Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаціний простір · “Данія від початку прихильно поставилася до “українського питання” на користь позитивного його розв’язання для українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Як чужинці пізнавали бездержавну Україну Уроки діаспори для сучасних зденаціоналізованих «слуг народу» та їхніх прихильників

Слово Просвіти, №32 за 2019 рік

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, журналіст Від редакції: На цю літню пору несподівано зійшлися докупи по" важні ювілейні дати із поки що не складеного до сто" річчя Української національної революції Календаря Державотворення. Стосуються вони п’ятьох друкова" них часописів, які українські патріоти в діаспорі вида" вали своїм коштом спеціально для чужинців: 100"літ" тя щомісячника “The Ukraine”, 80"ліття двотижневи" ка “Ukrainian Bulletin”, 75"річчя бюлетеня “The Ukrai" nian Quarterly”, 70"річчя “ABN"Correspondence” та 65"річчя квартальника — “The Ukrainian Review”. Направду незвичний часовий збіг у таких ювілеях: виходили ці видання в різних країнах Заходу, заснов" никами їх ставали різні організації, фінансувалися по"різному, але спільними для всіх були головні цілі редакційної політики: поламати стереотипи західно" го обивателя у сприйнятті Східної Европи крізь приз" му Російської імперії, актуалізувати нерозв’язане після поразки Української революції 1917—1921 ро" друкарні дають два факти. Перший — одна з найстаріших; другий — одна з наймодерніших із точки зору новітніх поліграфічних технологій у Европі. Одним штрихом зупинюся на факті історичному, оскільки він буде стриженим у цьому місці розповіді. Бреполз — то прізвище засновника друкарні, який працював тут ще наприкінці ХVІІІ століття. Був він молодий і підприємливий. Спеціалізувалася друкарня на випуску карт для різних країн і народів, зосібно гральних. Бізнес процвітав, бо не було такої країни в світі, яка б не замовляла в Турнауті для друку свої карти. Та прийшла на країну біда — сусіди-французи учергове хотіли приєднати до себе бельгійські терени. Молодий друкар припиняє картярське виробництво й швидко організовує випуск листівок із закликом до народу захистити рідну Вітчизну. За переказами, такими листівками за пару днів було густо обклеєно всю Бельгію. Саме це викликало небувалий ентузіазм і сплеск патріотизму в бельгійців, що дало їм змогу швидко прогнати зі своїх земель чужинців. Одначе в час короткої окупації Турнаута французи встигли схопили ненависного їм Бреполза й привселюдно стратити на Ратушній площі. Цій приватній друкарні вже чверть тисячоліття. Десятки разів тут змінювалися власники, технологічні лінії, кордони цехів. Незмінною залишалася лише її назва та портрет патріота-засновника, який вітає кожного перехожого перед шеренгою флагштоків при в’їзді на підприємство. Кажуть ідея з флагштоками — теж його. Щоразу, коли друкарня починала виконувати замовлення тої чи тої країни, на одному з флагштоків піднімався відповідний прапор. І майорів аж до пори, поки наклад книги не вивозився з цієї території за адресою призначення. Втім, упродовж двох тижнів мого перебування там (строго за графіком щодня мав підписувати до друку два із майже тридцяти аркушів Шевченкової книги) український прапор так і не замайорів. Першою на це звернула увагу наша небайдужа діаспора. Кілька її представників відразу завітали до керівництва друкарні. Там розвели руками: заздалегідь повідомили українське посольство в Брюсселі, просили передати прапор. Отож, направилися туди й ми. У посольстві поважний клерк не міг приховати обурення: “Какой флаг?! Нєту в налічіі. Подумаєшь, кнігу пєчатают. Тут дєл невпроворот, а они — флаг подавай!”… Було то 1996 року. Та цей дикунський факт нашої національної ганьби за кордоном не перестав бути типовим, актуальним, промовистим. Чому сто років тому українські дипломати в Лондоні були не бажаними По завершенні Першої світової війни Велика Британія все більше стає впливовою в розв’язанні проблем міжнародного характеру. Тому не випадково керівництво новопосталої Української Народної Республіки робило відчайдушні спроби чимскоріше встановити з цією країною дипломатичні відносини. За архівними даними, перший список посланців УНР у Лондоні складався із 11 чоловік: п’ятеро — у ранзі державних службовців, шестеро — як допоміжний персонал. Дипломатичний корпус був таким: голова місії — Микола Стаховский, радники Ярослав Олесницький та Маркіян Меленевський, аташе — Леонід Базилевич та Ісидор Шафаренко. Перші шпальти перших чисел журналу У такому гурті українська делегація прибула до Лондона на початку травня 1919 року — фактично через чотири місяці після її затвердження. І шлях до британських островів для неї виявися незвичним: Київ — Відень — Стокгольм — Копенгаген — Лондон. Виникають два запитання: — чому випав складний і дещо хаотичний маршрут? — чому він виявися таким тривалим у часі? Найголовнішою причиною ускладнень було невизнання місії офіційним Лондоном і, відповідно, зволікання з отриманням дозволу на в’їзд. Натомість, скажімо, Данія від початку прихильно поставилася до “українського питання” на користь позитивного його розв’язання для українців. Більше того, уряд цієї країни створив для дипломатичної місії УНР у Копенгагені всі умови для розгортання широкої інформаційно-видавничої діяльності, фактично не цензуруючи їхню друковану продукцію. ків українське питання, розширити коло нових сим" патиків відродження України як самостійної держави з числа іноземних політиків і парламентарів. Чому про ці англомовні часописи мусять знати не лише сучасні “слуги народу”, а й широкий загал на" ших співвітчизників? Які уроки маємо винести із актуальних натепер публікацій цих рідкісних видань, примірників яких го" ді шукати навіть у найбільших наших книгозбірнях? Чи має прямий зв’язок нехтування національною історією з почастілими грубими помилками владних сучасників, причетних до формування, мовлячи сло" вами Ліни Костенко, “гуманітарної аури нації”? Відповіді на ці та інші питання читач віднайде в се" рії публікацій нашого постійного автора професора Миколи Тимошика на означену вище тему. Матеріа" лом до них послужили знахідки вченого в архівах та бібліотеках Великої Британії під час недавнього нау" кового стажування. Нині вміщуємо першу подачу. Уже 15 квітня у Копенгагені вийшло перше число “Українського пресового бюро”. Бюлетень цей виходив англійською (“Bul- letins from the Ukrainian Press-Bureau”), але частина накладу дублювалася також датською мовою (“Bulletin erfra det Ukrainske Pres buro”). Звідси логічною виглядає та заплутана кількамісячна мандрівка дипломатів із Києва: прибувши до Відня й отримавши від англійського уряду відмову на в’їзд до цієї країни, вони виявили сміливість і наполегливість. Тому попрямували через Стокгольм на Копенгаген. І вже звідти добивалися права на в’їзд до Лондона. Врешті, ті, здавалося б, безнадійні зусилля не виявилися марними. Цікаво з’ясувати: ким і якими були ці перші українські дипломати? Звідки походили? Який освітній і практичний житейський багаж містився за їхніми плечима? Яких політичних і національних орієнтирів дотримувалися? Навіть побіжний аналіз віднайдених у лондонських архівах скупих біографічних даних не залишає сумніву в тому, що перед нами постають непересічні діячі тієї доби. На відміну від здебільшого малограмотних, безкультурних, але амбітних і нахабних “кухарок”, які на революційній хвилі заповнювали чиновницькі кабінети різних ланок більшовицької влади, гурт українських державників доби УНР формувався головно з когорти глибоко ерудованих, укорінено інтелігентних і питомо патріотичних особистостей. Колективний портрет Української дипломатичної місії 1919 року в Лондоні із цього боку виглядав просто таки ідеальним. За походженням тут була представлена чи не вся соборна Україна (Наддніпрянщина, Волинь, Поділля, Буковина, Галичина). “Зашкалював” рівень освіченості перших українських дипломатів: набуті у престижних европейських університетах дипломи, дисертації, докторські звання, досконале знання чужих мов, любов до своєї, української, вірність і відданість національній справі. І ще одна деталь: чи не всі вони раніше співробітничали з різними періодичними друкованими виданнями Наддніпрянської України, Галичини і Европи. Початок їхньої роботи в Лондоні був означений шаленими спробами офіційних кіл та різних громадських інституцій відразу двох держав — Росії та Польщі — дискредитувати діяльність українців і не дати англійцям можливості скласти неупереджену думку про українське питання. За таких умов справою честі жменьки патріотично налаштованих українців було чимскоріше налагодити випуск періодичного друкованого органу, якому опоненти

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин