Свята і традиції · “Це не лише яскраве дійство, а й пробудження пам'яті українського народу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
…ЯК ПРИЙДУТЬ ЗОЛОТІ ЖНИВА
Слово Просвіти, №32 за 2011 рік
Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА
— Бог прославляє тих, хто слухає його, хто працює не лише для себе, а й для Бога і для ближнього свого, — звернувся до гостей та учасників дійства на житньому полі протоієрей Андрій Власенко. — Ісус Христос себе назвав хлібом життя, тому хліб — це святиня. Господь нам заповів у поті чола здобувати хліб. Він благословив трудящі руки. Тож дякуватимемо Богові за цей день, за це поле. Хай воно і не такий має вигляд, як би нам хотілося, хоч і наше життя часто заглушають бур’яни, але нам під силу відокремити зерно, жито, пшеницю від тих плевел, які заважають жити і бути образом і подобою Божою. Хай Господь благословить нас, дасть успішно провести це свято. Тож жінки у білих фартухах перед тим, як розпочати роботу, просять: “Благослови Боже в добрий час начать і в доброму здоров’ї того року дождать”. Полем покотилося багатоголосся жниварських пісень. — Жнива зазвичай відбувалися після Петра. Чоловіки косили, жінки жали, складали у копи. Співали жниварських пісень. Ці пісні, обряди мали магічні сили, які впливали на майбутній урожай”, — розповіла Зінаїда Шубська, керівник гурту “Злагода” з Чернігівщини. Колись молодиці ворожили на врожай, кидаючи позад себе серп: якщо впаде гострим кінцем — на врожай, якщо тупим — недобра ознака. А після закінчення жнив віхоть незжатих стебел (“спасову бороду”) зв’язували на кінці зжатої ниви. У жертву Бороді клали хліб, сіль та приказували: “Оце тобі, Борода, твоя їда, святий хліб, сіль і вода. Цього року вродила, на той рік щоб не підвела”. Зібраний урожай молотили ціпами… — Сьогодні ці традиції зберегли тільки такі, як ми, — бідкалася
Фото Наталії Антонюк одна з бабусь на полі. — Молодь цим не цікавиться. А у нашому колективі живуть обрядовості. Я думаю, як нас не стане, то й традиції залишаться в минулому. Хіба, може, в якомусь селі в школі це викладатимуть і прищеплять любов до фольклору. А взагалі такий тепер світ настав — нема ні пісні, ні танцю…” Прикро, що нині молодь не може відрізнити пшеницю від жита і не тямить, що таке ціп. Головним акцентом етнофестивалю стало стравжнє весілля, а головними героями — наречений
Дмитро з Білої Церкви та наречена Дарина із Сум. Традиційно весілля гуляли після жнив у період літнього сонцестояння. В обрядових піснях проводяться тематичні паралелі між весіллям і жнивами: “Свате Миколаю, дай мені короваю, я пшениченьку полола, рученьки поколола”. Упродовж трьох серпневих днів відбувалося сакральне дійство з усім розмаїттям народних традицій, де кожна весільна пісня дедалі міцніше поєднувала серця молодих, а кожен обряд пробуджував у молодят генетичну пам’ять предків, розбурхував у їхніх серцях любов до рідного, споконвічного. На етнофестиваль завітало чимало неодружених молодих пар, які цікавилися весільною обрядовістю. Такий етнографічний вибух пробудив у них генетичний код українства і, можливо, на їхньому весіллі замість заїждженого
“Я люблю тєбя до сльоз” забринить українська пісня… Про сакральне значення весілля та його відмінності із сучасним дійством розповідає гість фестивалю, етнограф Ніна Михайлишин: — Ще наприкінці XIX століття весілля було унікальним обрядом, який тривав тиждень. Дівчина готувалася до нового етапу у своєму житті, готувалась відходити від однієї родини і вступати до родини хлопця. Перед тим, як вийти заміж, вона вишивала дуже
Фото Наталії Антонюк багато сорочок, рушників і хусток для старостів та бояр, а також готувала весільну сорочку. Важливо, що весільний рушник передавали з покоління в покоління, але кожна наречена повинна була вишити його власноруч. Це дуже відповідальна робота, адже весільний рушник кодується знаками, душею і велінням серця того, хто його вишиває. Весілля — сакральність утаємничена. До молодих ніхто не мав права торкатися, навіть батьки. Їх водили, тримаючи за хустину, щоб ніхто, боронь Боже, не порушив енергії двох людей, яких поєднала любов. Сьогодні майже всі весільні традиції втрачені. Наречені не вишивають рушників, вони навіть не знають, які обирати для свята. Сучасне весілля — це божевілля, вечірка, де всі лише танцюють і випивають, де немає теми і сенсу. Нині весілля часто погано організовані та стилістично не продумані, увага гостей не акцентується на чомусь важливому. Ніна Михайлишин пригадує власне весілля, на якому співали багато пісень. “Весілля — це голосіння молодої. Мелодика весільних пісень є істиною, яка очищає наші душі. Весілля повинне бути таємничим, магічним і справжнім за традицією”.
Усі три дні на фестивалі виступали весільні музики — автентичні гурти з різних куточків України та з-за кордону. Ось керівник польського гурту “Dzic- zka” Тетяна Сопілка розповідає, що українки, які виходять заміж за іноземців, повинні зберігати свою національну сутність, не втрачати зв’язку з Батьківщиною, а продовжувати ткати на полотні власної долі традиційні українські орнаменти. Особливо розмаїтим на цьогорічному фестивалі був куточок народних майстрів. Тут представлено вироби з усієї України. Ткацтво, вишивка, плетіння, писанкарство, дитяча іграшка-мотанка… Серед усіх видів ужиткового мистецтва вирізнялося ткацтво з Гуцульщини. Це чудові ліжники, виготовлені за стародавніми технологіями: — Ліжники стануть у пригоді при хворобі на грип, радикуліт. Раніше не було такого поняття, як ковдра, коц, — розповіла майстриня Ганна Копильчук із с. Яворів Косівського району Івано-Франківської області. — Це збереглося лише у нашому селі. Спочатку вівцю стрижуть, вовну миють, ретельно висушують. Потім роблять кужелі із вовни, з яких і тчуть. Зітканий ліжник кидають у водоспад, де він стає кошлатим. Цей водоспад називається валило. Привертають увагу і вироби з коріння сосни. “Плетіння з коріння сосни — це українське народне
Фото Уляни Воліковської поліське ремесло, традиції якого нині відроджуються. Наші предки вироби з коріння сосни обмазували глиною і ставили у піч. Корінь вигоряв, а форма глиняного виробу залишалася. Ця техніка дуже практична для домашнього вжитку ”, — повідала Раїса Корякіна. А ось і розкішні солом’яні брилі. — А скільки коштують ваші брилі? — цікавиться чоловік у вишиванці. — Руб серебром і три мільйони золотом, дрібними не беру! — А потримати можна? — Тримайте, тільки не довго, — жартує Микола Огородник з Рівненщини. Майстер розповів, що ремеслом соломоплетіння здавна займаються усі землеробські народи світу. І незалежно від того, якою мовою ми розмовляємо, коли зустрічаються два майстри з протилежних кінців планети і беруть до рук солому, вони розуміють один одного без слів. — Отаку зубчаточку, яку я зараз плету, так само плете і китаєць, і японець, і узбек, — на завершення розповів соломоплетінник Микола Огородник. — Доводилося зустрічатися з майстрами з різних країн. У цій справі завжди спрацьовує генетична пам’ять та інтуїція. Тому найголовніше призначення таких фестивалів як II Міжнародний етнофестиваль “Жнива 2011 — Весілля” не лише яскраве дійство, а й пробудження приспаного обезличенням, нівелюючим сьогоденням пам’яті українського народу.
Фото Уляни Воліковської
“Згаєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину”, — так казали наші предки-хлібороби у відповідальну пору жнив. Тож у Національному музеї народної архітектури та побуту у Пирогові жнива у розпалі. Протягом трьох днів в атмосфері українського села та автентичного простору відбувався ІІ Міжнародний етнофестиваль “Жнива 2011 — Весілля”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
