Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті Музи не мовчать · с. 8сторінка оригіналу ↗

Як говорить каміння Вірші Юлії ІВЧЕНКО

Слово Просвіти, №32 за 2022 рік

Ніч до... для С. З. ну добре, хочеш бути свідком високого злету, то будь, аби не прийшлося падати звідти, де тонко і зразу рветься, аби не схотілось високим зіркам переплавитися на лють… повіки закрий і слухай, як кожна клітина тіла мого озоветься… лежи горілиць, допоки зозулі дикі нам смарагдовий час відкують, допоки у коридорі брудні від шляху спочинуть побиті берці. десь майстер чекає на Маргариту, а десь Бернард пише Естер… відрізки свободи, відмінки совісті – все це далеко відносне… це синя пташечка щастя накидає на нас прозорий серпанок-флер і там, де вокзали гуркочуть не хочу міняти відстані на відносини… ти краще згадуй, як у дитинстві замурзанім ділили один еклер, чи мовчки рахуй хвилини, що ведуть невпинно до жовтої осені. хай сьогодні ще буде вогко вустам і, без шкідливої метушні, поділимо навпіл мудрі книжки, морозиво і перестиглий гранат. чуєш, як соки гонить зелений горіх, як у вишнях ворожать хрущі, як пахне кава з корицею, як за вікном прислухається мудрий сад? – Не сумуй… – скажеш вже ранком, коли на щоці сльоза заблищить… – Я тобі напишу, а може, скину улюблені гладіолуси у приват… міцно тримай за руку смагляву, де шрами на струнах вен, мені для тебе ніколи не стане шкода й останньої краплі крові… спека царює у заримованім місті, як в мові царюють сполуки фонем, і шалик у блакитний горошок ще довго триматиме запах твій полиновий… візьми шматочок повітря, бритву і хустку, де батьковий чорнозем, мій світ загущений, як мед у щільниках і дотики тіл калинові… бо ми із тобою не Майстер і Маргарита і, навіть, не Бернард і Естер. у нас є ніч, щоб у синьої птахи зловити кілька сріблястих пір’їнок і відтепер у серці одному на двох на удачу повісить щасливу підкову. *** Ти можеш мене лаяти і говорити, що не потрібно… Любов – вогонь! Але вогні палають і не тримаються меж, мають ознаки смерті і сексу. Я покидала всіх чоловіків, які не давали стискати клавіші живих римованих зон. Флюїди мої дозрілі благали від неба сміливості й обрамлень зойками текстів, коли вже втрачаю останні сили. Ця війна – блаженна… Не скорився ні Харків, ні Вінниця, ні Київ крильцями бджілки. Ти не кажи, ти не мовчи, що кожна зона тіла землі цієї, як в жінки дорослої патогенна! А я лежу на траві, закриваю твій пневмоторакс слів, наче відьма Алтена, а потім – на нас падають необірвані дикі вишні та дубове листя із нічної зелені. Й тремчу, мов осика, коли на вушко лунає: – Мила… І як я до тебе прийшла? І як мене хлопчики, пропустили? Ти ж сам шепотів, що дерева зливаються з небом. – На, поїж. Тут небагато: сало від мами, просолений огірок і жовтий пакунок з мовчанням. От бачиш, уже зносила і кроси тактичні і вербам русалчині светри… Та й білий халатик, що вище колін і заколисує мертвих у морозяно-літні ранки ретро… Кохання зносила, І, як би ти не тримав мене у собі, мов кармінне серце… Як би ти не благав, щоб я до перших півнів не ходила… Я от дивлюся в пелюстку озерця-люстерця, а бачу там не розкаяння, а ворога-крокодила! Який не знає, як Зою п’ятирічну відходжувала з розбомбленого Краматорська, як потім вона зачахла, а я читала казки їй про Василинку і чахлика невмирущого: – Треба дістати чарівне яйце і джавеліном достати голку їдучо-плюючу, за перемогу вітчизни віддати останні сили… Зоя вижила, а тітка лишилася під завалами з сином. І синь буває у нас і червоно-бордова, землисто-винна… Я лиш прошу: не відбирай у мене мальви-мови. І хай помру… Мама? Донька? Кохана? Хочу витягти цілі кості брата Романа, роменом зцілити його самоту і образу, стати сестричкою, а ти кажеш: – І що? Усе відразу? – Так. Ось доп’ю останнє “Мартіні”, Піду складати Вкраїні останній екзамен… Ти приніс мені волошкове поле і щастя ожинове… Здається, що сама ще дитина і хочеться вже на “нуль” і туди, де мама… Якщо виживемо, то най вдочеримо Зою? Зойкає сойка. Сирени не чути за сойкою... *** Виходячи на балкон шостого поверху, він випалював сигарету, думаючи про своє… Стогнали усі жінки та плакали стрижені сови, коли його серце стрибало м’ячиком і супились чорні брови, та пальці дражливо стукали, неначе кістки кастаньєт. – Анно! Ти мене зовсім не знаєш, хоча до сліз бездоганна… Іди до перського саду, а не на цей холодний балкон! Анно, тобі ніхто і ніколи не сміє читати дурні догани! Ці шпалери – червона цегла, ця ванна не має крану, і все, що в цій квартирі, не схоже на східний сон… Твоя шкіра прозора, під нею блукає південне сонце... Ти не маєш мені нічого казати та урешті – скажи! Як на срібному блюді риба скидається, мов у ополонці, як ти встала з колін і кинула виклик усім промовцям і гостриш уміло слово, немов осетинські ножі! Хоч написав про тебе погано і злісно усе придумав, а ти горнешся, як до кота, вибачаючи плинні провини. Не треба дивитись! Твій погляд – токійський трунок! Ти – моя сіль на рану розсипана Божим дивом, що ляже останнім віршем на стомлені палітури… Анно! Сьогодні у тебе на сукні квіти, яких іще не існує, – Розмірковував їй на вушко, відпиваючи свій коньяк. – Анно, ми ще живемо, а кажеш, що сублімуємо, мов останні бійці, у спогадах втрати важкі рахуємо, загнані відчаєм по кутках, вивішуєм білий стяг. 2022-ий От чому саме він говорить і ти все слухаєш? Про невчасну війну, що, напевно, усіх достала, про те, що навіть дерева мають рідну мову рухів і коли є потреба, то корінням її віддано захищають, про те, що наші закони кроїли під московські лекала в цей двадцять другий, що щедрий брехнею у білих мухах… От чому саме він збирається на фронт із усмішкою ельфа? От чому саме він такий спокійний і мовить: – А, може, пташко, будемо разом? Тобі так личить ця біла хустинка з червоним хрестом на чорно-білому селфі, та там не завадить військова каска й найміцнішим гранітовим вазам! Вражено споглядаю, як він зосереджено дивиться на людей, наче складає з них пазли, як упевнено чистить берці, як пригадує клички: Грома, Лева, Адстека. – Пам’ятаєш? – говорить. – Ми два дні поспіль лежали на ліжку, дивилися фільм “Корона”... Ти втекла від свого хворого на усю голову чоловіка, і ми цілувалися, як в дитинстві. Тільки крутіше… Як дорослі люди, що похапцем здирають із себе одяг і зойкають совами, щоб завтра відшукати найтепліші спогади у паперовому почерку листя. І те жартівливе: “Боже, бережи королеву!” – розсипалося сміхом дзвінким, мов пурпурове намисто… Як ця фраза зараз доречна... Знов нас чекає гарматна війна із рудими бровами… Чому саме йому струшуєш війку з щоки, голубиш носа кирпатого, чому він тобі щось шепоче на вухо і ти це слухняно виконуєш? у нього, інколи, в горлі, засіяні пшеницею лани зазнають напастей і тоді ти готова для нього стати справжнім Каспійським морем! Хай поплаває… Хай полежить… Хай помовчить… Хай об любов погріє долоні. Завтра вже – камуфляж, автомат, вологі окопи й татушка тигра на смаглявім зап’ясті. Ти підеш?– питає. Відповідаю: – Піду. В Руки його пошерхлі, в губи його солоні наворожую захистом першу Вертепну звізду. та цілую у майже зимові скроні. Що ми знаємо про війну? Що у неї жіноче обличчя? Наплічник стоїть готовий й розлітаються гніді коні...

с. 10 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 8—9 А за вікном вишнева крадеться весна і ліки пахнуть горіхами, я няньчу їх, сповиваю... Перекладаю з іноземних мов медичні анотації, щоб зрозуміти, які помічні пігулки для стареньких степів, а що врятує небесних героїв української нації? Треба ж себе чимсь зайняти, коли у тебе жоржиново2чорний бій, чи наступна ротація? Мені зі світлин посміхається донька і син, лебедиця2мама та легінь2тато… Так сумно стає, наче я сама випила всі ті ліки гіркі, полиново2палатні… Сиджу сама. Розкладаю у прозорі пакетики кольоровість антибіотиків седативну, а серця колін відчувають твого Білого кота, що слухняно вдивляється у військові новини. Тишу ранку лякає гул рашистського літака, якого я відганяю Великодньою свічкою! Чорні туфлі злякалися у кутку: непотрібні, запилені… Я тепер не вдягаю суконь! Я тепер не фарбую личка! Яка ж погана дружина… Не дістала ліхтарик на шолом і шолом не дістала… Взагалі, ці чорні ринки тактичних товарів, що торгують гуманітаркою – дістали! Дід мій колись казав, повернувшись із московитсьської катівні: – Кому – війна, кому – “мать родна”! Оце ось в руках сироп від кашлю, а пахне від нього, мов від трояндового вина, яке ми з тобою пили на вигадане навмисно юнацьке чи ще дитяче весілля… Ти правильно думаєш: – Всі ми жінки – конотопські відьми! Тільки кожна з нас зараз варить своє для перемоги магічне зілля! Була ж я тобі коханою Мавкою, а стану щебетом бойової пташки... От прийшли варвари в Україну… Треба ж таке? Помирилися Кайдаші… Обнялися Мотря з Мелашкою… Дядько Байда – Треба, маленька, по2перше, зібратися крилечками, аж так, щоб не билися в скронях метелики страху й не їхав дах, щоб напоготові: наплічник натівський, бо вже – ба2бах! Щоб не витягувать з тіл свого чорно2червлених страху мурах. У тебе за вухом, сестро, – червона черешня! У мене – прив’ялої рани мак, У тебе – гуркоче, у мене – палає віри оксамитовий птах! І скільки б ми не сиділи і не пили жасминовий2зоряний чай, усе, що раніше в науці парамедиків навчали – повний віддачай, Тільки, практика – з шипшини осколків ГАЛАКТИКА! І ти кажеш мені спокійно: – Видихни і рахуй до п’яти, потім уже твої дії знесуть лють холодів: Маркам, Максимам, Оксенам, Сергійкам і дядькові Байді... Він сьогодні помер… І, може, я винна? Заснула на мить і бачився син, як дорослий горіх, і донечка2мавка, що в мальви квітчала свій радісно2перлинковий сміх, але лікарі сказали, що дядько Байда – мертвий жилець… Білі його півонії торкають за палець і хай війні цій – бісовий грець! Тактичні речі, навчання при місяці сонному і біло2чужий, медицинський халат, а хочеться, хоч на одиничку. Може, тоді вижеве яблунево2татовий розкошів сад? Я забуваю римування Богів, чую повітряне тисняву тривоги, дітям дорослим – борги. отак і віддам. Виживу, чи помру але – ВИТЯГНУ! ВИТЯГНУ! ВИТЯГНУ! – Треба, маленька, по2перше зібраній крилечками, аж так, щоб не билися в скронях метелики страху й не їхав дах, щоб на напоготові: наплічник натівський, бо вже – ба2бах! Щоб не витягувать з тіл свого чорно2червлених страху мурах. У тебе за вухом – червона черешня! У мене – прив’ялої рани мак, у тебе – гримить, у мене палає віри оксамитовий птах! Як там сказав один чоловік? – Ми всі – на війні! Ми всі на війні. Раші узвари варим! Тільки не пити. Отруїшся... Бач, як їм смакує МАРІУПОЛЬСЬКИЙ сік? *** втеча – це благословення, бо ти, як ця руйнівна війна... що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк? сторінки історії недописані, коли рідний брат брата вбивав… ой та, врешті, заляж під телек, бо який із тебе великий боєць? там – смійся… там – мовчи. там – згадуй куди від тебе пішла вона. що ти знаєш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз2ка2а2жи…? ти бачив, як ворожі сапери прочісують цвіту польового стебла? як спливають хвилини в операційній у хронічно2хворі ножі? як хірургиня, яка не впоралась із смертю – спиртом совість летально стреблює? як здригалась вона, коли писала? як ти вербицям віршів її перерубував ребра? ти знаєш, як русяві мавки бояться гуляти по тих плідних лісах? як піхота кожного дня вичерпує дощ із сердець спітнілих у зимі окопів? як там замовкають дерева, а потім гради їх перетворюють у сизий прах, як перепілки вилітають із нагрітих гнізд, а перепели їх святою водою кроплять? як там, взагалі? як там завжди? як там мама цілує дитині гарячий лобик? ти знаєш, як там невимовно2люто карається нашою вірою зрада? як там пошепки плаче Лада у жінок у військовій формі, що зразковіше неї. як солдат виживає від кулі, бо в нього на грудях книжка давньоісландських пісень – “Семундова Едда”? як там коріння із мого краю впивається в землю і стогне немислимо темно? як там дишуть ворожі схеми… а для тебе усе це – політичне варення!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин