Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Хорішки, далекі мої Хорішки на березі Псла! Ніколи вони не забудуться, як перші радощі життя і перші його гіркоти”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Олесеві стежки у Козельщинському краї: крізь терни до зірок

Слово Просвіти, №32 за 2022 рік

Захар ЗІНЕНКО, позаштатний кореспондент “Козельщинських вістей”, краєзнавець2початківець, учень 112А класу Козельщинського ліцею (Полтавська обл.) Перші сумні та радісні роки Мати хлопчика померла рано, а батько знайшов нову дружину. Але не так сталося, як гадалося, не любила вона Олеся. Коли при2 їздили до нього дід із бабою, про2 сив слізно хлопчина, аби вони його забрали. “Вранці на подвір’ї серед зеленої трави розкрились синенькі квіточки петрового батога… Для мене – це найкращі квіти українського літа! Чому я їх так люблю? Нагадують мені сухівський степ, дитинство? Але ж так було мало радостей… Тільки ж, видно, не за самі радощі пережите люблять? За далеччю літ — образ святий бабусі. Вона йде шляхом, “на степ”. Рідна усмішка на устах, і чорні покручені ревматизмом ноги – по гарячій степовій пилюці… Іде, а поруч – сині зірочки й зірочки. 03.08.1993” (Щоденники Олеся Гончара). У перший клас малий Гончар пішов до рідної Сухівської робіт2 ничо2селянської школи. Дідова хатина стояла під крутою горою. Її старий Гаврило побудував у 1892 році. У хаті разом із дружи2 ною Єфросинією Пилипенко во2 ни виростили трьох дітей – Яко2 ва, Тетяну й Устину. Середня доч2 ка у п’ятнадцять років поїхала на заробітки в Катеринослав, ни2 нішнє Дніпро, де на заводі зустрі2 лася з Терентієм Біличенком. Од2 ружилися вони перед Першою світовою війною, незабаром у них народилася дочка Шура – старша сестра письменника. “Село Суха Балка – те місце, де пройшли його сумні і радісні роки”, – згадує дружина пись2 менника Валентина Данилівна. Саме тут Олесь зрозумів справжнє єство життя, пізнав у юні роки перше кохання та пер2 шу розлуку. Та від потрясінь захи2 щало його трепетне виховання люблячих бабусі та дідуся, які забрали хлопця до себе після смерті матері. Вони посіяли у ду2 ші Сашка зерна поваги та любові до людей, скромності, простоти. Бабуся була набожною, лагідною та чесною жінкою. На стіні у її ха2 ті Олесь Терентійович уперше по2 бачив образ Козельщинської Бо2 городиці, Мадонни, що в майбутньому дала йому орлині крила письмен2 ництва. “Бабуся – найрідніша людина, яка була для ме2 не як образ самого наро2 ду”, – писав пізніше Олесь Терентійович. “Ранок великодній. У веснянім світанні чую, як десь із великої далечі бринять у повітрі ті вели2 кодні співи, що їх було чути в дитинстві… Здавалось: були ми малими, здається, в тре2 тьому класі Сухівської чотирирічки, як приїхав з Бреусівки мордатий представник і разом з учителем стали нас запи2 сувати в гурток войовни2 чих юних безвірників, сказати б, тодішніх хун2 вейбінів… Яке було збу2 рення душ! Яке охопило всіх піднесення, скорше – нездорове… Злам у житті, перехід в якийсь ін2 ший стан… І збудження, і бравування дитяче, і ост2 рах. Бо що дома скажуть? Лаяти2 муть? Битимуть? Коли прийшов і розповів бабусі, вони… заплака2 ли. Лайки, як в інших, не було, домагань – “біжи випишись!” – не було… тільки ці тихі сльози – сльози тривоги й любові… Кінчався піст, про церкву су2 хівську забудь і думати, і якось бабуся просять: – Сашуню, піди в Улинівку поговій, причастись… Там тебе ніхто не знає, не донесе… І так благально звернулись, так, видно, це їм боліло, що я в першу ж неділю пішов у те сусід2 нє незнайоме село, куди раніше ніколи сам не ходив, – пішов і причастивсь… Бабусина наука, бабусина правда виявилась сильнішою за весь хунвейбінівський прото2 кол… І пригадую, що як повертався з Улинівки, то було легко й світло на душі. І те, що сталося, ніби ще зблизило нас із бабусею, і досяг2 ли вони свого без тиску, без лай2 ки, без грозьби… І лишилось то нашою душевною тайною на все життя. Свята, подібні великоднім, потрібні людям. Це те, що очи2 щає душу. Навіть хліба краще ростуть, коли чують поетичні мелодії. 18.04.1982” (Щоденники Олеся Гончара). Жилося сутужно сім’ї дідуся, і Олеся до себе забрав дядько у се2 ло Хорішки того ж, на той час Бригадирівського району. Яків Гаврилович Гончар працював у Батьки Олеся Гончара: Тетяна та Терентій Біличенки з дочкою Шурою. Це єдине фото батьків, що було в Олеся Терентійовича районі на керівних посадах се2 редньої ланки. З 1929 року був начальником олійниці, а кварти2 рував із племінником у сім’ї ро2 бітника Федора Найдьона. До школи Олесь ходив з 1931 по 1932 роки разом зі своїм новим другом – Сашком Найдьоном. Час зверхньо поглядає на нас: стоїть ще й досі та олійниця біля старого річища Псла. Хату Най2 дьонів спалили фашисти, а ось старезні акації, неначе спомин про минуле, квітнуть кожної вес2 ни, радуючи око. Друг Олеся, Олександр Федо2 рович Найдьон, багато років очо2 лював колгосп “Перемога” у рід2 нім селі. Пам’ять його зберігала образ маленького не по роках (від постійного недоїдання) хлопчи2 ка, світловолосого й енергійного. Удвох вони спали у просі на печі, довгими зимовими вечорами го2 тували уроки при світлі гасової лампи, майже щодня бігали в ліс. А взимку з особливою насоло2 дою, зрозумілою тільки хлопчакам, гнули баби (молоду кригу) на ставку між тополь, де й провали2 лися благополучно, а по2 тім, мокрі, кілька годин ловили дрижаки, цокаю2 чи зубами, в собачій будці під акацією (вкупі з воло2 хатим і теплим Сірком): чекали, коли підуть з до2 му дорослі й можна буде проскочити на теплу піч – відігрітися на черені у просі… Словом, жили звичайним життям сіль2 ських дітей. Олесь Терентійович зберіг найкращі спомини про життя у Хорішках. Так, 19 травня 1986 року письменник написав лист2 відповідь учениці 10 кла2 су Хорішківської серед2 ньої школи Лілії Мошен2 ській: “Дякую вам за лис2 та, за слова щирості й теплоти. Хорішки, далекі мої Хорішки на березі Псла! Ніколи вони не за2 будуться, як перші радощі життя і перші його гіркоти. Там знав дружбу, там уперше про2 кинулася любов до літератури, любов на все життя. Посилаю вам на згадку книжечку поезій і про2 шу передати моє вітання школі, вчителям, друзям та хорішків2 ським тополям, якщо вони є…” Друге півріччя 1932233 нав2 чального року закінчував хлопець у рідній бреусівській школі. Рані2 Публікація листа Олеся Терентійовича у газеті “Радянське село”, 1986 ше, під час існування Козель2 щинського краєзнавчого музею, у ньому навіть зберігалася світли2 на з написом “Олесь Гончар – ви2 пускник семирічної школи”. На жаль, у 19902ті роки минулого століття музей закрили, експози2 ції не зберегли, але це зовсім ін2 ша історія… Стоптані неодноразово кіло2 метри споришевої стежки, що зміїлася, немовби пронизуючи неосяжні степи; золотаве колосся пшениці та даленіючі бані Ко2 зельщинського та Бреусівського соборів – це те, що запало у сер2 це юного Олеся назавжди. “Трійця! Зелене свято мого дитинства… Як тоді в нас гарно було… Вся наша Суха – в клечан2 ні. В хаті м’ята, любисток пах2 нуть, долівка встелена зеленим, вона теж у пахощах… А тепер – Малий Сашко Гончар – студент Харківського університету, 1938 Чорнобиль. 03.06.1986” (Щоден2 ники Олеся Гончара). Через усі життєві бурі проніс Гончар світлий образ Святої Бо2 гоматері. І траплялися йому люди добрі, щирі і мудрі, як дядько Максим – сільрадівський вико2 навець, котрий у скажену заме2 тіль урятував малого Олеся що заблукав у степу, вертаючись зі школи… Районна газета – “поставила на крило” Прийшов 19332й, страшний рік, коли один за одним помира2 ли однокласники Олеся, а в ньо2 го від голоду попухли ноги, пот2 ріскалися і штанці, просяклі сук2 ровицею, прилипали до ніг. А хлопчик уже й не відчував болю… Через багато років Олесь Те2 рентійович писатиме лист синові свого друга, колеги Олеся Юрен2 ка – Юрію: “Семирічку я закін2 чував у Бреусівці, того ж Козель2 щинського району. Це була го2 лодна весна 1933 року. Половина нашого класу вимерла з голоду і ми, що вціліли, приходили на уроки уже зі спухлими но2 гами. Батько Ваш, саме тоді працював у Козель2 щині секретарем райгазе2 ти. Він підтримував мене у моїх школярських спро2 бах і коли дізнався, в якій скруті я перебуваю – од2 разу, після 72го класу пок2 ликав мене на роботу в ре2 дакцію, забравши туди із Хорішок також і Василя Тараненка”. У замітці “Не проспати роси” (газета “Радянське село” за 2 жовтня 1980 ро2 ку) уже відомий письмен2 ник Олесь Юренко напи2 сав: “На провесні 1933 ро2 ку я повернувся з Дніпрод2 зержинська в Козельщину й почав працювати в райгазеті “Роз2 горнутим фронтом” секретарем редакції. Тоді й прийшов до нас Олесь Гончар, випускник Бреусів2 ської семирічки”. Після того, як Юренко пок2 ликав хлопця до Козельщини, його життя неначе почалося з но2 вої, чистої сторінки. У 193321934 році редакція ра2 йонки розташовувалася у примі2 щенні колишньої монастирської свічкарні за кілька кроків від хра2 му. В одній половині – редакція, а в іншій – друкарня. Найвище місце, звідки над селами підій2 мався дивовижної краси собор Різдва Пресвятої Богородиці. Без сумніву, Олесь із розповідей ста2 рожилів знав історію монастиря, його чудотворної ікони Козель2 щинської Божої Матері. А під час свого навчання у Харківському Благословенна полтавська земля… Співає в пам’яті голосами хліборобів мальовничий Козельщинський край на березі Псла. Безмежні поля й степи. І серед цього безмежжя де-не-де притулилося село. Неначе хтось граючись розгубив серед непорушної першоматерії сільські забудови. І буяє життя в селі, і не завжди воно просте й мальоване – стернями і тернами інколи супроводжує. Та водночас вирощує хліб, народжує геніїв, береже наші традиції та охороняє спогади. Колючі стерні й терни Полтавщини звідав не один босоногий геній. Серед цих “пасльонових дітей” і шанований у всьому світі, а надто своїми земляками, Олесь Терентійович Гончар. Хоч і народився митець у далекій Ломівці, що на Дніпропетровщині, проте Козельщинський край і вся Полтавщина вважають його саме за свого славного сина. Гончар у колективі редакції районної газети “Розгорнутим фронтом”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин