинила ти двері, Сьогодні собі дозволя виноробству навчати іберів. “Не варто, — він радить, — зважати на сіль у роз’ятреній рані”. Міліє, сумні голоси наслухаючи, Тавпаравані. “Не слід поспішати”, — повчає прибулець, і дехто з верхівців Вже пересідає із коней на поні, що зростом як вівці. Куди ти йдеш, моя Грузіє, — ненько моя сумновида? Куди він подівся, гривань будівельника, тобто Давида? Я тупіт копит його чую у стукоті серця твойого. Куди ведеш мене, Грузіє, — доле моя і дорого? Ну як тебе втішити в горі твоєму, якщо на припоні У стайні твоїй непокірно іржуть усього лише поні? Переклад А. Кичинського МОЛИТВА Господи наш, недостойний і грішний твій син уповає на тебе, Поки над нами Вітчизни похмуре, без просвітку небо, Поки у наших чонгурі болять перевтомлені струни — Кожен їх звук заглушають все ті ж як не скіфи, то гуни, Поки в нашім каміні вогонь задихається й гасне, В Цхумі й Цхінвалі грузинські сліди постирали завчасно. Поки існуєм роздроблені, наче програли ми битву, Поки в каплиці душа помирає, забувши молитву, Поки криваво цвіте край дороги в Сакен наше горе, Поки не знаєм чиї наші вічнії гори, і море, Поки ще дехто чекає: півмісяцем випливе місяць з Інгурі, Поки кривавлять сліди, наче тисяча тих Табацкурі… Господи, нам поможи і підтримай, пресвітлий наш Боже, Витягти нашу гарбу із болота ніхто ж не поможе… Світле квітчасте убрання вишиване злотом-квітками Винеси тим на дорогу, хто Грузії стали синами. Господи наш, Богородиці ти дякуй на кожному слові, Знову любов ниспошли, Іверія хай знову воскресне в любові. НЕБО І ЗЕМЛЯ Втратили й небо… Птахи надії Вже під прицілом у ріднім краю. Тільки у мрії, тільки у мрії Бачу єдину Вітчизну свою. Небом грузинським ми клянемося, Я ж вам промовлю, великі й малі: “Стільки нам неба свого зосталося, Скільки й землі!..” Переклади П. Засенка В ЧЕКАННІ БОЖОГО СУДУ Навпіл наше село розділила ріка смоляна. Бісенятко мале народила тут жінка одна. Кажуть люди, вагітна скупалась в ріці смоляній, Домовиною човен хитається тихо на ній. Відокремилось чорним парканом село — і сумна Над колискою Божого суду чекає вона. Нас ріка смоляна розділила на два береги. І Туташхіа там, а Зарандіа тут… Вороги. Я КАРАЮСЬ З ТОБОЮ, ГРУЗІЄ! Я, Грузіє моя, у горі був з тобою. В душі твоя журба озвалася журбою. З тобою я шукав до світла путь крізь хмари. Карають мій народ — я не біжу від кари. Я заслужив її — за те, що в мить розпуки, Я не волав, мовчав про всі майбутні муки. За те, що вороги святині топчуть наші, Сьогодні, краю мій, я п’ю з твоєї чаші. ПЕРЕЛІТ АНГЕЛІВ Майнули в небі їх сміливі крила, Вони немов спішать на чийсь наказ. Вітчизни гори — їх дороговказ, Людські молитви — їх нестримна сила. Відліт — прощальна мить душі та тіла. Лишився без хранителів Кавказ, І хліб зацвів, вино прокисло враз, І кожен дим став мертвим, як могила! Вже над Мартвілі пролітає клин, Крик пташеняти чути навздогін: “Вертайтесь! Вам до Грузії дорога, Бо вдома жодні біди не страшні!” І чується в тім голосі мені: Все справдиться, про що молив я Бога! ІСТОРІЯ Жорстокості не знає як такої Історія: синоніми вони. Всміхаються з книжок, із давнини В хрестах, зірках і свастиках герої. Творилася для нас з вогню та зброї Ця суміш маячні та дивини. Рятують не жертовні барани, Хіба що час від простоти святої. Хто поєднав слова “держава й право?” Хто поруч помістив огонь і лід? Чому Феміді, позабувши стид, Ошуканець підморгує лукаво? Підступна, повна зла і марноти, Історіє — зміїна шкіра ти. ПЕРЕРОДЖЕННЯ “Хто ми такі і ким повинні бути?” — Старе питання мучить, мов кошмар. — “Хто власник наших кинутих отар І пасовиськ у цю годину смути?” Вже випито до краплі келих трути, Але того, хто бачив шлях з-за хмар І пам’ять роду, мов найвищий дар, Зберіг, ми не впізнали, баламути. Знов хрестимось невлад і вірим в диво, Й самі себе питаємо квапливо: У кого є для жертви син-юнак? Покірно ждем печальної юдолі, У ситім рабстві чи в голодній волі Народу вибір — не збагнем ніяк. АБОРДАЖ Краю мій, мов захоплена шхуна сьогодні, І пірат на нас дивиться з щогли презирливо, Ми, що втратили все, споглядаєм покірливо, Як за кістку обсмоктану б’ються голодні. Ну, невже ми такі? Ми ж були дуже смілі, Дуже горді — а стали старцями убогими. Обминає нас доля кружними дорогами, І рушниця стріляє у нас мимо цілі. Та надія нам каже: ніколи не пізно, Мов мечем, протинає пітьму своїм променем, І прокляття вчорашнє займається полум’ям, Півень днину нову вже вітає, Вітчизно! Переклади С. Борщевського ІЗ НАРІКАЛІ Я за шарманкою не плачу над Курою І не хмелію при застоллі на плотах. І все ж мене гукають за собою — Як пса мисливець кличе у лісах — Ці грізні хвилі, здиблені горою. Я маю бути в цій старезній цитаделі, Яка мене чекає вже давно: Я тут відгоню думи невеселі, Душі боління осіда на дно, В короні сонця дні ідуть в оселі. Тбілісі рідний, із грудей твоїх стражденних Знов плодоносить древо миру й доброти. Горджусь тобою — вічним і недремним; Ти — вісь моя, і полюс честі — ти, Тобі складаю мій уклін доземний. Гримкоче ліра Мачабелі в гордій славі — Там битов відгомін злітає аж до зір, Та враз минають думи кучеряві. І знов кура притягує мій зір, І арагвинці: їх уста криваві. Переклад В. Лучука ВІТЧИЗНА Вітчизна… В кожній мові на світі Слово це — пронизливе і пекуче. Як жарина в долонях. Як зірка, на грудях випалена. Спершу, Як і всі на світі слова, Воно відчужене й незрозуміле, Та згодом, Із плином літ, Оголюється, Мов кабель високої напруги: Вустами відчуваєш, Яка сила в ньому струмує. Спершу Воно крихітне, як піщинка, Та згодом, Із плином літ, Росте, розширюється, Наче кола Від брили, кинутої в ріку, А потім Усе життя твоє — Лише нескінченний страх: Тільки б не зменшилися, не щезли Ці кола, Тільки б опинитися Перед затопленою брилою… Переклад І. Римарука

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин