Український родовід · “Хата – то цілий світ, наповнений символами: долівка зв’язувала з Матір’ю@Землею, стіни захищали від ворога, дах – від негоди”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Викрадена з раю
Слово Просвіти, №32 за 2022 рік
Ніна УДОВЕНКО
Гіркі й солодкі Спогади, спогади, спогади. Гіркі й солодкі, близькі й далекі. Стара хата була така низенька, під соломою. Гніздилися якісь птахи, але не соловейки, бо соло2 вей ніколи в житті під стріхою не зробить гнізда. Малому Колі просто цікаво: – Тільки засунув руку під со2 лому – тріп2тріп – є! Нема2нема – заворушився, полетів собі та й усе, таке м’якеньке, в пушку. Хата була ще материна. А дітей повно, як насіння в маківці, та чекали ще й на поповнення. – Олю, нащо тобі стільки ді2 тей? – питали люди. Мати усміхалася: – Там, де шестеро, там і семе2 ро. Де одинець – господарству кі2 нець, де сім – щастя всім. Вирос2 те – знайде свою Долю! В цьому домі як у Раї. А гос2 подар як виноград, господиня як калина, а діточки як квіточки, – констатує колядка. Сім нот у музиці, сім кольорів живопису, з семи днів складаєть2 ся тиждень, на сім періодів ділив2 ся рік, а число сім служило вираз2 ником найбільшої повноти міри: та й було в баби сім котів, та й ви2 орала сім ланів, та й засіяла коно2 пель, та й знадився журавель. Сім свят є на честь Сонця. Сім днів триває народне весілля. Семи2 чинність проявляється у періо2 дичній системі Менделєєва. Сьо2 ме небо – це не тільки вершина блаженства, а й місце перебуван2 ня Богів. Знати рідню до сьомого коліна – це поєднуватися з ними кревно і духовно. Таємниця свя2 щенної сімки як магічної сили світотворення лежить у злитті триєдності та чотирикратності. Завдяки цьому життєва повнота Світу відтворюється всебічно і глибинно. Після Другої світової війни 1939–1945 років пройшло лиш дванадцять мирних років. В хаті земляна долівка, змащена глиною. Коли підмі2 тали, здіймався пил, аж до чхання. В одній з кімнаток піл – підвищення збите з дощок, там спали менші діти. Всі, і хлопчики й дівчатка, ходили у довгих сорочках2платтячках по кісточки, так тепліше. Діти дуже хворіли, часто по двоє: одні видужують – інші двоє хворіють, і то нескінченно. Як прийде батько з роботи, то од2 разу питає: – А чи слухалися діти? Як тітка Настя розкаже хто не слухався – батько брав різку і діти миттю ховалися під піл, як миші в нірку, бо лозина за всіма аж висвистувала. Батько трохи побахкає лозиною, та ки2 дає її. Тоді діти хвилин через п’ять вилазять із схованки, переламу2 ють різку, та йдуть їсти хліб од Зайця, якого батько зустрічав по дорозі додому. І ось настав той день, коли небесний птах, Вісник Гайстер – символ давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, при2 ніс сьоме малятко матусі та без2 межно щасливому Батькові Ми2 колі. І буде дужою наша Сім “Я” і завтра і нині на здоров’я всій ро2 дині! “Вже тисячі років на світі я живу. Спочатку – деревом висо2 ким голосним, удруге – птахом із крилом ясним, відтак – струмком бурхливим і гарячим, відлунням я була чутким в лісах незрячих, аж врешті обізвалася дитям – кохан2 ням, болем, щастям і життям”. Так уже трапилося, що тато пере2 вернув мене догори ніжками в чималезному коконі пелюшок, аж матінка з ляку визойкнула: – Ой, дитя ж випаде!
Знак Небес Але то був Знак Небес: пере2 вернулося згодом усе моє життя. Як татко ніс мене додому, то промовляв ніби такі слова: – Справлю я ті колисочку та й повішу на дубочку. Сонце зійде – обігріє, роса впаде та й скупає, листок впаде та й накриє, вітрець стане – заколише, птах прилетить – заспіває: – Спи, дитиночка кохана, баю, люлі, бай, а ти, місяцю, до рана в колисоньку сяй. По дорозі розтріпалося все пелюшкання, розкрилися і змерз2 ли мої бідні ніжки і почалося, почалося... Пізніше мені ска2 жуть, що я “народилася в сороч2 ці”, а це значить, що буду щас2 ливою. В моїй доленосній чарів2 ній сорочці сорок божественних енергій. Це українська вишиван2 ка, закодована сакральними узо2 рами2письменами. Число магіч2 них візерунків2квіток – це два2 надцять енергій космічного простору. Йшов 1957 рік, саме той рік, коли окупанти2московити поста2 новляють, що українців мають убивати самі ж українці і посила2 ють агента КДБ вчинити замах за кордоном на одного з провідни2 ків ОУН в еміграції, що й було виконано. Йшов саме той рік, коли урод2 женець Житомира Сергій Коро2 льов – засновник космонавтики, запускає на навколоземну орбіту перший в історії штучний супутник Землі. З потужної подачі Сергія у двадцять перше століття, через три покоління, виводитимуть на орбіту тисячі супутників, над Аф2 рикою будуть літати повітряні ку2 лі для роздачі інтернету, а у від2 критий космос надважкими ра2 кетами запускатимуть електрока2 ри. Компанії мільярдерів облаш2 тують комерційні космічні екс2
курсії за ціною квитка двісті п’ят2 десят тисяч доларів, і ці багатора2 зові космоплани увійдуть у верх2 ній шар мезосфери зі швидкістю втричі більшою за швидкість зву2 ку. Вартість виведення космічних апаратів в космос становитиме від ста до двохсот мільйонів дола2 рів. Вчені ламатимуть голови над колонізацією інших планет. Пе2 реселятимуть частину людства з Землі на який2небудь супутник Юпітера, і головна мета – пере2 творити людство в міжпланетний вид. Йшов саме той рік, коли ми у ритмі з першим супутником, що накручує оберти, з прискореною швидкістю гарцюємо у напівроз2 валеній хаті, та від безкінечного грюкання дверима перелякана хата аж здригається. Наша хата небом крита, землею підбита, віт2 ром загороджена. Під низенькою стріхою багато осиних гнізд. Хо2 ваються у соломі малесенькі го2
робчики. Ой, летіла птиця – пе2 репелиця, не під небесами – жи2 тами, вівсами, гречками медвис2 тими, пшеницями чистими. Хва2 лилася птиця – перепелиця: – Стиглий колосе, ясна зірко, діточок я вивела аж семірко! Наспівалася пташка до зими, вимушена під стріхою зимувати. Зимою як закрутить снігом – так замітає, що одна стріха стирчить. Вранці двері відчинити не мож2 на, на двір не вийдеш! Стоять двері на дорозі, усім заважають: хто йде, той штовхне, а з дороги ніхто не прийме. Батько смикає2 смикає потроху, поки відчинить ті двері. Хоч одвірка ламай, а з ха2 ти виходь. Якось вилазили і ту2 нель робити від дверей, аж до са2 мої криниці метрів із тридцять. Треба ж до води дістатися! Це та2 ке щастя – не йти в школу, ото ді2 ти раділи! Поруч вже зводилася нова ха2 та. Як наставало різке потеплін2 ня, танув сніг і вода стікала звер2 ху від нової хати та підтоплювала стареньку нашу хатинку. Ломами, сокирою батько з хлопцями дов2 бали канаву, щоб стікала вода. Наша Хата, вже вся перехилена, доживала останнє, на очах розва2 лювалася. Коли йшов дощ, намо2 кала солом’яна стріха, протікала стеля і капала на наші бідні голів2 ки розхлюпана на горищі кисло2 та. Хата – то цілий світ, наповне2 ний символами: долівка зв’язува2 ла з Матір’ю2Землею, стіни захи2 щали від ворога, дах – від негоди, а сволок – від нечистої сили. Як і всі, хворіла я часто. Раз, як був мені рік, відлежала цілі2 сінький місяць в лікарні. Мамі не дозволяли залишитися з дитиною і лиш Божич2Охоронець мене пильнував. Сестричка Тамара щодень забігала провідати мене малу. Зазирне у віконце та бачить,
що я вже зіп’ялася на ніжки, три2 маюсь за поручні ліжка та гірко плачу. Піднесли дитину до вікна та сказали, що в мене тяжке запа2 лення легень. – Сонечко ясне, Сонечко крас2 не! Ти по небу ходиш, усе з неба бачиш. А в тебе Веселка така кра2 сива!
Сім кольорів Вгорі веселка золота жита на ріст благословила. Засміялася, ожила, дивним кольором чарува2 ла, ще й Сім кольорів мені дарува2 ла, щоб я видужала! Та яких сім? Сімсот сімдесят сім! Трапилося диво, бо так хотіла моя сестричка Тамара і ось я вже дома з мамою із ніжних уст неньки чую пісню тиху колискову та вслухаюся в ла2 гідну мову: – А-а, люлечки! Шовковії вервечки, золотії бильця, срібні коло-кільця, мальована колисочко, засни, мала дитиночко! Справлю я ті
Під грубою гаряче, а на лавці тіс2 но, на лежанці пече, на підлозі – смішно. Дуже важко було батькам діс2 тавати будівельні матеріали, хоча вони й не дорогі. Доводилося че2 рез знайомих домовлятися з пра2 цівниками складів. Натрапляли йна брехунів. Якийсь Карпенко гроші взяв, пообіцяв привезти дошки. Більше як півроку моро2 чив голову. Батько кілька разів ходив до нього додому, та все марно, бо той ховався. 1955 року розпочали будівництво, закінчи2 ли – 1958. Нова хата вийшла на славу: Боги рідні не гроші карбу2 вали, а помічників та добрих дру2 зів дарували. Будувалася хата то2 локою – всією округою! Сходи2 лося багато людей – і родичі і су2 сіди. Глину копали у дворі, міси2 ли конем з піском та соломою. Тоді з цієї заміси ліпили вальки2 кулі розміром з м’яча і закидали їх в опалубку між дошками. Коли глина висихала, дошки розбира2 ли й залишалися товсті глиняні стіни. Чим товщі стіни, тим буди2 нок міцніший і тепліший. Коли робота була закінчена, всіх при2 гощали. Призьба, підмащена черво2 ною глиною, символізує очищу2 вальну силу вогню, утворює кру2 гом хати замкнене коло, що не впускає злих сил у нашу нову ха2 ту. Як приходять під вечір сусіди погомоніти і про те і про се, і про Якова і про всякого, сидять довго на застеленій домотканою доріж2 кою призьбі. Біля хати в сараї стоїть мли2 нок з кам’яними жорнами. – Вийди, вийди, Сонечко, на дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко! Двері відчинила, вийшла з ха2 ти – морем розлилося сонця по2 вен двір: – Я на вигляд золоте, як яб2 лучко молоде, щирим золотом горю, глянь на мене – засліплю!
Веселко золота Ось квітка полум’ям палає і ясне сонечко блищить, чарівна пташечка співає, – все в дивосвіт прийшло, щоб жить. А веселка в небесах у барвистих кольорах! – Добридень, Веселко золота! Вже біжу на берег свій Сонеч2 ко вітати, і метелика і бджілку ра2 до зустрічати! – Яснеє Сонечко! Дай мені радості тебе бачити, дай мені щастя тебе вітати з мого краю, бо ти світло над світом, а я дитиноч2 ка твоя. Збігаю з гори, і зразу виростає Криниця, немов з якоїсь казки. Від самого дна криниці аж до верху дерев’яні нестругані колоди й вода тече через край до самої Стугни. – Добридень, Криничко! У тебе є три джерелі: одне водяне, друге медове, а третє молочне – нашій рудій корові помочне. Не треба нам ані водяного, ні медового. Дай молочного нашій корові у роги, в ноги, в молочні жили, у вим’я, у литки!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
