Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Наталя ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА (1902—2005) Крик у порожнечу

Слово Просвіти, №32 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Де той дім, що на стінах лиця предків і минулого слід, де тепло, що в ньому росте родина? Де мій рід? Н. Лівицька"Холодна ї так часто зіставляли з Ах$ матовою, що це стало ледь не загальним місцем. Під$ стави для зіставлень були. Є зіз$ нання самої поетеси, є прямі від$ штовхування і навіть парафрази з Ахматової. Але ярлик “україн$ ська Ахматова”, вживаний, зви$ * * * На розквітлі акації грона Срібний місяць тихенько ступив. “Ваша кров, мабуть, чорна й солона, Ви поганка з монгольських степів”. Похилилось мережкою листя, Довгі тіні, мов привиди, сплять. “Сотниківна в червонім намисті, Білі зуби лякають, п’янять”. Не порветься закохана тиша, Ніч ворожить під владою чар. “Голос ваш, наче спів, заколише, І присниться кривавий кошмар. Будуть гинути в полум’ї хати, Будуть маски кривавих облич… На татарський аркан вас піймати б, Волочити б за коси у ніч!” Степова казка Знов закохане, знов сумне, Моє серце за вами тужить. Ви кохали колись мене, Я любила вас… Трошки? Дуже? Може, й зовсім ні. Але знов Ваші очі мені, як зорі, І весна, і татарська кров Знову казку безглузду творять. Сниться степ, український степ, Чвал коня і наїзник дикий, За плечима вогонь росте, безодню пристрасті. Від метер$ лінківської синьої птиці “дитя$ чих мрій” до любові-поєдинку, любові-змагання, любові-нена$ висті. Циклічність її віршів неви$ падкова. Це циклічність перехо$ дових станів душі і тіла. Це жіно$ чий календар з усіма його психо$ логічними подробицями, видо$ змінами, схрещеннями і переті$ каннями чуттів, інакше кажучи, пульсація живого єства в ході еволюції. Тому така й містка ця лірика, що в ній відбилася у різних часо$ вих вимірах і за різних обставин якнайширша гама чуттів: неяс$ ність перших поривань, радість пізнавання, сум’яття зближення і перших тілесних доторків, посту$ повість дозрівання, обожнюван$ ня й захват, лихоманка пристрас$ ті, повнота віддачі й егоїзм вті$ шання, розчарування і ворожне$ ча — і ще інше, проміжне, що не назване, але вгадується. Складається враження неви$ черпальності цього інтиму. Чи не тому, що засліплює ця стро$ ката картина в її відчайдушній правдивості? Є якась первісна свіжість сприйняття у тих вір$ шах поетеси, де чуття ще не за$ хмарене привнесеними доміш$ ками прикрощів. І коли читаєш: “О, стрункі твої ноги, стрункі”, “О, міцні твої руки, міцні”, пам’ять підказує висхідні пози$ ції: зворушливу розкутість ста$ роєгипетської лірики і “Пісню пісень”. Зовсім інші асоціації виника$ ють, коли в самоозначенні “ди$ тина-жінка” (“пізнати Вас і знати хто Ви”) жінка бере гору (“Ви незломні у цноті своїй, але я, я дитина і жінка, і так близько від мене гріх”). Пречудова ця зухвала щирість, яка не вбирається в ша$ ти оманливої скромності, але йне опускається до безкрилого на$ туралізму: “Ваших пестощів знов так хочу”. Як багато було там Бога В кожнім серці і в кожній хаті! Обніми мене, мій єдиний, Вийми з мене все кволе й хворе: Може, прийдуть ще дні шипшини І вишневий цвіт, і прапoри. На розпуттях В серце вбиваються вістря ножів, серце надвоє роздерте… Поможи мені, Господи, поможи! Не дай на розпуттях умерти! Кров’ю сeрця стікають уста, кров’ю слова набрякають. Мужність, суворість і чистота… так, я знаю, знаю! Ритмів нових невблаганний закон, гімн стрункої фаланги, пісня про місто і про бетон, про дреднавти, порти і танки, пісня про море й дівичість пущ, про Борнео, Суматру, Яву… А мені — о, Боже! — калини кущ І верба над забутим ставом. А мені по чужих світах, під накази нової Европи сниться все, що у Неї, там, закривавились тяжко стопи. А мені під паризьким мостом, чи в понурих шільйонських мурах все — о, Боже! — вогненним хрестом: Rue Racine, Monparnasse, Петлюра! Чортополохи Ність тишини ніде у нас в таборі… Оксана Лятуринська За стінкою хідня і сміх, і гамір: Ось раптом сварка, потім хтось регоче. Що їм до того, що в святій нестямі Дурний поет писати вірші хоче! О демократіє благословенна! Ми всі лиш люди, всі створіння Божі. Тут кожний скількись там кальорій денно в піснях і сварці витрачати може. І ти, поете, запихайсь горохом та мрій щодня про сало і ковбаси. Давно вже заросла чортополохом в твоїй країні стежка до Парнасу. 1947 Загалом суто жіноче у цій по$ езії мовби вкладається у коло тра$ диційних чеснот. Він — муж, во$ їн, захисник. Вона — дружина, коханка, мати. Принаймні так поетеса задекларувала в одному зі своїх віршів. Але її темпераменту тісно в цьому колі. І вона періо$ дично розриває його, виходить за межі усталеного. Зрозуміло чому: любов — це й жорстокість тілесного: “Я гадю$ кою стисну, я візьму з твого серця кров”, “Твоя кров, з твоїх уст, ко$ ханий”. Чого тут більше — справ$ жнього чи “літературного” по$ чуття в оправі канонічного вір$ ша? Власне, не так уже це й важ$ ливо. Важливо інше: потаємне в жіночому єстві, що його до Лі$ вицької-Холодної не наважува$ лася оприлюднити жодна з укра$ їнських поетес. Хотів би застерегти, що це не має жодного стосунку до прісної механізації сексу в сьогоднішній літературі. Не треба слів (Листки з щоденника) Не треба слів! Усе завмерло, в душі замкнулося навік. Не відібрать корони й берла в юрби обманців і калік. Нехай же царствують на славу, бо знають: за гріхи оті знов у вінку з тернів кривавих умре Спаситель на хресті. 1947 Жнива Сивий попіл притрусив принаду, золотий волосся мого спліт, і весни мені ти не пригадуй, не бентеж спокою зрілих літ. Буде осінь гарна й плодовита, овочів не вбили громи з хмар, і душа, як стиглий колос жита, зберегла для житниць свій тягар. Хай же прийдуть ті нежданні й пізні ті жнива, сподівані такі! І впадуть покоси, зрізані, вимахом Господньої руки. 1948 Коти (Листки з щоденника) Коти — відьомське кодло — на діжках від сміття шарудять сухим папером. Вилазить місяць на сусідній дах, і парочки цілуються під сквером. Скрутивши порох у верткий стіжок, в рівчак нарешті ліг спочити вітер, та знов ревуть у навісний ріжок на хідниках порторіканські діти. А на даху, де в тиші на дротах білизна сохне, вогка і рум’яна, хтось емігрантську тугу розгорта, мов сторінки бульварного роману. 1952 Перекотиполе Самотність душі — гірш, ніж самотність тіла. Самотність душі — це темряви океан, це чорних птиць кошлаті крила, що несуть у вогкість, у ніч, у туман.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин