Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Життя на знімальному майданчику било чистим карпатським джерелом”. · 8 На тлі історії · с. 8сторінка оригіналу ↗

Кіно і доля Володимира

Слово Просвіти, №32 за 2013 рік

Галина ТАРАСЮК, письменниця Найбільше боліла йому незавершена робота над омріяною, виношеною в серці з юнацьких літ історичною кіноепопеєю, в якій хотів чесно і правдиво відтворити славну, героїчну й гірку боротьбу України за свою незалежність, соборність і державність. Від часів козацьких до наших днів. Це була його ідея-фікс. Більше! Він був обуянний своєю мрією настільки, що не міг збагнути, чому цього не розуміють інші, здавалось би, національно-свідомі українські патріоти. Дивувала його й українська діаспора, яка у 1990-х жертвувала останній цент на політичну боротьбу, не розуміючи, що кіно — наймасовіший вид мистецтва, є найефективнішою формою цієї боротьби. Видно, не читали вони Леніна, — нервував, укотре згадуючи настанови Ілліча першому “наркому просвещения страны советов” А. Луначарському: “Вы должны твердо помнить, что из всех искусств для нас важнейшим является кино”. — Бо якби читали, то знали б, що ніщо так не сприяло утвердженню більшовицької ідеології на теренах молодої Країни Рад, як молодий радянський кінематограф. Так і сьогодні… Розбудову нової незалежної української держави треба починати з розбудови нового, національного кіно і телебачення… Тільки кіно може виховати молодь в дусі українського патріотизму… Невже не розуміють… або не хочуть розуміти… Однак ці сумніви з’являться згодом, а на початку 90-х, на хвилях революційної ейфорії, йому таки вдалося переконати чиновників у чудодійній державотворчій і виховній силі кіно. Знайшовши сякі-такі кошти, В. Андрощук, на свій страх і ризик, вирішує знімати фільм. Так, на свій страх і ризик… Щодо ризику — то всі, хто знав Андрощука, знали і його схильну до ризиків і авантюр вдачу. А от страх — він був, але не через рішення, яке, здавалося б, у ті розбурхані межові часи могло б закінчитись елементарним провалом. Володимир Іванович страшенно боявся іншого: щоб таким провалом не завершились народні змаги за Незалежність України. Навесні 1990-го у Верховинському районі, дякуючи підтримці місцевої національно-свідомої влади, він починає зйомки художнього фільму під робочою назвою “І вдарить грім!”, в основу сценарію якого лягла добре відома в Карпатах легенда про те, як громада одного верховинського села в тяжкій боротьбі за свої угіддя перехитрила польського пана, змінивши… русло Черемоша. Ідея фільму: народ за свою волю і землю здатен звернути гори і повернути назад ріки. Але, з огляду на нашу українську терплячу ментальність, лише тоді, як… вдарить грім… Отож, люди добрі, грім грянув — пора до праці! Той період творчого життя Володимира Андрощука був чи не найщасливішим. Його ентузіазмом “заразилися” і актори, і місцеве населення, і влада: допомагали як могли — костюмами, участю в масовках…. Життя на знімальному майданчику било чистим карпатським джерелом. Неймовірне піднесення викликало рішення Верховної Ради УРСР від 24 серпня, яке проголошувало незалежність України. Цю радість не згасила навіть звістка про те, що це рішення не остаточне, що його ще мав затвердити “референдум за Незалежність”, призначений разом із виборами Першого Президента України на 1 грудня 1991-го. Навпаки, режисер тільки прискорив і так шалений ритм роботи, впевнений, що його фільм допоможе українцям зробити правильний політичний вибір. І не тільки встиг зняти, змонтувати фільм, а й показати його по телебаченню ще до Референдуму. Але вже під іншою, символічно-біблійною назвою-закликом: “Час збирати каміння”. Результати Референдуму окрилили Андрощука: незалежність України підтримали 90,32 % громадян. Це була перемога. І в ній була заслуга і його фільму. Ця ілюзія тримала Андрощука на світі і наснажувала на нові задуми. Здавалося, нарешті доля усміхнулася не тільки Україні, а й йому: знайшлися однодумці серед новопризначених міністрів і народних депутатів. Точно не відомо, але схоже на те, що Володимиру Андрощуку з його талантом пристрасно відстоювати свої погляди на роль кіно, вдалось отримати від держави перший і єдиний транш і ще встигнути до інфляції використати його для продовження роботи над фільмом, який він вирішив перетворити на омріяну історичну епопею. Ще працюючи над сценарієм фільму “І вдарив грім!” (через безгрошів’я він вимушено був не тільки режисером, постановником і директором фільму, ай сценаристом), Андрощук зрозумів, що цілком реально на його основі створити цілий серіал про боротьбу українців за своє національне і соціальне визволення на початку і в середині ХІХ століття. Прекрасний, ще неторканий в українському кінематографі історичний матеріал для широкого кінополотна: в Європі вирують визвольні рухи — повстання у Варшаві, революція у Франції, австрійсько-італійська війна, яка перетворилась для П’ємонту на визвольну під проводом Гарібальді, Кримсько-російська війна, криза монархічної влади в Австрії і Росії, між якими була роздерта Україна, врешті, перші прояви ідентифікації українського населення на теренах Австро- Угорської імперії і рух за відміну кріпосного права в Російській імперії, з’ява “Русалки Дністрової” на західних кресах України і Шевченкового “Кобзаря” на східних, врешті, ідеї слов’янофільства, в яких прогресивна інтелігенція знедолених слов’янських країн бачить порятунок від кривавих міжусобиць сильних світу цього, поневолення й деспотії, водночас москвофільські провокації російської “охранки” в Галичині, дзвін “Колокола” і полум’яне слово Шевченка…. Події революційного ХІХ століття повчально нагадували політичну ситуацію кінця ХХ і початку ХХІ століття в Європі: розвал СРСР, національно-визвольні війни в країнах уже колишнього соцтабору і, врешті, надія українців на свою державу… А через 5 років, 1996-го, десятисерійний історичний художній фільм В. І. Андрощука був завершений і показаний на каналі “УТ-1” під назвою “Час збирати каміння”. Назву для фільму Андрощук вибрав не випадково, адже цей сакральний для християн біблійний вислів для апостолів Ісуса Христа — синів гарячої крем’янистої Палестини мав буквальний зміст: перед тим, як зорати і засіяти ниву — треба зібрати з неї каміння. Однак тогочасна пострадянська критика не зуміла осягнути всього ідейного спектра вічних проблем, який Володимир Андрощук екстраполював на політичну ситуацію в Україні. Та все ж у кількох га- На знімальному майданчику в Карпатах зетних рецензіях режисера-постановника похвалили за правдивість висвітлення історичних подій стоп’ятдесятилітньої давності, за поєднання різних жанрових рішень, динамічність фільму, який ніби переливався з притчі — в героїчну легенду, з історичної хроніки — в сімейну, з пригодницької кінострічки — в експресивний бойовик, з побутової драми — у ліричну кіномандрівку Карпатськими горами. Довершеності телесеріалу сприяла і професійна робота оператора Володимира Яременка, і прекрасна музика відомого композитора, лауреата Шевченківської премії Євгена Станкевича, і, звісно, натхненна гра професійних акторів і самовіддана участь у масовках мешканців Верховинського району, де відбувалися зйомки. “Я намагався створити гостросюжетну ретроспективу з життя України на тлі людських пристрастей”, — так сам автор охарактеризував свій твір в інтерв’ю львівській газеті “Високий замок”. Другою заслугою В. Андрощука було те, що він уперше в українському кінематографі вивів українців за межі українського силового поля — на європейські обшири і фізично, і ментально. На прикладі представників двох антагоністичних таборів: молодих гуцулів на чолі з Дмитром Івасюком і синів їхнього пана Шиманського, які проходять випробування на людяність і патріотизм у горнилі австрійської революції 1848 року та австрійсько-італійської війни 50-х років, він довів, що одвічна боротьба українців за свою незалежність — ознака моральної вищості самодостатнього народу і воля цивілізованої європейської нації, яка має бути реалізована. Крім того Андрощук “поламав” ще одну “традицію”, що панувала в українському радянському кінематографі, а саме: запрошувати навіть на епізодичні ролі відомих артистів із Москви та Ленінграда, залишаючи непоміченими талановитих українських митців. На переконання Андрощука, його колоритних і гордих гуцулів-верховинців могли зіграти тільки українські актори. Так з його легкої руки засвітилась кінематографічна зоря багатьох артистів Львівського, Івано-Франківського, Чернівецького, Луцького, Тернопільського та Коломийського театрів… 18 серпня ц.р. кінорежисеру Володимиру Івановичу АНДРОЩУКУ виповнилося б 75. На жаль, уже 10 років його немає серед нас. 17 лютого 2004 року невблаганна хвороба обірвала його життя на вершині творчої зрілості, переповненій грандіозними планами і проектами. За день до відходу за земний небокрай він признався мені, що не так передчуття кінця смутить його, як усвідомлення того, що багато не встиг зробити сам, а ще більше не дали йому зробити… Він і межу вічну переступив з цим гірким жалем… Серед просвітянок на Чернечій горі, крайні справа — Андрощуки, Володимир і Галина

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин