Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
13 Читацьке віче · “Великий син України не дозволяє своїй душі впокоїтись, а залишається зі своїм народом, поки разом із ним не здобуде волі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Шевченко і Миколаївщина Вічний як народ

Слово Просвіти, №32 за 2013 рік

Все покину, і полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога. Вдумаймося у ці рядки. Заповівши поховати своє тіло в рідну землю, великий син України не дозволяє своїй душі впокоїтись, а залишається зі своїм народом, поки разом із ним не здобуде волі. І через неволю вважає себе безбожним грішником, котрий “не знає Бога”, і не достойний линути до Бога, аж поки не “понесе з України // У синєє море // Кров ворожу”. Отже, Шевченко бачить містичну єдність живих і мертвих у боротьбі за українську ідею, яку сповідував і яку проповідував: порвати кайдани гнобителів, збудувати високоморальне суспільство, яке жило б, зберігаючи історичну тяглість. Ще чіткіше простежується таке бачення нації у самому заголовку твору “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Отже, Україна для Шевченка — містична спільнота, єдине єство мертвих, і живих, і ненароджених, з якими можна спілкуватися, на яких можна впливати, бо, якби думав інакше, то не звертався б до них із таким важливим “посланієм”. Із них читач довідається про маловідомі сторінки в біографіях людей, які були друзями чи знайомими Шевченка і мешкали чи перебували певний час на Миколаївщині: О. Навроцький і Я. Кухаренко, Я. де Бальмен і В. Даль, брати О. та І. Бутакови та багато інших. В одній зі статей автор досліджує вірогідність версії про перебування Т. Шевченка на Миколаївщині 1859 року (село Голоскове), висловлену у спогадах Михайла Яшовського, і переконливо вказує на їхній міфологічний характер, малоаргументованість, відсутність доказової бази. А от стаття про перебування на гастролях у Миколаєві двоюрідного внука поета Василя Кузьмовича Шевченка у серпні 1908 року містить багато цікавих подробиць із життя тогочасного міста. Автор переглянув місцеву періодику за останню чверть ХІХ та першу чверть ХХ століття та ввів у науковий обіг чимало раніше невивчених фактів. Він простежив, як миколаївські реалії відобразилися у творах Т. Г. Шевченка, натрапив на слід невідомого списку Шевченкової поеми “Сон”, що був зафіксований у кримінальній справі про вбивство та пограбування відомого краєзнавця Ф. Т. Камінського. Вражає широта охоплення матеріалу дослідником. Наприклад, що спільного з Миколаївщиною і Шевченком має відомий мандрівник, антрополог, лікар за фахом М. М. Миклухо-Маклай? Дослідник скрупульозно вивчив генеалогію йо- А тепер про “Слово”. Спочатку, тобто першим актом творення світу було Слово — себто ідея, задум, план, проект, законі гарантія виконати задумане й спроектоване, охоронити його. Слово це (ідея, задум, план, проект, закон, гарантія) було в Істоти найдосконалішої, всесильної, наймудрішої, найнадійнішої — у Бога. І було це Слово досконалим, і було воно прекрасним аж до рівня божественного, було великим і величним — Слово-дух святий, Слово-Бог. За цим Словом-ідеєю сотворено світ, і все на світі. І ті спільноти, які не схибили з Господньої дороги, за Божим прикладом мають також творити себе, творити своє майбутнє за ідеєю, яка має вписуватися в Господнє Слово-ідею. На всіх етапах націєтворення, існування нації це національна ідея. У написаному за два роки до відходу із земного життя “Подражанії 11 псалму” поет проголосив наведений на початку цієї статті оберіг. Ми часто цитуємо ці рядки і обов’язково вказуємо, що їх автор — Шевченко. І не звертаємо уваги, що це — пряма мова, мова Всевишнього. Отже, слово на сторожі рабів — не просто поетичне Шевченкове слово. Це — проголошене Шевченком Господнє слово — ідея, Божий промисел, план, закон, гарантія виконання того плану, а значить надія на краще, віра в майбутнє, наснага до боротьби за нього. Через усю творчість поета-мислителя, поета-будителя проходить турбота про сім’ю як головний соціум суспільства і про українську націю: її єдність, служіння її проводу національній ідеї, життя і розвиток України за Господнім Словом-ідеєю. Прикладів безліч. Приверну увагу до кількох. Шевченко зі своїх творів найбільше любив “Садок вишневий коло хати” — невибагливий ідилічний образок із побуту сільської родини. Наприкінці життя поет створив буквар, у якому для першого читання вмістив тексти про Бога і християнську віру, про благодать дружнього братнього життя, а також дві думи, герої яких мучаться через гріхи перед родинами і перед нацією. Якою ж бачив поет національну ідею? У центр буття Кобзар ставив людину. Мертвих, і живих, і ненароджених він вго роду й порадував читачів низкою відкриттів про причетність до долі Шевченка його батька, оприлюднив напівзабуті матеріали про приїзди й перебування в Миколаєві М. М. Миклухо-Маклая. А ще нагадав сучасникам про те, що один із перших перекладачів поеми “Гайдамаки” російською мовою — уродженець Миколаєва П. Гайдебура, а виходець із Вознесенська С. Южаков став автором першої енциклопедичної статті про Великого Поета. Ігор Марцінковський вивчив не лише матеріали літературних та архівних джерел, а й експонати музейних і приватних колекцій миколаївців. Це дало змогу підготувати статті про медалі та грошові знаки із зображенням Т. Шевченка, що зберігаються у колекціонерів Миколаївщини. Але на найбільшу увагу заслуговує історія жетона із зображенням Т. Шевченка, який випустило Миколаївське об’єднання “Просвіта” до своєї річниці 1908 року. Тут автор став першовідкривачем, оприлюднивши матеріали Миколаївського державного архіву. Книга містить низку фотодокументів, багато з яких опубліковані вперше. Видання буде корисним для широкого кола шанувальників і дослідників української літератури, збагатить історичну пам’ять сучасного покоління, скероване на піднесення його національної свідомості, стане гідним внеском у пошанування постаті Т. Г. Шевченка. основному оцінював за критерієм творіння слави чи неслави. Він був переконаний, що “все гине”, а “слава не поляже”. Цікаво простежити за варіантами добре знаного уривка з поезії “До Основ’яненка”. Під враженням нарису Квітки-Основ’яненка “Головатий” Шевченко написав: “Наш завзятий Головатий // Не вмре, не загине. // От де, люде, наша слава, // Слава України”. Коли П. Куліш переконав його, що поетика вимагає чогось кращого, а Антон Головатий не був аж такою визначною фігурою, вартою Шевченкового слова, Кобзар змінив ці рядки: “Наша дума, славослови, // Не вмре, не загине; // От де, люде, наша слава, // Слава України!” І аж по наступних роздумах з’явилося: “Наша дума, наша пісня // Не вмре, не загине…// От де, люде, наша слава, // Слава України!” Отже, славою для України поет вбачав провідників, що наполегливо працювали задля нації; “славословів”, тобто тих, хто своїм словом проповідував національну ідею слави України; високу культуру нації, виражену в народній творчості. З болем і гнівом Шевченко-мислитель викрив і осудив неславу України у своїм “Посланії” до мертвих, живих і ненароджених українців, зробив пророчі застереження, дав мудрі настанови вчителя. Якщо виконаємо заповідане Кобзарем, то реалізуємо українську національну ідею. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України. Отже, сповідувана Кобзарем українська національна ідея виражається двома словами: “Слава Україні!”. Людина — родина — Україна — світ. Така нерозривна єдність простежується в усій творчості поета. Вселенську важливість національної ідеї слави України Шевченко детермінує так: якщо оживе добра слава України, тоді І світ ясний, невечерній Тихо засіяє. Ми частково виконали заповіт поета і поховали його в Україні милій. Разом із ним тепер виконуймо його й Господнє слово — творімо славу нашій Батьківщині. Зоя ДІДЕНКО, голова Хмельницької міської “Просвіти” Хмельницьке міське Товариство української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”, одна з найактивніших організацій, що входять до громадської ради при Хмельницькому міськвиконкомі, готується достойно зустріти 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря, яке відзначатимемо у березні 2014 року. Серед запланованих правлінням Товариства заходів, особливе місце посідає підготовка до друку видання міської “Просвіти”, присвяченого цій надзвичайно важливій даті. У назву книжки винесено фразу з Шевченкового “Щоденника”, записану 21 грудня 1857 року, де йдеться про приїзд Михайла Щепкіна у Новгород для зустрічі з Тарасом Григоровичем після його заслання. “Який я щасливий тою нелицемірною дружбою!” Упорядники видання прагнули віднайти цікаві факти з життя десяти Тарасових друзів, бо саме з ними, на наш погляд, дружба Шевченка була найсердечнішою. Іван Сошенко, Євген Гребінка, родина Тарковських, Яків Кухаренко, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, брати Лазаревські, Андрій Козачковський, Григорій Честахівський — стали героями 47-го видання Хмельницької міської “Просвіти”. Найближчим часом книжка про друзів Тараса Шевченка побачить світ у друкарні Анатолія Мельника.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин