“Кілька томів цінних текстів, які з малороса здатні · перетворити читача в справжнього українця”. Події, факти, коментарі · с. 4сторінка оригіналу ↗
Нові лауреати премії Івана Огієнка
Слово Просвіти, №32 за 2020 рік
Цьогорічне засідання Комітету з премії Івана Огієнка під проводом Павла Мовчана, що традиційно відбувається в Житомирі, має дві особливості. Перша: розгляд подань і прийняття рішення змістилися через біду з епідемією на півроку. Друга: на вибір кращих впливала та обставина, що це було 25-те за рахунком засідання Комітету. Чверть століття тому, 1995 року, мала батьківщина Огієнка, містечко Брусилів, в особі її тодішньої влади досить прохолодно, і я б навіть сказав — крізь зуби, вручали дипломи й медалі тим, кому судилося стати першими. Відчуваю ту прохолодність і тепер, бо все до деталей пам’ятаю і нині, яку цьому краї, з подачі хронічно національно кастрованої влади називали цього Великого Українця: “прислужником Петлюри”, “іудою в рясі митрополита”, “зрадником інтересів трудящого народу”. Не знав тоді, що через багато років буду безпосередньо причетним до розвою і ствердження авторитету цієї премії. Менше ніж через півтора року матимемо ще дві пам’ятні дати, пов’язані з іменем Огієнка: 140 років від дня народження і 50-ліття від дня упокоєння. Отже, планка вимог до чину й реальних набутків нових лауреатів за трьома головними напрямками діяльности: українська мова, українська церква, українське державотворення — підвищуватиметься.
Тішуся, що з мого подання лауреатами цієї престижної премії в попрередні роки стали зокрема такі шановані в Україні особистості як Ірина Фаріон, Галина Дацюк, історик українського походження з Польщі Григорій Купріянович.
У житомирському Брусилові освятили і встановили надкупольні хрести знову відродженого Свято-Воскресенського замкового храму Храм цей незвичний трьома дивовижними фактами.
Факт перший. Він тричі знищувався і тричі відбудовувався, хоча досі ніхто достеменно не міг встановити в його кількастолітній історії ні справжніх причин знищення, ні точної дати заснування.
Факт другий. У цьому храмі майже сто сорок літ тому був охрещений, а через 25 літ потому повінчаний зі своє землячкою Домінікою Іван Огієнко. Йому судилося прославитися далеко поза межами рідного краю безкомпромісною титанічною працею заради ствердження української справи і української правди. І в такий спосіб прославити це маленьке містечко над тихим Здвижем в усьому світі.
Факт третій. В усіх трьох відбудовах він незмінно зберіг у своєму вигляді автохтонність — староукраїнський козацький стиль у видовженому трихресному вимірі. Щоправда, цього разу постав із руїн не дерев’яним, а в камені.
Ідея третього відродження Огієнкового храму належить послідовнику цього Великого Українця, одержимому конкретними добрими справами, талановитому господарнику, не фальшивому, а справжньому патріоту і вмілому керівнику Володимиру Габенцю. Нині він — голова Брусилівської громади і лауреат премії ім. Івана Огієнка. Приїхав на цю подію і знаний земляк брусилівців — колиш
Хто ж увійшов до гурту нових огієнківців за результатами голосування комітету на цьогорічному засіданні?
Галузь науки Уперше маємо сенсацію: в цій номінації залужену перемогу отримав не титулований вчений, доктор чи кандидат наук, а журналіст. І не просто журналіст, а не залякана владою Особистість, яка упродовж багатьох років послідовно й наполегливо прагне ствердити сфальшовану й приховану правду про одну з драматичних стінок хрущовської відлиги. Йдеться про бунт студентів-журналістів Шевченкового університету 1965 року проти брехні, безпринципності, непрофесіоналізму, витіснення української мови, звільнення патріотично налаштованих і професіонально підготовлених викладачів. Близько десятка книг із цієї теми. Книг незвичних. Бо написаних на основі архівних документів, які з боями й нині доводиться виривати з тих концентраційних таборів української правди. Ось назви деяких з них: “Компартійна інквізиція: невідома спадщина Матвія Шестопала”, “Зима: Україномр”, “Весна: Хроніка українського спротиву”, “Літо: До кучмізму і після”, “На пожарищі власного серця: долі журналістів-бунтарів”. Остання книга — “Сергій Жигалко. Зона непамяті: приречений повернутися” — просто приголомшила членів комітету. Понад 700 сторінок з віднайденими і прокоментованими документами про особистість, яку свідомо викинула влада з епохи розстріляного відродження. Ім’я цього автора-лауреата — Михайло СКОРИК. До речі, остання згадана тут книга цього автора “Зона непамяті” на Огієнківську премію не номінувалася. Вона щойно вийшла і тому заслуговує на окреме пошанування.
Галузь “Мистецтво” Петро Андрійчук — професор катедри фольклористики КНУ КІМУ, багаторічний художній керівник заслуженого ансамблю пісні і танцю України “Дарничанка”. Керований упродовж тривалого часу цим одержимцем гурт наполегливих промоторів українського в Україні, на противагу деяким академічним колективам, не продається “за шмат гнилої ковбаси”, а за будь-яких житейських обставин залишається вірним Огієнковому гаслу “Бог і Україна”.
Галузь освіти Володимир Микитюк — доцент зі Львівського Національного університету ім. І. Франка за серію видань з методики викладання української мови.
Галузь літератури Петро Шкраб’юк — доктор історичних наук з Інституту українознавства ім. І. Крипякевича (Львів) за серію українознавчих видань.
Галузь громадської діяльности поділили два житомиряни: кінодокументаліст В’ячеслав Майборода та популяризатор українознавства Василь Купрійчук .
За пам’ятні світлини із засідання Комітету — подяка побратимові за духом Сергію Болтівцю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
