Шевченкіана · “Він палко любить маленьких дітей, а це вірний знак серця лагідного, незлобивого”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас ШЕВЧЕНКО: «Я завдячую моєму другу Андрію Обеременку»
Слово Просвіти, №32 за 2019 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Спираючись на Шевченкові записи в Щоденнику, Володимир Мельниченко розповідає про дружбу поета з солдатом-земляком Андрієм Обеременком у Новопетровському укріпленні під час заслання та пропонує встановити пам’ятник двом друзям.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Виявилося, що ми найближчі земляки” Невдовзі після прибуття засланця Тараса Шевченка в Новопетровське укріплення, що сталося 17 жовтня 1850 р., він помітив серед солдатів, адже ж іншої публіки в укріпленнях немає, зовсім не солдатську фігуру. Тарас Григорович прикипів поглядом до чоловіка, бо хода, фізіономія, навіть шапка-чабанка (з овчини, подібна до тих, які носять чабани), — все в ньому виказувало його земляка. Запитав, що це за людина така. Йому відповіли, що то Андрій, служитель у госпіталі, хохол. Господи, справді земляк! Щоправда, фізіономія його здалася Шевченкові суворішою, ніж узагалі в його привітних земляків-українців. А тому він спочатку впевнився від його найближчого начальства — унтер-офіцера інвалідної команди Новопетровського напів-госпіталю Єгора Ігнатьєва та капітана Олександра Балагурова, — наглядача цього закладу, що Андрій Обеременко є зразкової чесності та тверезого життя людина, й лише потому почав шукати нагоди поговорити з ним наодинці, по-своєму. Шевченко розповідав у Щоденнику, що більшу частину безсонних ночей у Новопетровському укріпленні він провів, сидячи на ганочку біля офіцерського флігеля. Одного разу, це було взимку, годині о третій ночі, сидів він зазвичай на тому ганочку, аж раптом із лазаретної кухні вийшов Андрій, який тоді займав посаду пекаря і квасника. — А що, Андрію, — звернувся до нього Тарас Григорович, — і тобі, мабуть, не спиться? — Та не спиться, матері його ковінька, — відповів той. Шевченко захвилювався, почувши його чисту, незіпсовану рідну вимову. Відразу гостро, до калатання серця, відчув, як знудився він за мелодикою рідних звуків! Попросив Обеременка посидіти трохи з ним, на що той неохоче погодився. Тарас Григорович розпочав розмову, запитавши, як це водиться між солдатами, з якої земляк губернії й т. ін. Андрій Обеременко відповів, що він губернії Київської, повіту Звенигородського… Шевченко завмер од хвилювання, бо ж і його село Моринці на Київщині належало до Звенигородського повіту… Солдат продовжував, що він із села Різаної — “тут біля Лисянки1, коли чували”. Тарас Григорович у свою чергу відповів, що “не тілько чував, а сам бував і в Лисянці, і в Різаній2, і в Русалівці3, і всюди”. Одним словом, виявилося, що вони найближчі земляки. — Я сам бачу, — сказав Обеременко, — що ми свої, та не знаю, як до вас приступи5 ти, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами тощо4. Як тут, думаю, до нього підійти. Може воно й сам який5небудь лях та так тілько ману пускає. Тарас Григорович взявся запевняти Андрія, що є таки справжнім земляком, йому щиро хотілося продовжити розмову, але в укріпленні пробило три години, і солдат пішов топити піч для хлібів і для квасу. Так почалося особисте знайомство Тараса Шевченка з Андрієм Обеременком. І чим далі, тим більше дізнавалися вони один про одного та сильніше прив’язувалися один до одного…
“Він навіть не кланявся зі мною” Втім, як розповідав Шевченко, назовні їхні стосунки залишилися такі самі, як і раніше. Солдат Обеременко не дозволяв собі жодного натяку на догідливість, підлесливість, як це робили інші. Тарас Григорович занотував у Щоденнику, що, на його здивування, земляк Андрій Обеременко підозрював у ньому багача і навіть родича коменданта Новопетровського укріплення. До речі, для останнього у солдата були таки підстави, адже він знав, що комендант Іраклій Усков покровительствував Шевченкові, той був вхожим у його дім, обідав там, спілкувався з його дітьми та дружиною… Кому це в укріпленні дозволять, як не родичу! Тому в присутності сторонніх Андрій Обеременко навіть не кланявся при зустрічі з Шевченком, щоб інші не подумали, що він нав’язується такому поважному чоловікові в друзі. Місцем їхніх постійних зустрічей залишався вже згаданий ганочок, а час, які вперше, — ніч, коли всі спали, крім вартових, які перегукувалися між собою. Приятелі задушевно гомоніли, і Тарас Григорович, вдивляючись уже в досвітній часу потепліле обличчя Андрія, розпитував, як він безкінечно довго тягнув тяжку солдатську лямку. На жаль, поет не залишив окремої розповіді про гірку долю земляка. Через десять років заслання рядовий Тарас Шевченко записав у Щоденнику найголовніше, що вистраждав на власному досвіді: “Солдати — найбідніший, найжалюгідніший стан у нашій православній вітчизні. У нього віднято все, чим тільки життя красне: сімейство, батьківщину, свободу, одним словом, все”. Коли Шевченко зустрічався з Обеременком через кілька годин на людях, той знову був абсолютно незворушно-відсторонений. Про зовнішній вигляд земляка Шевченко фіксував у Щоденнику буквально таке: “Незворушно холодна і навіть сувора зовнішність його виявляла в ньому людину жорстку, байдужу. Але це маска”. Тарас Григорович одразу переконався в цьому, тільки-но побачив, як Обеременко ніжно ставиться до маленьких дітей: “Він палко любить маленьких дітей, а це вірний знак серця лагідного, незлобивого. Я часто як живописець любувався його темно5бронзовою вусатою фізіономією, коли вона ніжно пригорталася до рожевої щічки немовляти. Це була одна5 єдина радість у його суворому самотньому житті”. Це знаменний запис, який багато в чому пояснює, чому вони з часом по-справжньому зблизилися, взаємодовірилися та подружилися. Щодо Шевченкового свідчення про художницьку зацікавленість обличчям Обеременка, то цього досить аби переконатися, що земляк міг бути ним портретований. Але чи це сталося? Вісімдесят років тому було висловлено припущення, що в Шевченковому рисунку “За малюванням товариша” натурником був Андрій Обеременко. Ставлю його під великий сумнів. По-перше, нічого подібного не підтверджує сам Шевченко, який у Щоденнику залишив докладні записи про спілкування зі своїм земляком. По-друге, Агата Ускова чітко писала в спогадах, що “молодий солдат служив йому натурщиком”. Молодий! І він таким є на малюнку. Поетовий друг, роки життя якого невідомі, за словами Шевченка, мав за плечима вже 20 років “солдатського вульгарного, паскудного життя”, служачи в безжальній царській армії, тож молодим солдатом аж ніяк не був. І Шевченко неодноразово називає його “старим”, звичайно, не в буквальному розумінні похилого віку, а відповідно до тодішнього сприйняття людських літ і на вигляд. Не кажу вже про те, що в описі Тараса Григоровича солдат Обеременко служив з “вусатою фізіономією”, а на малюнку зображено безвусого молодика.
“Завидне місце городника я вже йому виклопотав” Шевченко також безмежно любив дітей і в Щоденнику записав 16 червня 1857 р., що миленькі дівчатка комендантші Ускової Наташенька і Надійка — “це єдиний мій відпочинок і розвага в цій огидній глушині”. Немовля, яке так обожнював Обеременко, — це молодша донька Ускових — Надійка, вона народилася в листопаді 1856 р. Утім, і старша донька — Наташенька — з’явилася на світ лише на три роки раніше. У спогадах Наталії Ускової, записаних її чоловіком, читаємо: “Дітей Шевченко дуже любив. У Новопетровському укріпленні улюбленицею його була саме Наталія Іракліївна… З нею Тарас завжди проводив дозвілля, розповідав про свій любий край зрозумілою їй дитячою мовою… І Наталочка більш за всіх любила свого “дядю Горича”, як вона його називала”. У 1854 р. Шевченко намалював прекрасний портрет Агати Ускової з донькою Наташею. Перед від’їздом із Новопетровського укріплення він подарував чотирирічній Наталочці її портрет, намальований сепією (не знайдено). Але як опинився в сім’ї коменданта пекар і квасник Андрій Обеременко? За про-
І. Лось. Друзі в неволі. Т. Шевченко і А. Обеременко. 1963 р.
текцією Тараса Шевченка! Він сам засвідчив у Щоденнику: “Завидне місце городника я вже йому виклопотав”. Город у Новопетровському укріпленні — зелена місцина з літнім будиночком, бесідкою, кибиткою та землянкою, впорядкована комендантом Іраклієм Усковим. Він завів гарний сад, який давав урожай абрикосів, винограду, вишень, персиків. Тут вирощували редис, огірки, буряки, зелень, розводили курей… На городі господарювала дружина коменданта Агата Ускова, проте необхідні були й чоловічі роботящі руки. Шевченко, який з дозволу коменданта наприкінці заслання не лише писав і малював тут, алей ночував, у тому числі під улюбленою вербою, напевне виклопотав перед Іраклієм Усковим, а, можливо, й перед комендантшою, переведення свого земляка для роботи на городі, де працювали кілька солдатів від різних команд. Це давало змогу городнику ходити не у солдатській формі, а в робочому одязі, ночувати не в осоружних казармах, а в обладнаній землянці безпосередньо на городі та не животіти на службі. Таки завидне місце! До того ж, на зеленому городі постійно проводила час Агата Ускова з дівчатками, і лагідний Андрій Обеременко радо допомагав доглядати за ними.
“Провести недільний день подалі від обридливого укріплення” В умовах спільного перебування-господарювання на городі Андрій Обеременко відтанув серцем і душею, пройнявся щирою довірою й повагою до Тараса Григоровича, і вони частіше зустрічалися. В Шевченковому Щоденнику міститься розповідь про те, як він домовився з Феліксом Фіалковським — польським політичним засланцем — провести разом недільний день 28 липня, засмажити баранину, випити по чарочці, й Тарас Григорович запросив з собою Обеременка, як “товариша та міхоношу”. Нагадаю, що міхоношами в Україні називали поводирів сліпих кобзарів, які все майно носили в мішку (міху). Для цієї, говорячи словами Шевченка, “відлюдної радості” вибрали місце подалі від обридливого укріплення — в балці на відстані верст за п’ять, як підрахував Шевченко, “де можна знайти і захист од сонця під скелями, і джерельну свіжу воду”5. Домовилися, що Фіалковський візьме з собою шматок сирої баранини — фунтів п’ять (тобто, не менше двох кілограмів) “для кебаба”. Шевченко визначав м’ясну страву, як у Івана Котляревського в “Енеїді”, а в Словнику його сучасника і знайомого В. І. Даля вона називається “кабав (кебаф) — баранина в ломтях, изжаренная на вертёлочке…” За Фіалковським також були хліб і пляшка горілки. Шевченко забезпечував чайник, чай, цукор, стакан і п’ять огірків. Здавалося, що все було залагоджено і дешево, і хльостко. Тарас Григорович зізнавався, що в думках він уже сибаритствував в обіймах похмурої балки. Втім, хоча домовилися відправлятися туди рано-вранці, Фіалковського не було й до обіду. Тарас Григорович нагрів чайник і взявся за чай, а потім лайнув зрадника взаємної домовленості та взявся писати Щоденник. Обеременко, незадоволений необов’язковістю поляка значно більше, навіть випив замість чаю чарку горілки, та “взявся лаяти проклятого нечестивого ляха”6. Нарешті Шевченко пішов в укріплення, щоб, як записав у Щоденнику, “розв’язати задачу, задану мені паном Фіалковським”. Отже, прийшов, а той сидить собі на ганочку біля казарм. “А що ж ти, — звернувся до нього Тарас Григорович, — про балку забув?” Той виправдовувався, що цілу ніч грав у штос7, але добрий Тарас Григорович не став ображатися, а знову запропонував подорож у балку тепер уже о третій годині після обіду, ще й взявши на свій кошт і хліб, і м’ясо, і горілку. Фіалковський охоче погодився, а Шевченко, взявши у артільника в борг п’ять фунтів баранини, стільки ж фунтів хліба, повернувся на город, і послав Обеременка в кабак за горілкою. Подрімавши трохи під уже згаданою вербою, Тарас Григорович і Андрій рівно о третій вже сиділи під нею в очікуванні Фіалковського. Та той так і не з’явився… Через годину Обеременко мовчки подивився на Шевченка й “взявся знову за свою люльку5буруньку”8. В укріпленні пробило п’яту годину, Андрій знову подивився на Шевченка та вже не витерпів — плюнув. Минуло ще півгодини, і він став виймати з торби харчі та розкладати їх. Діставши баранину, сказав: “Надаремно тілько добро знівечили. Сказано — лях, — додав він якби сам до себе, — невіра. То так і пропаде, так і здохне невірою”. Тарас Григорович не знайшов за можливе й потрібне в той момент переконувати товариша в протилежному щодо поляків,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
