Українці в світі · “Взаємоповага — ось формула стосунків між народами”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Турецьке щастя
Слово Просвіти, №32 за 2012 рік
Україно-тюркські (турецькі) відносини сягають часів Київської Русі. Упродовж століть були вони часом добросусідськими, а часом запеклими, наче поєдинок шаблі і ятагана, що залишив по собі чимало крові, сліз, понівечених доль. Багато турків побувало в Україні й безліч українців — у Туреччині. Десятки тисяч наших земляків навіки залишилися жити в цій країні. Потрапляючи в чуже мовне, культурне та духовне середовище, вони здебільшого розчинялися в ньому. Чи були на території Туреччини у ХVI—XVIII століттях об’єднання українців, які допомагали б їм вижити? Український історик, викладач Національного університету “Києво-Могилянська академія” Ферхад Туранли твердить, що першим українським військово-культурним утворенням на території Османської імперії слід вважати Задунайське козацтво, яке було засноване на півдні України після знищення Запорізької Січі. На початку ХХ століття українці, які емігрували до Туреччини, створили тут “Союз визволення України”.
Олександр КАРПЕНКО
З 1991 року, коли Україна стала незалежною, у відносинах двох країн і народів відкрилася нова сторінка. Відновилися зустрічні людські потоки не завойовників і полонених, а туристів, бізнесменів, заробітчан, “човників”. Чимало наших земляків стали осідати в Туреччині. І ось, коли їхня кількість у цій країні сягнула критичної маси, яка потребувала хоч якоїсь віддушини, образно кажучи, — рідного калинового острівця, виникла потреба заснування українського товариства. Цей клопіт узяли на себе Наталія Караджа, Віта Михайлова, Олександр Рябченко, які живуть в Анталії, де наших земляків найбільше. Велику моральну і матеріальну допомогу в заснуванні цієї організації надало Почесне консульство України в Анталії, яке очолює генеральний директор відомої туристичної компанії “Тезтур” Левент Айдин. На початку 2009 року культурне товариство “Українська родина” було зареєстроване і почало свою діяльність… Наших земляків, які масово подалися до цієї теплої і сонячної країни, можна порівняти з метеликами, що линуть на яскраве полум’я свічки, обпалюючи крила і навіть гинучи. Їх приваблюють безвізовість в’їзду, порівняно невисока вартість квитка. А що вже байок наслухались про казкове багатство Туреччини та її громадян! Ну й, певна річ, вабить східна екзотика: пальми, гори, море… Їдуть переважно на південь країни — в Анталію, Кемер, Аланію, Мармарис, Сіде, де розвинена туристична індустрія. Понад 80 відсотків українських мігрантів у цій країні — жінки та дівчата, які шукають щастя, себто сподіваються вийти заміж за багатого турка і забути про всі проблеми і клопоти, які обсідали на батьківщині. Вони відчувають, що українська краса має користуватися тут попитом, що турків на генетичному рівні вабить до українок. Чимало наших чарівних дівчат, які в Туреччині враз перетворюються на білявок, їдуть, свідомі того, що зароблятимуть на хліб своїм тілом. Дуже багато тут українських студентів, які протягом літа працюють у туристичних агенціях гідами, трансформенами (ті, що зустрічають, проводжають, супроводжують), аніматорами, себто організаторами вільного відпочинку туристів. Історія Наталії Караджі, помічника Почесного консула України в Анталії, типова і водночас нетипова для українських жінок у Туреччині. Десять років працювала вчителем іноземних мов у Білгороді-Дністровському, а потім в Іллічівську Одеської області. Любила роботу, дітей і, як її колеги та й усі співвітчизники, термуть ляси мало не до ранку. Якщо ти йдеш купувати меблі, побутову техніку чи якусь одіж, то тебе супроводжуватиме почет: свекруха, брати чоловіка та їхні дружини, сестри, діти та онуки, дядьки, тітки, — отож ця місія може тривати до пізнього вечора. Якщо народиться дитина, то в помешкання набивається майже сто близьких та далеких родичів і сусідів, кожен із яких хоче взяти новонародженого на руки, обцілувати, висловити добрі побажання. Увечері дружина, попри роботу чи громадські справи, мусить бути вдома, зустріти чоловіка, нагодувати. Часто турецькі жінки влаштовують посиденьки у когось удома: плетуть, шиють, співають, розмовляють. Чоловіків на такі заходи не запрошують. Вони в цей час збираються своїм колом, але дружина одного з них мусить їм слугувати. Дні народження в Туреччині не відзначають, це вважається християнським звичаєм. Зате пишно святкують релігійні свята — Рамазан Байрам та Курбан Байрам, а також обряд посвячення хлопчиків у чоловіки (обрізання). Але все це легко сприймається, якщо кохаєш і поважаєш чоловіка, говорить Наталія-ханим. Три місяці тому прийшли до товариства українка з турком. Їм тут допомагали перекласти документи, які треба подати до українського консульства в Анкарі для одержання дозволу на одруження. Обоє щасливі, щебечуть. Але… Поки заповнювали анкети, тричі полаялися, бо дівчина така, що пальця в рот не клади, тож коли жених їй — слово, вона у відповідь йому — десять. А турки цього не люблять. Хоча ними можна керувати — з допомогою лагідного слова, визнання їхнього авторитету, але аж ніяк не хамства. Через три місяці вони знову прийшли — оформити документи на розлучення. Турок мовчить, а дівчина скаржиться на те, що у їхні стосунки постійно втручалася свекруха (валіде), що треба було піклуватися про всю родину, коли вона приходила в гості, тощо. І таких випадків багато. “А які вони, турки?” — запитую у господарів української світлиці в районі Сампіканшах. Працелюбні, горді, дуже пишаються своєю країною. У кожному вікні, на кожному балконі, на кожній горі — турецький прапор. Турки переконані, що вони у всьому — найкращі, найперші. “Вони навіть вважають, що першими підкорили космос”, — жартує Олександр Рябченко. Попри емоційність і темпераментність турків, суперечки між ними ніколи не закінчуються бійками. “Мало курять (турецькі жінки курять більше за чоловіків), майже не п’ють, не вживають наркотики, з повагою ставляться до своїх дружин, не дозволяють собі привселюдно на них кричати, як це буває в наших чоловіків, не вередливі щодо їжі…” — вихваляла турецьких чоловіків Віта Михайлова, певно, маючи на увазі власний досвід подружнього життя. Її чоловік Тарик, коли йому переклали слова дружини, гордо випнув груди і розсміявся. “Чи подобається тобі українська кухня?” — запитую у нього. У відповідь він підняв догори великий палець, мовляв, супер. “Особливо українські пельмені з сиром (вареники) і борщ, але тільки свіжий…” — уточнив, натякаючи на те, що українські господині інколи можуть подати борщ, зварений кілька днів тому. Загалом Віта дала точну характеристику турецьким чоловікам, але бувають серед них і лихі. Про це свідчать скарги деяких українок, що побралися з турками: то побив, то образив, то від матері не захистив... А ще турки дуже приязно реагують на іноземців, які намагаються розмовляти турецькою, цікавляться їхньою історією, звичаями (а якому народові це не подобається?), додав ще один штрих до узагальненого турецького портрета Олександр Рябченко. Навів такий приклад. Коли він тільки приїхав до Туреччини, то з нього у найближчому магазині правили за хлібину 1,7 ліри. А через місяць, коли навчився вітатися, дякувати, бажати доброго здоров’я турецькою, з нього стали брати лише половину тієї ціни. І так на всі продукти. Та що там говорити! Я й сам переконався, що це привітні, цивілізовані, щирі й гостинні люди. Скажи туркові його рідною мовою “гюнайден” (добридень), поцікався, як його звати, як ідуть справи… І все, ти для нього вже свій. Якщо щось купуєш, тобі запропонують найкращий товар, та ще й із солідною знижкою, тебе приймуть і проведуть як найдорожчого гостя. Взаємоповага — ось формула стосунків між народами. Не всі держави, на жаль, її дотримуються. Зайшла мова на делікатну тему релігії. Як у турецько-українських родинах поєднуються два
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
