20-ліття Незалежності · “Низько вклонімося звитяжцям, які понад усе поставили служіння Україні”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
«НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ НЕ ВМРЕ, НЕ ЗАГИНЕ»
Слово Просвіти, №32 за 2011 рік
Сергій ДОВГАЛЬ, голова Дніпропетровського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка
ПЕРШИЙ ПОШТОВХ — ПЛЕНУМ СПУ Я добре пам’ятаю, як усе починалося. Навіть можу пригадати, що мене підштовхнуло до активної боротьби за утвердження, а за тодішніх реалій — за порятунок — української мови. Звісно ж, черговий Пленум Спілки письменників України, матеріали з якого опублікувала “Літературна Україна”. Тоді, наприкінці 80-х, він був присвячений украй тривожній ситуації, яка склалася з українською мовою. Виступали письменники, і душі їхні буквально розривалися від розпачу. Зворушений, я запропонував редакторові дніпропетровської обласної молодіжної газети “Прапор юності” Марії Зобенко вести на сторінках видання постійну рубрику, присвячену долі української мови. Отримав добро, незважаючи на те, що тоді очолював відділ “непрофільний” — робітничої молоді та економіки. І за це я Марії Олександрівні вдячний особливо. Мовна тема викликала неабиякий інтерес. За читацькими відгуками вона на певний час затьмарила всі інші. Зрештою, дніпропетровський поет Анатолій Шкляр на сторінках “Прапора юності” запропонував ідею створення Товариства шанувальників української мови. Принагідно для агітації за це виник й імпровізований майданчик — невеличка територія біля пам’ятника Ломоносову у Дніпропетровську. Новопризначений заступник редактора “Прапора юності” Віктор Чайка саме тут втілював у життя ідею дискусій, спілкування з читачами на різні теми. Одного разу запропонували і мовну тему, яка потім стала найголовнішою. Бо, незалежно від того, що радили для обговорення, все поверталося до дискусій про долю солов’їної. І це завдяки наполегливості колишнього політв’язня Олександра Кузьменка та інженера Володимира Недошитого. То вже пізніше я відкрив для себе багато чого нового. І насамперед прекрасну людину, справжнього патріота України Олександра Кузьменка. Це його скромна оселя на вулиці Армійській у Дніпропетровську стала негласним місцем явки шістдесятників, усіх, хто за радянських часів будь-якими шляхами намагався наближати незалежність нашої держави. А розповіді діда Сашка про історію боротьби за українську Україну на теренах Січеславщини можна було слухати годинами. Мені чи не найбільше закарбувалися у пам’ять його спогади про те, наскільки небезпечно було навіть покладати квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку на Комсомольському (нині — Монастирському) острові у Дніпропетровську, бо мало не за кожним кущем такого звитяжця пильнували “спостерігачі”. Згодом сформувалася ініціативна група зі створення Товариства української мови. Перше її засідання відбулося 22 липня
1988 року. Цей день для нас історичний. Адже вперше було означено прагнення до створення легальної, так би мовити, проукраїнської громадської організації ще на теренах колишнього Радянського Союзу. Дивлюся на склад учасників того зібрання. Відомий український режисер Сергій Архипчук, нині члени Національної Спілки письменників України Анатолій Шкляр, Михайло Кудрявцев, Людмила Левченко, Олесь Завгородній, Віктор Савченко, заслужений художник України Іван Шулик, нині відомий не лише в Україні доктор історичних наук, професор Києво- Могилянської академії, священик Юрій Мицик, його колеги — викладачі Дніпропетровського державного університету Євген Хвостенко (до речі, син одного із високопосадовців обкому компартії, який став щирим поборником ідеї української державності), Леонід Сахно та інші. Згодом зібралося 37 осіб. І саме їх, після звитяжців-шістдесятників, слід вважати одними із першопрохідців боротьби за незалежність української держави у нашому краї. Незважаючи на те, що серед них і штатні працівники тодішнього обкому компартії Катерина Самарець і Юрій Павлун, які опинилися у наших лавах “по роботі”, направлені своїм керівництвом, до якого ми звернулися по підтримку, адже заявляли про прагнення втілювати у життя “принципи ленінської національної політики”. То вже тепер ми можемо багато розповісти про справжню сутність тих “принципів”, а тоді, за радянських часів, ситуація вимагала від нас гнучких дій. Але і сьогодні до Катерини Самарець і до Юрія Павлуна у мене жодних претензій немає, швидше, навпаки — наші стосунки залишилися дружніми.
Наступне засідання ініціативної групи, вже значно масовіше, відбулося 12 серпня того ж року. У ньому взяв участь і нинішній віце-прем’єр-міністр України Сергій Тігіпко, тоді секретар Дніпропетровського обкому комсомолу. Сергій Леонідович тоді ще розмовляв тільки російською, адже хоч і був вихідцем з українського села у Молдові, української мови до цього не вивчав. Але пообіцяв якнайшвидше це зробити. І слова свого дотримав.
ТОЧКА ВІДЛІКУ — 22 ЛИПНЯ 1988 РОКУ Наприкінці вересня 1988 року відбулася установча конференція Дніпропетровської обласної організації Товариства шанувальників української мови (тоді ми називали себе саме так). Актова зала Будинку вчених ледь вмістила всіх охочих. У прийнятій резолюції конференції, зокрема було зазначено й те, що початком діяльності Товариства на Дніпропетровщині слід вважати 22 липня 1988 року. Саме цей день для нас — своєрідна точка відліку тих процесів, які призвели до проголошення 1991 року незалежної української держави. Цього дня обрали керівника Товариства — люди довірили бути головою саме мені. Хоч висували кандидатури людей у краї дуже шанованих — тодішнього голови обласної письменницької організації Валентина Чемериса, відомих майстрів слова Сергія Бурлакова, Віктора Коржа, Олекси Вусика. Однак усі вони від такої перспективи дружно відмовилися. Залишився тільки я… Відмовитися не мав морального права, бо того ж 1988 року вперше у житті побував у Львові, який саме вирував через шалений спротив влади створенню там Товариства української мови. Тоді познайомився з багатьма знаними людьми — Романом Іваничуком, який став першим головою львівського Товариства, Ростиславом Братунем, на жаль, нині покійним, колишніми політв’язнями братами Горинями, Михайлом Косівим, Іваном Макаром, Роксоляною Зорівчак і багатьма іншими. Це неабияк надихнуло мене на активні дії в Дніпропетровську. Пригадую, на одному із зібрань засновників Товариства у Львові я заприсягся продовжити їхню справу у своїй області. І тепер неабияк пишаюся тим, що саме Дніпропетровщина стала третьою в Україні (після Львівщини і Полтавщини), де постала наша громадська організація з давнім історичним корінням. Голова Полтавського Товариства Микола Кульчинський, пізніше народний депутат України кількох скликань, був на установчому зібранні нашої організації особливо шанованим гостем. Син священика з Новомосковська Дніпропетровської області, він пізніше стане підсудним радянського режиму за українські переконання. Ідеться про відомий “Лист творчої молоді Дніпропетровська”, який анонімно надіслали до найвищих владних структур радянської України. Лист, у якому з болем повідомлялося про переслідування інтелігенції, утиски української мови та інше. Влада це розцінила як замах на радянський лад. Зрештою, дійшло до суду над Миколою Кульчинським, Віктором Савченком, який, уже за часів незалежної України, очолив у Дніпропетровську обласну письменницьку організацію, та поетом Іваном Сокульським. Останній постраждав найбільше — відбув два терміни ув’язнення. Ще коли я навчався у Дніпропетровському державному університеті, деякі викладачі застерігали від того, що скоїв “націоналіст Сокульський”. То вже пізніше ми усвідомили, що “скоєним” є лише щира любов до України. Тож знайомство з Іваном Сокульським стало для мене не просто подією пам’ятною, а й такою, що вплинула на моє подальше життя. Причому це сталося у перші місяці діяльності нашого Товариства, коли конаюча радянська система мусила випускати на волю багаторічних політв’язнів. Іван Сокульський, щойно опинившись на свободі, зі своєю вірною дружиною Орисею одразу прийшов на засідання Товариства шанувальників української мови, які ми тоді проводили щопонеділка. Так поступово ми з ним зазнайомилися і багато спілкувалися. Я слухав пана Івана із захватом і переконувався, наскільки це високоінтелігентна, благородна, патріотична людина, морально незрівнянно вища за тих, хто псував йому життя, з якого Сокульський, геть виснажений багаторічним ув’язненням, пішов у 52-річному віці. Тим часом і з інших регіонів почали відгукуватися звитяжці, які створювали місцеві осередки Товариства української мови, а згодом брали активну участь в утвердженні української державності. Це Анатолій Носенко з Орджонікідзе, Олексій Крестьянов, Лідія Ковальчук з Нікополя, Тамара та Олександр Шаравари, Емма Шаповалова, Михайло Шевелєв, Микола Ляльчук з Новомосковська, Олександр Половина, Василь Скрипка, Микола Скиба, Микола Завгородній з Кривого Рогу, Микола Пономаренко, Степан Тимочко, Віктор Пироженко з Павлограда, Олександр Іщенко, Микола Тищенко з Марганця, Борис Довгалюк з Дніпродзержинська, Пилип Юрик, Олександр Шворак з Томаківки, Галина Жук з Покровського, Анатолій Сокоринський, Павло Розумний з Солоного і багато інших. Нині, напередодні відзначення 20-ї річниці з дня проголошення незалежності нашої держави, ми повинні низько вклонитися усім їм, звитяжцям, які понад усе поставили служіння Україні. Незалежно від того, яка влада в державі, Дніпропетровська обласна “Просвіта” незмінно ставить питання про те, що до Дня Незалежності мають вшановувати тільки тих, хто до боротьби за цю незалежність і її утвердження безпосередньо причетний. Нагороджувати до цієї дати різного ґатунку чиновників і навіть передовиків виробництва, а не тих, хто нашу державність виборював, є вершиною цинізму. Тому ми, просвітяни Дніпропетровщини, вшануємо всіх тих, хто вартий найвищої подяки.
Просвітяни з Дніпропетровщини на одному із масових зібрань нашої організації на початку 90%х років сфотографувалися на згадку разом з популярним нині телеведучим Андрієм Куликовим (у центрі)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
