Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Завдання першої сцени України – ставити українську класику”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

О Оллееккссіійй ППААЛЛААМ МААРРЕЕННККО О:: «Жодного разу не пожалкував, що обрав професію актора»

Слово Просвіти, №32 за 2020 рік

Цього року відзначає 35-річчя театральної діяльності актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужений артист України Олексій Паламаренко. Сьогодні Олексій Анатолійович – гість “СП”. — Ви народилися у родині відомого майстра слова, Героя України Анатолія Паламаренка. Чи вплинув приклад батька на обрання Вами професії? — Безумовно. І це закономірно. Хоча сьогодні діти більшості моїх колег йдуть в інші професії. А на той час творча професія була дуже популярною. Я виріс на батьковій творчості. Адже бути сином актора і не бачити, як він працює – неможливо. Бачив, як у його творчій співпраці з Павлом Прокоповичем Глазовим народжувалися твори, які потім смішили Україну і весь колишній СРСР. Найбільше я заздрив батькові в тому, що він мав можливість об’їздити всю країну, яка тоді називалася Радянським Союзом – від Сахаліну до Туркменістану. Де він тільки не був! І всюди ніс українське слово. Мені пізніше теж довелося багато помандрувати. Якщо в цьому виростаєш, у цьому існуєш, то звикаєш навіть до якихось екстремальних ситуацій. Це природно. Коли батько вчив якусь композицію, разів по п’ятдесят повторював одну й ту ж фразу – це, звичайно, дратувало. Бо хотілося знати, а що буде далі. Але потім зрозумів: інакше й бути не може. Жодного разу не пожалкував, що обрав професію актора. — Для навчання обрали Театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого. Напевне по-іншому й бути не могло? — Мені пощастило, що, за невеликим винятком, мене вчили ті ж самі педагоги, які вчили й мого батька. У час, коли я навчався, інститут, його педагоги виховували з нас романтиків у кращому розумінні цього слова. Якщо актор не романтик, значить, він неправильно вибрав професію. Художнім керівником курсу, на якому я вчився, був прекрасний педагог Леонід Артемович Олійник. Він виховав багато чудових акторів. У нашому театрі працювали його вихованці Степан Олексенко, Марина Герасименко, і нині служать Олег Шаварський, Петро Панчук, Арсен Тимошенко, Олексій Богданович, Остап Ступка, Василь Баша та багато інших. Це знаний театральний педагог. Він не стільки вчив професії, стільки виховував ставлення до неї. Він не тільки вчив, як грати а сцені, а пояснював своїм учням, що коли ти актор, то мусиш бути особистістю. Він виховував людей у мистецтві, виховував особистостей. У його учнів здебільшого склалася щаслива театральна доля, хоча й непроста. Серед дипломних вистав були “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого, де я грав Ліхтаренка, у “Хворому, та й годі” Мольєра був лікарем Діафуарусом. Також мав головну роль у політичному детективі “Четвертий”. — Вже 35 років Ви служите в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Як Вас зустріла головна сцена країни? — Прийшов до театру, там сказали: “Хлопче, ти молодий. На тобі алебарду – і давай, стій на сцені у масовці. Ці масовки були довго. За 100-річну історію в нашому театрі накопичилося багато списів і алебард. Я їх добре знаю, бо майже всі вони пройшли через мої руки. Уперше вийшов на сцену у виставі про життя Ульянових у Києві. У цій виставі отримав невеликий епізод. Грав негативного персонажа, жандарма. Мав одну маленьку фразу. Виносив скриньку і казав: “Скринька замкнена”. На цьому закінчувалася перша дія. Спочатку дуже хвилювався. Довго переслідувало відчуття, що всі дивляться тільки на мене. Зараз вже вмію і можу себе опанувати, а хвилювання з роками трансформувалося у творчість. Перша велика роль була у виставі режисера Сергія Данченка “Патетична соната”. Там я зіграв Микиту. Перед цим Сергій Володимирович довго мене перевіряв і одного дня затвердив на цю роль. Серед моїх колег тоді був шок. Слава Богу, все вийшло. Але ця вистава не мала такої щасливої долі, як інші вистави Сергія Данченка. Була в репертуарі лише два сезони. Можливо тому, що були поставлені не ті акценти. За радянських часів Ступай Ступаченко був негативним героєм. Коли ми ставили цю виставу, радянська влада вже похитнулася, але чомусь не вивели цього персонажа як позитивного. Як і ту героїню, що підіймає повстання проти цієї влади. Щоб вистава йшла, треба визначитися, за кого ти. Якщо є барикада, то не можна утриматися посередині, треба бути на якомусь боці. — Напевно, знаковою для Вас стала вистава “Майстер і Маргарита”? — Виставу ставила Ірина Молостова, яка знала мене ще з театрального інституту. Там є невеликий, але цікавий епізод, коли поет Амрозій розмовляє з іншим поетом і розповідає про страви, які можна з’їсти в кафе. Ірина Олександрівна запропонувала мені цю роль. Грав її довго. Потім було ще кілька невеликих ролей, поки доля не зробила мені подарунок – я зіграв Понтія Пілата. Це біблійний персонаж, який стоїть поряд з нашим Спасителем. Як про нього каже Майстер: “Міг зробити добре діло, але не зробив”. Це говорить про те, що якщо людина має владу, то настає час, коли вона має зробити вибір. І від цього залежить, як про неї згадають у майбутньому – добром чи злом. — Продовження теми “Майстра і Маргарити” бачимо у виставі “Великі комбінатори”, яку поставив Дмитро Чирипюк за Ільфом і Петровим. — Кожен з режисерів має право на своє бачення. До того ж у нас в афіші написано – за мотивами. В Ільфа і Петрова є тема театру. В нас вона більш опукла. Йде окрема сюжетна лінія. Що могли ставити в цей час у театрі “Колумб”? А чому б не “Майстра і Маргариту”? А раз так, чому б не втілити свою мрію і не зіграти Воланда? Я поставив перед собою завдання зіграти у цій виставі все, про що актор мого плану мріє. Граю тут і Городничого з “Ревізора”, а в першому епізоді роблю грим Леніна. — Ще одною знаковою виставою для Вас став “Шельменко денщик”. — Ця вистава має дуже цікаву історію. Вона ставилася як самостійна робота. Наш актор Євген Свиридюк запропонував: “Давайте поставимо цю виставу. Може щось вийде?” Художній керівник нашого театру Сергій Данченко був людиною демократичною. Сказав: “Давайте спробуємо”. На прогоні йому сподобалася моя робота (Скворцов) і робота Анатолія Гнатюка (Шельменко). Вирішили поставити цю виставу в репертуар. І раптом відбулося диво. На неї стали ходити люди, вона почала розвиватися, набирати свого глядача. У цій виставі зіграв одну зі своїх найулюбленіших ролей. Разом з режисером Петром Ільченком та колегою по сцені Анатолієм Гнатюком вирішили зробити зі Скворцова гусара. Автором був виписаний звичайний піхотний офіцер. Але для того, щоб образ був більш цікавий, пішли на такий хід. Хоча, вже будучи дорослим, багато розмовляв з професійними істориками. Насправді гусари були просто розвідниками. У гусари брали людей невисокого зросту. Для мобільності вони їздили на невисоких конях. Їм не

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин