Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Його проекти не знайшли підтримки ні в розбагатілих чиновників, ні в збіднілій діаспорі, ні серед інтелігентів”. 9 На тлі історії · с. 9сторінка оригіналу ↗

Андрощука

Слово Просвіти, №32 за 2013 рік

Та, правду кажучи, Андрощук, попри свою емоційність, по-філософськи поставився до “хвали й хули”. Головне, він зробив те, до чого йшов усе своє життя — зняв повноцінний і повнометражний художній фільм про те, що “боліло йому і пекло”. Адже, коли бути об’єктивним, то шляху кіно Володимира Андрощука був нелегким. Але перемогли його цілеспрямованість і… везіння. Після першої невдалої спроби потрапити після армії в Московський інститут кінематографії його чекала неабияка удача: буквально через рік, 1961-го, він без особливих труднощів вступив на щойно відкритий кінофакультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Більше того, його помітив і разом зі ще 12 вступниками (серед яких були Іван Миколайчук та Броніслав Брондуков) відібрав для своєї режисерсько-акторської майстерні засновник кінофакультету, відомий режисер, лауреат державної Шевченківської премії Віктор Іларіонович Івченко. Та, знову ж таки, попри успішні студентські роки, щаслива кіно-кар’єра в Андрощука не склалася: як виявилося, над ним тяжіло минуле… його батька, Івана Микитовича, який мимоволі, радше з відчаю, був “замішаний” у польсько-українському протистоянні 1943 року, спровокованому з одного боку німецькими окупантами, з іншого — радянськими розвідками, брав участь у загонах самооборони Української Повстанської Армії, спрямованих на захист мирного українського населення. І хоч батько спокутував кров’ю свою “вину”, приставши до Радянської Армії і дійшовши в її лавах з боями аж до Відня, зловісна тінь неблагонадійності тяглася за його сином довго… Сам Володимир з болем згадував своє дитинство, особливо як його, п’ятирічного, мама Лідія Семенівна садовила на ґанку, давала в руки казанок і залізну ложку, і наказувала бити на сполох, тільки-но побачить людей із вилами і косами на дорозі, що вела до знаменитого своїм монастирем села Зимного. Жили вони тоді далеченько від дороги, майже в лісі, на хуторі Горичів, за кілька кілометрів від Володимира-Волинського. І часто доводилося йому бити на сполох, а потім тікати до лісу разом з мамою та сестричкою, рятуючись у хащах від помсти збаламучених поляків-сусідів… А одного разу, коли вони повернулися поночі додому, замість хати знайшли попелище… Довелося матері з дрібними дітьми перебиратися у комірне до Володимира-Волинського, де й проминули Володині отроцтво і юність. Другим тяжким спомином дитинства було його вимушене напівсирітство. Бо хоч батько і повернувся з війни живим, але дома рідко бував – змушений був переховуватися від переслідування НКВС. Зі сльо- Кожен кадр мав промовляти... Кадр з фільму “Час збирати каміння”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин