7 Читацьке віче “Немає таких слів, щоби висловити біль, тугу наших родин”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
«…Поки живе лемко — буде горіти Лемківська Ватра!»
Слово Просвіти, №32 за 2017 рік
Оксана ОСТАП’ЮК, старший науковий співробітник Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка у селі Велеснів Монастириського району
Монастирищина в ці дні готується до вже традиційного фестивалю “Дзвони Лемківщини”. У кожного з нас це свято має свій зміст. В мене воно асоціюється з пам’яттю про моїх бабців і дідуся (мамин тато загинув 2 травня 1945 року в Другій світовій війні, похований в м. Глучин, Чехія). Серцем відчуваємо тугу за прадідівськими звичаями, мовою. Жартуємо, що коли йдемо на Ватру, то треба пригадати собі звідки ти, щоб на брамі повісти. Отже, по маминій лінії — с. Манів Ліського повіту, розташоване біля кордону із Словаччиною, неподалік сіл Балниця, Воля Мигова та Щербанівка. Через село пролягає воєводська дорога, Бескидська вузькоколійка. В селі були читальня, школа, церква. Село згадується в податковому реєстрі 1565 року. До 1772 входило до складу Руського воєводства, землі Сяноцької. У результаті першого поділу Речі Посполитої у 1772 році село увійшло до складу Ліського повіту Самбірського краю, а в подальшому Сяноцького краю у складі Австро-Угорщини. У 1918—1919 роках село разом з іншими 33 селами увійшло до складу Команчанської Республіки. В 1939 р. в селі було переважно лемківське населення: з 510 жителів села — 485 українців, 20 поляків і 5 євреїв. До виселення лемків у 1945 році в СРСР та депортації в 1947 році в рамках акції Вісла у селі була греко-католицька парафія Лупківського деканату Перемишльської єпархії . По татовій — сусіднє с. Балниця того ж Ліського повіту. Неіснуючі села… Ніби замасковані. Хтось хоче, щоб і нас не існувало? Та ми є, дякувати Господу. Масова загибель Лемківщини. Кого і чого не знищено раніше, силою виселено в дружній співпраці варшавського і московського урядів поза межі Лемківщини. Значна частина виселеного краю стоїть облогом досі. Ця “нічия земля” залишилася у пам’яті й серцях її відвічних мешканців на ближчих і дальших поселеннях. Немає таких слів, щоби висловити біль, тугу наших родин. Зі слів вже покійної бабці і моєї мами, перед виселенням в селі були чутки, що виселяють села ще в 45—46-х роках. 1946- го року була рання весна, всі роботи пороблені, поле засіяно. 5 травня, ввечері, в село наїхало повно польського війська. Дали наказ збиратися — бути готовим на 8 годину ранку. Бабця розчинила на хліб, кури порубала. Рано йшли військові, всіх повиганяли з хат, хліб лишився в печі, кури в баняках. Бабця не встигла все зібрати — ланци, що худобу припинали, кинули в криницю — може повернуться, може вдасться ще якось лишитись? Бабця накрила стіл білим обрусом — хтось прийде до хати жити, щоб не обмовляли, що погана господиня. Зняла образ Святого Миколая, винесли скриню з одягом, хату закрили, ключ поставили, як звичайно, над двері. Хтось захоче увійти — щоб довго не шукав… Я вдома натрапила серед документів на скупий Евакуаційний лист та Посвідчення на евакуацію, які видали родині прадіда при виселенні: Дрочак Іван Акимович, с. Манів Ліського р-ну, переселяється в Тернопільську область. З ними: Дрочак Стефан Іванович — син, 1925 р.н., Дрочак Анна Василівна — невістка, 1921 р.н, Марія Ільківна — внучка, 1942, Іван Ількович — внук, 1944 р.н, коней — 1, великої рогатої худоби — 1, кіз — 1, зерна — 3 ц, продуктів — 2 ц, речей домашнього вжитку — 3 ц. Взяли для коней овес, борону, плуг. Фіра за фірою, сумними колонами вистроїлися на дорогу. В самому кінці доганяють колону залишені телята,
лошата, гусята, курча. Хтось із задніх плаче: село горить, хати наші підпалено, снопи несе на інші села… Військо провадило до станції в Загір’я. Сумний віз із речами, паралізованим дідом — головою сім’ї, моя 4-річна мама сиділа на скрині, яка дуже гризла її і весь час зсувалася, бо була опуклої форми. По боках йшла бабця з 2-річним вуйком Іваном на руках і стрий Стефан. На станції в Загір’ї бабця з трудом продала телицю, за яку купила великий житній хліб, дідові — черевики, миску і дві ложки. Два тижні чекали на вагони, бабцина двоюрідна сестра народила сина Дмитра в Загір’ї, в хаті якоїсь доброї польки, що пошкодувала породіллю. Дочекалися, і в товарняках, разом із худобою, поїхали в невідомість. Тільки переїхали границю, зразу ж казали, що то вже не той світ. Дехто, хто був спритніший, зійшли в Самборі — все ж ближче до дому. Мамині родичі зійшли в Пишківцях, татова родина — в Товстому. В Пишківцях ніхто ними не цікавився, не той світ, що дома, не та і погода. За два тижні в чистому полі під відкритим небом і сніжениця якась була, і дощ. Почули від когось, що є порожнє польське село Пужники. Коли добралися сюди, воно вже було заселене людьми з Рави Руської. Бабця знайшла хатинку без вікон і дверей, знайшла якийсь кусок скла, заліпила глиною, зробила вікно, дідо з соломи виплів двері. До осені харчувалися яблуками, йшли в сусідні села, просили хліба. Восени віддали зерно за те, що вдома посіяли, то засіяли поле в Пужниках. В 1947 році організували колгосп — і забрали все до колгоспу. Бабця казали, що із зібраного урожаю принесли додому сніп жита, який постелили в ліжко. В 1949 році прийшов новий наказ на виселення Пужників в Східні області — на Дніпропетровщину. Обіцяли людям багато, та хто поїхав — жили в землянках. Бабця не поїхали, залишилося 4 родини. В 1950 році бабцина сестра, Єва Фецич (Куземко) пішла доїти колгоспні корови до Велеснева, там пустувала хата Ількових, вивезених до Сибіру, то поселилося в ній дві сім’ї, жили сім років, поки не змоглися на своє житло. Бабця завжди дякувала добрим людям. Головою колгоспу був Остап’юк Дмитро, а сільської ради — Остап’юк Данило, які порадилися, і жінка голови сільради Параска звільнилася з роботи (була санітаркою в медпункті), щоб дати вдові роботу. Тоді бабця вже мала свій заробіток — 250 карбованців. Тяжкі часи своєї родини я асоціюю тільки з архівною довідкою. Державний архів Львівської області № Б-1248 від 02.03.2015 в документах архіву значиться, що родину у 1946 році було переселено у Тернопільську область відповідно з Угодою від 09.09.1944 р. між УРСР і Польщею з с. Манів, Лісківського повіту, Жешівського воєводства, Польща. При переселенні ними було залишено господарське майно. В описі майна зазначено, що житлові та господарські будівлі згоріли. Сім’я мала 8,0 га землі, в т.ч. 5,8 га орної. Вартість залишеного майна становила 455 крб за залишені посіви. Тернопільський поет Степан Чура на Лемківській Ватрі 2015 року подарував мені свою книжку “Лемківщино, в серці тебе я тримаю” з такою дедикацією: “Нащадку Лемківщини п. Оксані. Хоча Лемківщина втрачена, але не забута, бо поки живе лемко — буде горіти Лемківська Ватра. Дай нам, Боже, вічного Життя! З повагою — автор (підпис), м. Монастириське, 1.08.2015 р”. Тож приходьмо на нашу Ватру, щоб підкинути ще одну скіпку, мило побесідувати з добрими друзями, відчути дух великої лемківської родини.
1 серпня 2017 року. с.Велеснів, Тернопільщина.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
