Музи не мовчать · “Саме так означуються людські страждання під час російсько@української війни, яка випробовує укра@ їнців, спонукає їх бути собою у власній свободі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Буденна героїка чину в ліриці парамедика Юлії Івченко
Слово Просвіти, №32 за 2022 рік
Юрій КОВАЛІВ Юлія Івченко, за її слова2 ми, почала активно вір2 шувати з минулого ро2 ку. Особливо привертають увагу її поезії, написані після 24 лютого, сприймаються як своєрідний лі2 ричний щоденник авторкині, па2 ралельний до прозового “Що2 денника долі, або час вечірніх су2 конь”, який веде паралельно. В них проглядають реалії росій2 сько2української війни, безпосе2 редньо пережиті її учасницею – волонтеркою й парамедиком, означені шорсткою предметною конкретикою, іноді пом’якшені жіночим ставленням до них. Уважна до кожної деталі й події зображення, важливої в буденних клопотах військового, визначаль2 ної в побудові сюжетних ситуа2 цій, коли, шорстка предметна конкретика, навіть гасла набува2 ють особливо сенсу (“зараз ми разом усі – розсипане намисто водній закрученій м’ясорубці: / чи та, котра обдерла пальці, плетучи маскувальні сітки, / чи: / – Трис2 та сорок дев’ятий! Викликаю Си2 зу Голубку!”. Тут відсутня патетика й декла2 ративна риторика, натомість па2 нує зосереджена оповідь про людське самоствердження на ме2 жі життя і смерті. Такий спосіб екзистенціювання мотивує від2 повідну ідіолектну поетику, коли метафора невимушено переплі2 тається із зовні неквапним, пере2 повненим внутрішньою напру2 гою наративом, коли силабо то2 ніка, не витримуючи драматизму переживань, мимоволі трансфор2 мується в гнучку тонічну систему з необмеженими міжіктовими ін2 тервалами, перетікає в імпуль2 сивні річища говірного вірша, ва2 ріативна ритмомелодика якого суголосна природному людсько2 му мовленню. Таку тенденцію можна спос2 терегти на прикладі одного вірша, наприклад, “Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису…”, мабуть, написаному на початку російсько2української війни. Лі2 рична героїня, пригадуючи спіль2 не щасливе життя, усвідомлює неминучість розлуки з коханим (“можу кохати на відстані, не бла2 гаючи нагороди…”), сприймає потребу випробувань без зайвих сентиментів, зумовлену “прокля2 тим виттям війни”, яке “нас і зшило, і поєднало!”. Очевидно, тому вона – “серденько, а не вро2 да”, зважується на спільну вій2 ськову долю, сподівається отри2 мати диплом військової медсес2 три, сертифікат військової психо2 логії: “Піду здавати Вкраїні ос2 танній екзамен…”. Поезія “Мов2 чить телефон, а в горлі б’ється го2 робчик туги” репрезентує вже госпітальєрку, котра розпрощала2 ся зі своїм минулим (“Чорні туфлі злякалися у кутку: непотрібні, за2 пилені…”), заклопотану перекла2
дом “з іноземних мов медичної анотації, / щоб розуміти, які по2 мічні пігулки” для “небесних / ге2 роїв української нації?”, стриво2 жену тим, що не встигає за нових обставин бути уважною до свого чоловіка (“Яка ж погана дружи2 на… Не дістала ліхтарик на шо2 лом і шолом не дістала…”), схиль2 ну самоідентифікуватися в сенсі пробудженої етногенетичної пам’яті: “Всі ми жінки – коно2 топські відьми! Тільки кожна з нас зараз варить своє / для пере2 моги магічне зілля!”. Військова ініціація ліричної героїні (alter ego Юлії Івченко) передана через ін2 тонаційні можливості говірного вірша. Різноскладові верси, за2 звичай скріплені римою, сягають значних обсягів поширених ре2 чень, викликають асоціації із вза2 ємонаґвинченими верлібровими блоками, розрахованими на арти2 куляційний вдих і видих. До таких версифікаційних вольностей поетка зверталася й перед 24 лютим, як у вірші “він був, як кратер – нічні зміни: кон2 веєр, конвеєр, конвеєр…” та в ін2 ших творах. Тому нелегко іденти2 фікувати ідіостиль Юлії Івченко, в якому перетасовані реалістичні, власне неореалістичні елементи з романтичними, імажиністськими, необароковими, стримано експре2 сіоністськими, іноді імпресіоніс2 тичними, без надання переваги жодному з них. Очевидно, вона, не ставлячи собі за мету деканіза2 цію віршових форм, промовляючи своїм природним голосом, тяжіє до синтетичних стильових струк2 тур, сконцентрованих на мімезисі воєнної дійсності, на потребі її ба2 чити такою, якою вона є, тому тре2 ба дотримуватися критерію прав2 ди навіть в очікуванні вистражда2 ної перемоги, бо то “не прикраси новинок з ТБ екрану”. Воєнні реалії в ліриці Юлії Ів2 ченко, яка, за власним зізнанням, “саму війну відчула на рівні підсві2 домості”, розкриті із середини, без будь2якого зовнішнього спогля2 дання, часто невимушено скрис2 талізовані в органічних тропах: “Ці ринки тактичних товарів ро2 жеві, мов рожі, як рашистська стерв’ятня хімічних отрут… / Знов диверсійна група… Ніж… Поріза2 на пелюстка пальця засмоктує перли вітами / наших прихованих “Котиків” [за волонтерським сленґом – волонтери]...”. Вона живе цими реаліями: “Дівчинка Лілія – парамедик, у серці – туга, в казармі – плюшевий ведмедик, що змінює, / як воно все було до цього... Рана на нозі, синці, так2 тичні речі. / І вона обрізала вже ті довго рощені мамою коси2колос2 ся, / віддала за шолом, неначе крам”. Скупо, але посутньо зари2 сований психологічний портрет госпітальєрки, показує, як вона, ввійшовши в історію російсько2 української війни, здійснюючи її, стає нею: “Я більш не пишу вірші про війну кривавого виклику, / бо ми і так знаємо що форма у нас з ноток “піксель” [нова форма ЗСУ – Ю. К.], / ще довго лягатиме пал2 ко на плечі вогкими струмками2 ріками / й червоними маками, / паролями2мавками...”. Тут що2 найменший пафос – недоречний, коли йдеться про волю виживання за екстремальних умов, про вояць2 ку взаємопідтримку (“Ти там з ка2 люжі болотної п’єш долонями шерхлими жаб’ячу воду, / а я знаю, що треба наплічник із дегідрато2 ром і, хоча б – турнікетів лють”), про потребу діяти на межі життя й смерті: “Ми тепер усі по мінах чайковських чаями заварюємося,
чи дельфінами по крові людській чаїнно літаємо / і ніхто не знає ко2 ли насправді вмираємо”. Парамедик постійно відчуває відповідальність за іншого, вод2 ночас переймається сумнівами, чи адекватно діє, прискіпливо ве2 рифікує свої фахові обов’язки че2 рез рецепцію інших: “що ти зна2 єш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз2ка2а2жи…? / ти бачив, як ворожі сапери прочі2 сують цвіту польовому стебла? / як спливають хвилини в опера2 ційній у хронічно2хворі ножі? / як хірургиня, яка не впоралась із смертю, — спиртом совість ле2 тально / стреблює?”. Цей мотив трапляється в кількох віршах. Ав2 торкиня має право констатувати: “Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю”. Схожі на неї персона2 жі її поезій – типові для нашого суворого сьогодення. Вони не вважають себе героями навіть в передостанню й останню мить свого життя. Дядько Байда, за ді2 агнозом лікарів – вже “мертвий жилець”, підбадьорює інших (“Треба, маленька, по2перше, зібратися крилечками, аж так, / щоб не билися в скронях метели2 ки страху й не їхав дах”), тому, наснажена його вітальною енер2 гією, лірична героїня перекона2 на: “Я забуваю римування Богів, чую повітряне тисняву тривоги, дітям дорослим – борги. / отак і віддам. Виживу, чи помру але – / ВИТЯГНУ! ВИТЯГНУ! ВИТЯГ2 НУ!”. Оля – не просто “медик, а, майже, розп’ятий птах, і різко за2 тягує турнікета до кісточки жи2 лок”. Вона, щойно рятуючи бій2 ців, сама не уникла ворожої кулі: “– Хлопці! Термічну ковдру! Анд2 рію, розріж їй светра на грудях! / – Бляха!”. Її образ інтерферова2 ний з авторським, на що вказує натяк на брата поетки, в них спільні долі: “В госпіталі польо2 вому Оля встигає писати трагіч2 ний, до сліз роман. / У снах їй ма2 риться батьківська сад і рідне2 сенький братик: мов квіти2брат2 ки / – Роман...”. Коли Оля при2 речена вижити, то Христинка “до тебе ще й досі іде / ангелятком з дороги війни не збилася. / Бла2 китні очі – дорогоцінні перли… / Ти живий ходиш, а вона – помер2 ла!”. І це не докір, а усвідомлення неминучого під час війни, важ2 кий досвід якої не минає й дітей, як п’ятирічну Зою “з розбомбле2 ного Краматорська”, якій пара2 медик “читала казки […] про Ва2 силинку і чахлика невмирущого: / – Треба дістати пропаще яйце і джавеліном достати голку їдучо2 плюючу, / за перемогу вітчизни віддати останні сили…”, проте дівчинка до неї не дожила, “по2 мерла, а тітка лишилася під зава2 лами з сином”. Суворий досвід пережила маленька Анна: “У зе2 леноочки — немає мамки і вбито гіллястого татка… / Лиш, мляві – вербоньки2муки... / Ми їдемо ра2 зом учотирьох: водій, дитинка і ті, що хочуть важить на двох. / Цікаво, чи на них / дивиться віт2 ряний Бог?”. Герої поезій Юлії Івченко не2 віддільні від їх прототипів, як часто згадуваний молодший брат Роман, також військовий. Поетка трактує його поза посвятами, а в сенсі одного з дійових осіб без показного геройства, радше за обставинами фронтової ситуації (“Роман іде в камуфляжній фут2 болочці без броніка грудьми на таран!”), вбачає в ньому родинну міць, формовану з дитинства, випробувану під час війни: “Ром2
ко, красному роду – нема перево2 ду! Ти протримайся, а я тебе і в катівні нуля знайду, / бо я сестра2 катеринка твоя”. Воєнна конкретика викликає в Юлії Івченко асоціації з ма2 тір’ю, дозволяє долати вимушену дистанцію, гостро відчувати кровну спорідненість, тримаючи в руках якщо “не калаш, а все од2 но на руки покладено вправно “сучку”” [слово військового сленґу, означає АКС274У, тобто автомат Калашникова, складний, зразка 1974 р., вкорочений; інші назви – “ксюха” (стосується й протитанкової гармати), “обру2 бок”, “недопалок” – Ю. К.]: “Побачу домашній твій вогник ярий. / – Мам, у навушниках спі2 ває Скрябін пісню про тебе [піс2 ня Кузьми Скрябіна “Я завжди мріяв написати пісню про ма2 му…” — Ю. К.]. / Розбите колі2 но… І я затихаю садом, де ти на2 садила вербени і наївної Маль2 ви…”. Авторкиня, пишучи назву квітки з великої літери, має на увазі символічний знак оселі й України, а вербена за народним уявленням, не лише атрибутує любов, доброту й удачу, а й вва2 жається потужним оберегом, здатним відвертати зло. Поетич2 ний словник, крім військових й медичних лексем і сленґу, запов2 нений фольклорними, міфоло2 гічними, літературними поси2 ланнями й ремінісценціями, що засвідчують постійне звертання Юлії Івченко до етногетичних джерел, які стимулюють пасіо2 нарний дух сучасних українських воїнів, їх культурний рівень, вроджену здатність до сприйнят2 тя екстремальних ситуацій крізь призму тонкого гумору: “У тебе за вухом – червона черешня! У мене – прив’ялої рани мак, / у те2 бе – гримить, у мене палає віри оксамитовий птах! / Як там ска2 зав один чоловік? / – Ми всі – на війні! Ми всі на війні. Раші узва2 ри варим! / Тільки не пити. Отру2 єшся... Бач, як їм смакує МАРІУ2 ПОЛЬСЬКИЙ сік?”. Плин конкретних воєнних буднів зумовлює наративну фор2 му зображення, коли структури говірного вірша знаходять себе у віршах під прозу. Часопростір сюжетних ліній розгортається або в певному парамедичному локусі, або в урбаністичному чи польовому (степовому) топосі, іноді сюжетна лінія складається з низки динамічних світлин, коли після ротаційних “госпітальєрів” й двірнички Зої з київської вули2 ці з виснаженого журналіста ви2 никає бюрократка, котра “шко2 дує печатку, щоб хлопці отримали броню і шоломи” та інші коло2 ритні персонажі й фрагменти буднів воєнної дійсності. Лірика Юлії Івченко тяжіє до діалогізму, тому часто у віршах трапляються репліки з гіпнотич2 ним навіюванням волі до життя (“– привіт, – говорила, – ти мене пам’ятаєш? я – друг із твого під2 розділу. / клала свою теплу рука між серцем й грудьми, де кінча2 ється пелюстковий пульс: / – ди2 хай тепер, як я … повільно. живо2 том… із мого директивного доз2 волу... / і до нього приходив ан2 гел, чи Божий дух”), динамічне спілкування (“Орлиний Орест шепоче на вушко: / – Олю, давай ми будемo, уже на ти? / Оля різко йому відповідає: / – Йди ти під три чорти!”), спростування пев2 них висловлень, пошуки збіж2 ностей горизонтів розуміння. Іноді вірші викликають вра2 ження внутрішнього діалогу, ко2
ли лірична героїня подумки роз2 мовляє із собою, медитує над бу2 денними явищами й філософіч2 ними проблемами людського буття: “краща картина – багато картин які малює твоя уява: / ки2 нута ним сорочка… голодний со2 бака…килиму мокрий гравій… / залиш собі срібний перстень… сама загадаю / всі бажання твої… посидь… помовч… подихай… / бачиш – я граю... / ці руді гладіо2 луси на вікні, яким розрізали ве2 ни, / гладеньким оксамитом сер2 пня горнуться ніжно до мене”. Незважаючи на війну, життя триває, набуває загостреного від2 чуття його смислової наповненос2 ті тут2і2тепер, тому що потім може й не бути, як у вірші “Юність і вій2 на”: “безіменна взаємна ця гра, імена не розгадані досі. / він – ба2 жання її, а вона – теплий дотик горохів і жита. / з полинового по2 ля гудуть реп’яхи поцілунку у ко2 сах, / і печаті його долонь…”. Лі2 рична героїня відверта в естетиці лібідозних поривів на межі еросу й танатосу: “Ти можеш мене лаяти і говорити, що не потрібно… Лю2 бов – вогонь! / Але вогні палають і не тримаються меж, мають озна2 ки смерті і сексу”, бо вона репре2 зентує найвищі креативні закони природи, всупереч руйнівним ві2 янням війни, її запереченням: “Ця війна – блаженна… Не ско2 рився ні Харків, ні Вінниця, ні Київ крильцями бджілки. / Ти не кажи, ти не мовчи, що кожна зона тіла землі цієї, як в жінки дорослої патогенна!”. Схожий алгоритм спрацьовує й у вірші “Медсестра”, але з ін2 шою сюжетною лінією акварель2 ного ноктюрну, яку заповнює за2 гадкова метонімія в несподіваних просторових проєкціях (“тіло ли2 монне встояне із кислинкою / хо2 дить і ходить між місяцем і зупин2 ками”), здається, відсторонених, а насправді інтерферованих з “бла2 китною жінкою”: вона “побіля опівночі студить свій жовтий чай”. Виразна колористика має подвійний символічний сенс, вка2 зуючи на божественний доскона2 лий світ та його світло й водночас безпосередньо стосується націо2 нальних логограм, носієм яких є особа, зазначена у назві твору. Вона вся – згусток суперечли2 вих переживань – то “зізнання стирає з мобільного”, то “ставши на лапки цілує когось мов спіль2 ника”, здатна одивнювати себе й довкілля, бути по2жіночому грай2 ливою в розмаїтті еротичних фантазувань, фіксованих в пруж2 ній розгорнутій метафорі: “гра2 ється сарною ланню кішкою / думку до думки стулить — на лю2 ди вишкірить / у венах їй рими пульсують бігають мишками / з усмішок теплих в холодні льохи мовчань”. Її схвильованість пере2 дана порціями строф з дактиліч2 ними стопами, в яких щоразу три верси з дактилічними суміжними римами завершені твердою чоло2 вічою (окситонною) римою, яка міцно пов’язує строфи між со2 бою. Така віршова форма відтво2 рює динаміку дихання (глибокий вдих – видих) схвильованої лі2 ричної героїні, яка дозволила со2 бі душевне інтермецо, не втрача2 ючи відчуття суворої конкретики реалій в масштабних вимірах: “рани і нерви в порожні позлітки стереблює / смертю й життям і зірками й сонцями й небами”. Саме так означуються людські страждання під час російсько2ук2 раїнської війни, яка випробовує українців, спонукає їх бути собою у власній свободі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
