Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слідами наших виступів · “Чому перезріле питання про перейменування бібліотеки в штики приймає її керівництво?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

Інтелігенти-патріоти та «інтелігенти»-прислужники за національно кастрованої влади: хто кого?

Слово Просвіти, №32 за 2020 рік

Нинішній рік мав би пройти в Україні під знаком Софії Русової — дивовижної української патріотки, в якої не було жодної краплини української крови (батько — швед, мати — француженка). На минулий лютий припадала кругла дата її пам’яти — 80-ліття від дня упокоєння (на вимушеній еміграції в Празі). А в лютому наступного року — також знакова дата: 165 років від дня її народження (в чернігівській Олешні). Микола ТИМОШИК Втім, про цю направду Велику Українку ні в цьому лютому, ні в наступні місяці в українському інформаційному просторі годі шукати будь-якого інформативного матеріалу. Для більшости національно кастрованих керівників загальноукраїнських ЗМІ такі публікації уже давно позначені ними ж самими вигаданим і принизливим для українців тавром — “неформат”. Іншими словами — не витребуваної, не цікавої загалові так званої шароварно-малоросійської теми. Уже майже три десятиліття в Україні ведеться справжня боротьба за гідне пошанування цієї особистости. Боротьба ця вже неприхована. І, на жаль, не рівна — між жменькою справжніх інтелігентів-патріотів (їх упродовж усього цього часу невідступно збирає щороку в Олешні відома журналістка і громадська діячка з Києва Галина Дацюк) та невігласами від влади й ревними її прислужниками з немалого гурту також нібито нашої, так званої бюджетної, інтелігенції — стабільно залежної від влади, нею сформованої й контрольованої і їй прислуговуваній. У рідній Софії Олешні на очах гине пам’ятка архітектури — маєток родини Ліндфорсів-Русових. Радянські правителі багато літ успішно використовували її під дільничну лікарню, а незалежній Україні ні лікарня, ні пам’ять про цю знамениту родину виявилися непотрібними. Забута, зневажена і владою, і міносвітою єдина сільська школа в Україні, що носить її ім’я, — також в Олешні. На недавнє 25-річчя цієї події — жодного привітання, жодного подарунку від влади. Ні районної, ні обласної, не кажучи вже про київську. Рішення про присвоєння цього імени також було вирване з рук цієї ж влади із боєм. Добре зорганізований осередок “русского міра” в головній книгозбірні Чернігова — обласній універсальній науковій бібліотеці — не чує багаторічних домагань передової громадськости області й України присвоїти їй ім’я Русової. Софія разом зі своїм чоловіком Олександром створювала цю книгозбірню ще понад 140 літ тому. Однак вона й досі носить ім’я ментально проросійського В. Короленка, який жодного дня не був у цьому місті й жодного стосунку до цього краю не має. Втім, він ідеологічно дуже близький і керівництву бібліотеки, і владі області. “Свого Каралєнка не здамо!”, — із затятою впертістю послідовно вторять там. У бібліотеці можна й сьогодні почути пущену ворогами українства і підтримувану збільшовиченими “інтелігентами” побрехеньку: Русова, мовляв, втекла на ситий захід і там безбідно професорувала… Кричуще невігластво чи свідома омана малопосвячених? “Научіть, як протестувати” У заголовку — витинка одного із листів Софії Русової. Написаний 1933 року в Празі, де за сприяння тодішнього президента Чехо-Словачини Томи Масарика в роки між двома світовими війнами знайшла тимчасовий прихисток значна частина української політичної еміграції. Адресований Українському пресовому бюро в Лондоні, яке упродовж майже десяти передвоєнних років виконувало замість державного посольства місію авторитетної в чужинському світі громадської інституції бездержавних українців. Створив це бюро коштом свого багатого американського тестя колишній утікач із Галичини Яків Макогін, а допомагав йому у втіленні ідеї розв’язання “українського питання” на найвищих щаблях влади могутніх країн західного демократії Володимир Кисілевський. Згаданий лист, як і низку інших, авторові цих рядків пощастило відшукати в одному з лондонських архівів під час недавнього наукового стажування у Великій Британії. У кожному з них відчувається крик душі української патріотки. Найперший — про найстрашніший злочин московсько-більшовицької влади проти українців: Голодомор 1932-1933 років: “Посилаю Вам мій, не знаю чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей — може, знайдете можливість її надрукувати в англійській пресі. Я таку саму послала деінде, але якось завше мушу до Вас звернутися, бо дуже Вас шаную й радію, як Ви багато осягнули серед англійської преси. Але це усе не нагодує ні одну дитинку, не врятує від винищення. Я в такому розпачу перед “успіхами” Літвінова (тодішнього міністра закордонних справ СРСР — М. Т.), що не знаю вже, куди йти”. Йдеться про створений воістину кров’ю серця Софії Русової Меморандум до чесних людей світу, що мав назву “Заклик на запомогу українських дітей”. Саме цей документ з докладним коментарем у листі вона відправила до Лондона докторові Кисілевському з проханням будь що опублікувати в англійські пресі, внести на трибуну британського парламенту, зробити все, щоб зупинити масштаби небувалої в світі трагедії українців. Наведу ще короткі витяги з листів до Лондона цієї, за словами працівників чернігівської бібліотеки ім. Короленка, “буржуазної націоналістки” на “ситому” Заході. “… Чи не можна було б увести справу в Парламент Лондонський? Це єдина інституція, до якої українці могли б звернутися”. “Чули, що робиться в Галичині? Союз Українок, який має тисячі членів, закрили. Научіть, як протестувати”. “Допоможіть знайти багатих меценатів чи організувати збірку серед самих емігрантів для придбання або зведення будинку для українських науково-культурних працівників у Празі”. “Чи не можете пошукати серед шановних лондонських “леді” таких, хто зголосився б узяти до свого помешкання на літо двох юних українок — літ 15-16-ти? Дівчата хворі, виснажені, без батьків, потребують бодай нормального харчування. Дуже-дуже прохаю відповісти мені на все це”. “Ми маємо вам скласти детальний меморандум. Напишіть, що маємо зробити і що мусимо робити”. Аналізові досі невідомих листів, як також обставин, за яких Софія Русова після неодноразових тюремних ув’язнень та реальних загроз бути знищеною більшовицькою владою опинилася, вже як професорка Кам’янець-Подільського державного українського університету, в складі екзильного уряду УНР на “ситому” Заході, була присвячена моя стаття “Простіть невігластво земляків, професорко Русова”. Опублікована в “Слові Просвіти” за 29 березня 2018 року, вона закінчувалася адресованими офіційній владі Чернігова та керівництву обласної універсальної бібліотеки ім. О. Короленка запитаннями. З новими аргументами й фактами гострота цієї проблематики була посилена в іншій моїй статті “Бюджетна інтелігенція, вихована колоніальною владою” (“Слово Просвіти” від 9 серпня 2018 року). Є потреба ще раз нагадати ці питання дворічної давности, оскільки далі йтиметься про отриману на них відповідь від Чернігівської ОДА. — Чи відомі їм такі факти про свою землячку? — Чи пробували порівняти вагу зробленого в українське державотворення Русової і Короленка? — Як співвіднести такі два незбагненні явища: висока ціна, яку платила Софія Русова за свою українську любов, і фактична зневага до цієї особистості теперішніх провідників культури краю? — Чому перезріле питання про перейменування бібліотеки прямо в штики приймає її керівництво, посилаючись на колектив? Замість відповіді по суті — словесне крючкотворство Знаючи, що нинішня влада вже давно не відповідає на критичні виступи якісної преси, як і не приймає на особисті прохання окремих відчайдухів із подібними, надіслав рекомендованого листа на адресу чергового нового голови ОДА, додавши до конверта примірники “Слова Просвіти” з розлогими статтями на захист Русової. Спонукану в такий спосіб відповідь отримав. Але є вона такою, що потребувала б окремої публікації. І йшлося б у ній про живуче явище владного крючкотворства та окозамилювання, про бездушність і байдужість, не бажання вникнути в суть справи і кричущу безграмотність чиновників, яких утримуємо зі своїх податків. Лист підписаний директором департаменту культури, туризму, національностей та релігій О. Левочко. Але, за браком місця, тут — лиш кілька коротких тез. 1. Маємо чергову бюрократичну відписку: на жодне з поставлених у газеті запитань тут — жодного слова. 2. Відписку складено вкрай безграмотно. Її, після виведення з принтера, таки не вичитували — ні виконавець, ні підписант, ні, звісно, керівництво ОДА. Прізвище заявника переплутане — з Тимошика я став Тимошником. Адреса отримувача на конверті також із помилкою — київському відділенню пошти довелося самому виправляти її на правдиву (з багаторічного досвіду журналіста обласної газети за радянщини знаю, що за таке нехлюйське ставлення до виконання службових обов’язків тоді знімали з роботи). 3. Окремий абзац у цій офіційній відповіді присвячено захисту Людмили Студьонової, цитую: Журналістка Галина Дацюк всередині колишнього маєтку Ліндфорсів-Русових “знаного краєзнавця, заслуженого працівника культури України”, яка “завжди в своїх публікаціях висловлює власну неупереджену думку”. Для непосвяченого в тему читача уточню: товаришка Студьонова — це саме та з головних палких захисниць безглуздого увічнення в назві цього важливого просвітницького осередку краю накинутого окупаційною російською владою ще 1922 року імені Короленка. Це вона після виходу “Слова Просвіти” написала “Відкритого листа професорові Тимошику”, який оприлюднило головне інформаційне мережеве видання області “Хвиля Десни”. І форма звернення, і змістові акценти, і менторська тональність “відкритого” дуже нагадують стиль публічного спілкування з недавніх радянських часів, в основі якого — такий собі ленінський принцип на кшталт “хтось розумний, а хтось — дурень”. У владних коридорах місця для української правди все ще немає Варто привернути увагу читача на ту частину відповіді офіційного Чернігова на моє письмове звернення, де наведена низка штампів та звичайнісінького словесного крючкотворства: “перейменування проводяться лише після проведення громадського обговорення”, “перейменування — лише за згодою трудового колективу”, “збори колективу бібліотеки стосовно перейменування не проводилися, оскільки перейменування колектив не ініціював”. Нема що коментувати, оскільки все видно, як на долоні. Висновків три. Перший. Ідею заслуженої працівниці культури України Л. Студьонової будь що не здавати російськомислячого і проросійськи налаштованого Короленка на догоду “національно стурбованим” підтримує багатолітня директорка цієї бібліотеки Інна Аліференко. Посилання на думку всього трудового колективу тут фарисейське. Не раз буваючи в цій бібліотеці (сюди свого часу подарував численний книжковий фонд із особистої бібліотеки), можу з певністю ствердити: думки його з цього питання ніхто йне запитував. Отож, виходить, доля задавненого питання з повернення імені Софії Русової в історію головної бібліотеки області залежить, судячи з відповіді ОДА, не від тамтешньої влади, не від небайдужої частини громадськости, а від волі цих двох провідних “заслужених” осіб чернігівського культурного фронту з ментальністю великоабо малороса. Другий. Очищення засміченої кількастолітньою російсько-радянською пропагандою національної пам’яти мешканців придеснянського краю, небажання розставатися в гуманітарній проблематиці з “русскім міром”, який тепер приніс в Україну війну, не був і не є сьогодні в пріоритеті чернігівської влади. Упродовж останніх років ця влада в особі багатолітньої заступниці з гуманітарної політики ОДА Наталії Романової та її команди вміло замаскувала свою відверту відстороненість від створення нею ж самою різних дорадчих комісій при ОДА (з перейменувань, з місцевих премій, з розподілу бюджетних коштів на придбання книг для бібліотек області, видання краєзнавчої літератури тощо). До складу таких комісій, як відомо, потрапляють, після ретельного пересіювання чиновниками, лише слухняні йне сильно стурбовані в національному питанні інтелігенти-бюджетники з числа місцевих учених, журналістів, культосвітніх працівників, письменників. Звісно, що такі є першими в майбутніх списках на офіційно “заслужених”, “народних”, “орденоносних” у краї. А це — не лише владне визнання, а й грошові винагороди, доданок до майбутніх пенсій. То навіщо таким псувати стосунки з місцевою владою, в якої вони “на гачку”, через якусь там Русову? Третій. Наділені владою чиновники-високопосадовці не тільки відверто ігнорують будь-які ініціативи з низів, які стосуються, скажімо, очищення інформаційного простору від знахабнілого “русского міра” і ствердження натомість українського в Україні, а й показово не бажають зустрічатися з будь-ким із представників ініціативних груп, посилаючись на свою зайнятість. Одним словом, просто плюють на громадську думку. У цьому сам пересвідчився, коли пробував записатися на прийом до заступниці голови Чернігівської облдержадміністрації все тієї ж “непотоплюваної” Романової (за різних голів ОДА, які затверджуються указом президента, вона незмінно залишається куратором “культурного фронту” краю). Мав конкретні й гостро актуальні пропозиції щодо розв’язання проблеми духовної деградації села, повернення йому Правди, яку селяни й досі не знають. Була й нагода — вихід у світ мого двотомника “Село”, який просто хотів подарувати високій чиновниці, щоб бодай прочитала. У цьому ж контексті мав намір з’ясувати і позицію влади щодо русофіла Короленка на прапорі головної бібліотеки краю. Що з того вийшло? Судіть самі, шановний читачу. Подзвонив з Києва до приймальні пані Романової. Секретарка протримала на проводі кілька хвилин, двічі почергово ще щось уточнювала, хто я і чого хочу. Потім попросила мій мобільний телефон, пояснивши, що тепер не може мене зв’язати — начальниця зайнята. Через кілька хвилин та ж секретарка зателефонувала, пояснивши, що заступник голови ОДА таки “не зможе прийняти із цих моїх питань”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин