Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Світоглядному поняттю “материзна” П. Куліш послідовно надає перевагу перед загальноприйнятим політичним поняттям “батьківщина”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Будьте самостійною силою…» 200-ліття Пантелеймона Куліша

Слово Просвіти, №32 за 2019 рік

Олександер ШОКАЛО “Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили; …всяк має свого царя в голові й свого суддю в серці — їх нехай і слухає”. П. Куліш Сіверський родовід і джерельна основа світогляду Пантелеймон Куліш народився 26 липня (7 серпня за новим стилем) 1819 року в родовому хуторі Гуків біля містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер село Гукове Шосткинського району Сумської області) в родині нащадків давніх козацьких родів. Батько, Олександер Ондрійович (Андрійович), був онуком воронізького сотенного отамана Івана Михайловича Куліша й мав давнішим предком січового кошового отамана Куліша. А мати, Катерина Іванівна, донька сотника Івана Гладкого, веде свій родовід од миргородського полковника Матвія Гладкого, який у битві під Берестечком (1651) після втечі Хмельницького з татарами був наказним гетьманом. Хмельницький стратив Гладкого як свого супротивника, бо полковник був незгідний з подвійною антиукраїнською політикою гетьмана — його таємними угодами з Польщею й Московією. Пантелеймонові батько й мати мали родові аристократичні постави, були дуже вродливі й мудрі. На противагу палкій, суворій батьковій натурі (за цю особливість Кулішів прозивали Гарячі), мати мала розважливу, лагідну вдачу. Пантелеймон був у батьків восьмою дитиною; з попередніх дітей лишився живим тільки брат Тимофій, який теж помер маленьким. А від першого батькового шлюбу був брат Микола, старший на 16 років. Пантелеймон зростав у рідномовному середовищі старосвітського хутірського побуту, де люди жили за звичаями народної культури. Тут, у живому культурному середовищі, збереженому з часів Гетьманщини, козаки-хлібороби плекали духовно-господарську традицію прадавньої Сіверії (так любовно називав свою материзну-батьківщину П. Куліш). Пантелеймонів батько — хлібороб і майстер на всі руки, мав добре господарство й за освіченістю “був серед сусідів Арістотелем”. На відміну од високоосвіченого батька, мати була неписьменна, “уміла розмовляти тільки українською мовою й що мала в голові, все те взяла не з книжок, а з живої народної речи. …Не було кращого голосу ні в кого, як у Кулішевої матері; ніхто не співав таких давніх пісень, як вона. Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями”, — згадував Пантелеймон в автобіографії “Жизнь Куліша”, написаній од другої особи. Усі ці скарби народної пам’яті (старовинні пісні, думи, казки, приказки) від мами засвоїв син, і вони стали джерельною основою його світогляду, письма, педагогіки, філософії й історіософії, де фундаментальними є архетип материзни й ідея святого материнства. Світоглядному поняттю материзна П. Куліш послідовно надає перевагу перед загальноприйнятим політичним поняттям батьківщина і вбачає в материнстві провідну суспільну силу. Він переконаний, що тільки чисте материнське серце спроможне народити й виховати оновлену людину. Особливу надію в вихованні нового покоління українців педагог-мислитель покладає на матерів: “І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя”. У своїх педагогічних працях Куліш відстоює первинність родинного виховання: “Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата — перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх … з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом... Тільки тому буде праведна користь із шкільної … науки, хто вийшов із хорошої хати”. Життєвий шлях Початкову освіту Пантелеймон отримав удома — від батька й двоюрідної сестри Лесі, а також од дяка Ондрія в церковно-парафіяльній школі. А від матері Пантелеймон засвоїв рідну мову так, що знав її потім так досконало, як ніхто з тогочасних українських письменників з Тарасом Шевченком включно. У 1831 Пантелеймон закінчив два класи Новгород-Сіверського повітового училища і вступив до Новгород-Сіверської гімназії — однієї з найкращих у Російській імперії. У 1836 р. П. Куліш залишив гімназію після п’ятого класу, не довчившись два роки, й пішов працювати домашнім учителем дворянських дітей, канцеляристом Ніжинського фізико-математичного ліцею, аби заробити собі на навчання в Університеті св. Володимира, який відкрили в Києві 1834 року. У 1839 р. П. Куліш вступив до Університету на історико-філологічне відділення філософського факультету, а через рік перейшов на юридичний факультет. У кінці 1840 р. здібного й сумлінного студента відрахували через відсутність підтвердження його дворянського походження. Відтоді П. Куліш здобуває освіту самостійно, вільний від схоластичної гімназійної й університетської науки. З 1841 по 1845 рр. викладав історію, географію й словесність у Луцькому, Київо- Печерському, Київо-Подільському дворянських училищах та в Рівненській гімназії. У 1845— 1846 працював старшим учителем російської словесності в П’ятій С.-Петербурзькій гімназії та викладав російську мову для студентівчужородців у С.- Петербурзькому університеті. У 1846 р. Петербурзька Академія наук, за поданням ректора університету П. О. Плетньова і всупереч сильному спротиву антиукраїнського академічного середовища, ухвалила надати П. Кулішеві, як перспективному молодому вченому, оплачуване наукове відрядження на два з половиною роки до Прусії, Саксонії, Австрії для вивчення мов, літератур та історії тамтешнього корінного слов’янського населення. Перед поїздкою Пантелеймон провідав батька в хуторі та одружився з Олександрою Білозерською (в майбутньому — талановита письменниця Ганна Барвінок); старшим боярином у них на весіллі в родинній садибі Білозерських у Мотронівці був Тарас Шевченко, якого Куліш високо шанував і цим показав “малоросійським панам, що не чини й багатство, а особисту гідність” цінує в людині. У квітні 1847 р. в Варшаві Пантелеймона Куліша й Василя Білозерського (брата О. Білозерської) заарештували за підозрою в зв’язках з “Кирило-Мефодіївським братством”. Куліш, як і Шевченко, організаційно не належав до “братства”, інспірованого ІІІ Відділенням (орган політичного стеження й слідства), але контактував з “братчиками”, застерігаючи їх од усякої псевдополітичної марноти: “Хвалитесь мені словами, — та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й инших. Занедбайте політику”. Та особливу небезпеку від Кулішевих думок слідчі вбачали в популярному історичному нарисі для дітей старшого віку “Повесть об Украинском народе” (опубліковано 1846 року в Петербурзі в підлітковому журналі “Звездочка” й окремою книжкою) за антикріпосницький український дух та за утвердження природних прав і політичної волі українського народу. На їхнє переконання “Повесть об Украинском народе” “могла производить тем больший вред, что сочинена для детей старшего возраста”. Надто небезпечні були в інших його творах “многие двусмысленные места, кои могли поселять в малороссиянах мнение о праве их на отдельное существование от империи”. П. Куліша запроторили в Олексіївський равелін Петропавлівської фортеці, де через місяць він захворів і ще два місяці був в арештантському відділенні військового шпиталю. Звідти його заслали до південної Тули замість північної Вологди з забороною друкуватись, а всі твори вилучили з продажу й бібліотек та знищили. Після трирічного заслання до Тули цар Микола І наприкінці 1850 дозволив П. Кулішеві оселитися й працювати будь-дев імперії, але заборону друкуватися не скасував. Мріючи “мати незалежний шматок хліба” й бути подалі від “болотньої цивілізації” Петербургу, П. Куліш улітку 1853 придбав землю в козацькому хуторі Заріг біля містечка Оржиця Лубенського повіту на Полтавщині (для цього позичив 500 рублів у П. Плетньова й 400 — в родича). Тут Куліш поставив хату й розгорнув плідну літературну й наукову діяльність: уклав перший том “Записок о Южной Руси”, написав “Записки о жизни Н. В. Гоголя”; звідси їздив у Гоголеву Василівку на прохання матері письменника — для підготовки першого посмертного повного зібрання творів і листів М. Гоголя (за три місяці він власноручно скопіював усі рукописи письменника). У 1857 р. П. Куліш опублікував “Сочиненія и письма Н. В. Гоголя” в шести томах у щойно заснованому власному видавництві в Петербурзі. Свій гонорар за це видання Куліш уклав у розвиток української видавничої справи — так Гоголева спадщина працювала на українську культуру. У власному видавництві з друкарнею П. Куліш уперше запровадив український фонетичний правопис (Кулішева абетка) й надрукував ним два томи безцінного джерела з українського народознавства “Записки о Южной Руси” (1856—1857); перший український буквар і читанку “Граматка” (1857, 1861); перший найповніший Шевченків “Кобзар” (1860) у власній редакції; альманах “Хата” (1860); перший український журнал “Основа” (1861—1862) та інші українські видання. У первинному вигляді Кулішева абетка з 36 літер вживалася з 1856 р. до 1876 р., до заборони Емським указом видавати й друкувати будь-які книжки українською мовою. Після зняття за- Ганна Барвінок борони в 1905—1914 абетку П. Куліша трохи змінив Борис Грінченко: прибрав церковні літери, додав Ґ, Є, Ї. Тепер ми користуємося Грінченковим варіантом Кулішевої абетки. У 1864 не тільки через матеріальну скруту, а й через науковий інтерес до польських архівів та бібліотек, П. Куліш подався на державну службу до Варшави, де працював директором департаменту духовних справ та членом комісії з перекладу польських законів. Ті установи було створено після польського повстання 1863 р. з метою широкої русифікації. Працюючи в Польщі, П. Куліш багато зусиль спрямовує на Галичину, “рятуючи галицьку Україну перед польським натиском”, аби “зміцнити там культурно-національну українську течію”, та літературно й матеріально підтримує галицькі видання. Великий подвижник українського відродження опинився в суперечливій ситуації: працюючи в державній структурі, яка провадила русифікацію, він намагався об’єднати патріотичні зусилля наддніпрянських, галицьких та буковинських українських культурних діячів у боротьбі з денаціоналізацією. Скінчилося тим, що російський уряд, довідавшись про Кулішеву участь в українських справах, зажадав, аби він публічно зрікся цього в пресі. Та П. Куліш категорично відмовився й звільнився з державної служби. У 1869–1871 роках П. Куліш жив у Львові й Відні, а з 1871 — в Петербурзі. В 1877 р. повернувся в Мотронівку, де зайнявся сільським господарством і письменницькою працею. В 1879 р. П. Куліш видає в Петербурзі унікальну працю “Хуторская философія и удаленная от света поэзія”, яку одразу конфіскували й знищили. (Дивом збереглося з півдесятка примірників. З одного з них я зробив переклад і видав у 2005 році в зібранні раритетних творів “Пантелеймон Куліш. Моє життя”. До того ця праця лишалася маловідомою, найрідкіснішою пам’яткою української філософської й суспільно-політичної думки). Наприкінці 1881 р. П. Куліш знову їде за кордон, у Галичину, й Пантелеймон Олександрович Куліш (псевдоніми: Павло Ратай, Панько Хутірний та ін.) — великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч, який яскраво виявив себе в різноманітних сферах української культури як прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, історик, історіософ, культурософ, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, літературний критик, публіцист, соціолог, педагог, художник, видавець.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин