Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Вони мали зникнути із суспільного життя, отримавши тривалі терміни ув’язнення або бути фізично ліквідовані як непримиренні вороги”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Зі щитом і мечем у руках, або Про високе і нице в епоху Івана Багряного

Слово Просвіти, №32 за 2024 рік

Тарас ГОЛОВКО Закінчення. Початок у ч. 31 за 2024 р. Інший закид стосувався того, що Багряний начебто романтизував минувшину, а не захоплювався і не прославляв індустріалізацію, розпочату в країні. Далі критик злісно потоптався по віршу “Чорноземля” з цієї ж збірки, зробивши висновок, що в ньому явно прозирає презирливе й водночас негативне ставлення автора до міста в таких образах, як “рев сирен”, “завивання лун”, “скрегіт сталі”, “тупе ридання”, “регіт вагонів”. Він навіть не допускав того, що у Багряного-поета може бути особливе сприйняття навколишнього світу, в якому віддається перевага незайманій природі, а не грубому, штучно створеному урбанізму, притаманному великим містам, де на кожному кроці зустрічалося нагромадження конструкцій з цегли, цементу, скла і заліза. Дорікнувши цим, критик дійшов парадоксального висновку: оскільки у Багряного село у пріоритеті, то він за своїм світоглядом є типовим куркулем, а не пролетарієм. Ще більшій нагінці піддано поему “Ave Maria”, де поета прямо звинувачено у виступі проти радянського суспільства. Що жне сподобалося борзописцю у згадуваному поетичному творі, який мав ще й контраверсійну присвяту: “Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор”? На початках становлення радянської влади Багряний став свідком мімікрії знайомих йому людей, які заради виживання у складних економічних умовах чи через слабкість духу ніби перероджувалися, набували аморальних рис, погоджуючись співпрацювати з тими, хто грубою силою нав’язував нові порядки, жорстоко розправлявся з будь-яким виявом непокори. Поет своє гостре перо спрямував проти колег, які пішли на компроміс із совістю і почали запопадливо писати не лише панегірики партії та її керманичам, а й строчити доноси, наражаючи невинних людей на швидку розправу. Правдюка особливо допекли авторські рядки з передмови до поеми “Ave Maria”: “Не іменуй мене поетом, бо слово “поет” скорочено стало означати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар. Я хочу бути людиною, яких мало на світі”. Цими словами Багряний намагався привернути увагу до згубної практики постійного нагляду політичними каральними органами збільшовиченої держави, що характеризувалась і мережею сексотів, впровадженої у середовище творчої інтелігенції, де завжди жили протестні й опозиційні настрої до правлячого режиму. Ганебну методику тотального контролю за громадянами країни Правдюк цинічно називає реконструктивними процесами, водночас приклеюючи Багряному ярлик ідеолога заможно-куркульських груп села. Горе-критик не скупиться, вживаючи образливі епітети й порівняння, беручись наприкінці рецензії за аналіз роману “Скелька”, високо оціненого не лише Володимиром Винниченком, а й Юрієм Яновським. Правдюк вбачав у “Скельці” націоналістичні тенденції у висвітленні минувшини, оспівуванні буржуазної романтики, а ще ігнорування класової боротьби. Найбільше партійного критика дратує те, що автор “Скельки” цілком відкидає теорію класової боротьби, яка, на переконання більшовицьких догматиків, мала тенденцію до загострення у процесі побудови соціалістичного суспільства. Ця концепція в усіх відношеннях виявилася абсурдною, від неї навіть сам кремлівський диктатор Сталін змушений був відмовитися. Категорично не міг з цим миритися Багряний, тому й проводив паралелі з повсталими французами – уродженцями провінції Вандея з пересічними українськими селянами – нащадками славних козаків-запорожців, від яких майже два століття поспіль тремтіла Річ Посполита, Османська імперія, Московське царство. Правдюк потрактував висловлене в літературних образах Багряним мало не як заклик до повалення радянського ладу, поставивши автора поруч з Маланюком, а у фіналі назвав його ще й співцем куркульської ідеології, класово ворожим пролетаріатові. Важко не погодитися з Шугаєм, який розглядає рецензію як своєрідний сигнал каральним органам про встановлення нелегального нагляду за молодим письменником, твори якого буцімто суперечать ідеологічній лінії партії і підривають віру в народних масах щодо правильності політики більшовицьких вождів. Приблизно такими ж за змістом були перші казенні формулювання, що з’явилися в особовій справі літератора, напевно, заведеній у надрах ОГПУ одразу після публікації рецензії “”Куркульським шляхом” (Про творчість Багряного)”. Фактично письменника, котрий щойно заявив про себе в українській літературі, майже одразу зарахували до неблагонадійних, яких у 20-х – на початку 30-х років минулого століття ставало все більше і, за задумом сталіністів, вони мали зникнути із суспільного життя, отримавши тривалі терміни ув’язнення або бути фізично ліквідовані як непримиренні вороги. Такою виявилася жорстока реакція Кремля на провал уже згадуваної “теорії боротьби двох культур”, що остаточно і безповоротно зазнала поразки в Україні. Відтак старт на викорчовування паростків українізації, що рясно проросли на українському ґрунті, впродовж десятиліття було дано у наспіх організованому судовому процесі над членами так званої підпільної контрреволюційної організації СВУ (Спілка визволення України). Його жертвами стали десятки представників української наукової та церковної інтелігенції, еліта нації, яка за абсолютно фальсифікованими звинуваченнями потрапила в жорна сталінської репресивної машини. Іван Багряний, що аргументовано подано у книзі, з особливим пієтетом ставився до Миколи Хвильового. На двох принципових моментах акцентується увага читача, аби той мав чітке уявлення, на чому, власне, базувалася симпатія одного до іншого. Можна з впевненістю сказати, що головний герой роману-дослідження без особливих сентиментів ставився до російської культури, літератури зокрема, бо в них завжди була присутня шовіністична й імперська спрямованість. Багряний розпрощався з будь-якими ілюзіями стосовно того, що з приходом більшовиків ці два фактори кудись зникнуть, бо хоч червоні пропагандисти на кожному кроці і просторікували про право націй на самовизначення аж до створення національних держав, більшість українських інтелектуалів їм не вірила після встановлення в країні “диктатури пролетаріату” і наслідків “червоного терору”. Україна як радянська республіка все більше нагадувала колонію, силою приєднану до метрополії з центром у Москві, не здатну приймати будь-яке важливе державне рішення без участі членів політбюро зі Сталіним на чолі. Очевидно, тому гасло “Геть від Москви”, яке народилося вході літературних дискусій 1925–1928 років і проголошуване авторитетним на той час у письменницьких колах Миколою Хвильовим, так само позитивно сприймалося й Іваном Багряним, який теж прагнув орієнтуватися не на Росію з її жахливим історичним минулим і усталеними традиціями абсолютистської монархії, а на культурний й інтелектуальний Захід, де зароджувались основні гуманітарні й технічні ідеї, виблискували своєю величчю література і мистецтво, робилися епохальні наукові відкриття. Багряний ніколи не висловлював претензій на адресу Хвильового за його членство в партії, бо, можливо, так само, як і тисячі українців, вірив в ідею національної автономії з широкими повноваженнями у складі СРСР, в ілюзію, що Росія з більшовиками на чолі демократизується, позбавившись проклятих родових плям, і всі національні республіки включно з РРФСР не відчуватимуть великодержавного гніту, культивованого у Російській імперії упродовж попередніх століть. Скоріш за все, націонал-комуніст Хвильовий надто пізно зрозумів, що цього ніколи не станеться, а коли усвідомив, то опинився на краю прірви. Період мирного співіснування Івана Багряного з радянською владою, на відміну від його старшого і досвідченішого колеги, виявився нетривалим, бо він дуже швидко покинув комсомол, усвідомивши до кінця всю облудність деспотичного сталінського режиму, поступово перетворився з поміркованого симпатика гасел, символів, програм, проголошуваних офіційно, на їхнього ідейного опонента, щоправда, поки що поміркованого в умовах радянської дійсності. Іван Лозов’ягін прийняв на віру європейську перспективу України, яку так натхненно описав і щиро до цього прагнув Микола Хвильовий у серії памфлетів “Камо грядеши”, опублікувавши їх у тижневику “Культура і побут” у 1925 році. О. Шугай переконаний, що висловлені в них думки маститим письменником на кшталт: “…гряде могутній азіатський ренесанс в мистецтві, і його предтечами є ми, “олімпійці”. Як в свій час Петрарка, Мікеланджело, Рафаель і т. д. з італійського закутка запалили Європу огнем відродження, так нові митці, з колись пригноблених азіатських країн, нові митці-комунар, що йдуть за ними, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною європейською ніччю” глибоко запали в душу двадцятилітньому симпатику родом з Охтирки, і він назавжди збереже цей невидимий, але такий міцний зв’язок зі своїм духовним наставником, назвавшись Багряним. Замість зійти на гору Гелікон, де за давньогрецькою міфологією мали проживати музи, Хвильовий зійшов на Голгофу, які тисячі тогочасних письменників, митців, науковців – еліта української нації, ознаменувавши черговий акт драми у сталінському театрі абсурду. Книга “Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду” містить важливої ваги документ, який О. Шугаю пощастило отримати завдяки сприянню колишнього голови СБУ Євгена Марчука. Йдеться про “Дело № 343 по обвинению Лозовягина- Багряного Ивана Петровича”, що, як не дивно, збереглося в архівах спецслужби донині і є безцінним свідченням того, як за сталінщини фабрикувалися карні справи проти підслідчих, звинувачуваних у “контрреволюційній діяльності” та “зраді батьківщині”. Читач має унікальну можливість ознайомитися з оприлюдненими фрагментами з особової справи Багряного й авторськими ремарками та коментарями, а ще уривками зі спогадів самого потерпілого, відчути всю глибину аморальності, цинізму й підступності репресивного сталінського апарату, дбайливо виплеканого в різні періоди такими катами, як Дзержинський, Ягода, Єжов, Берія. Перше враження від прочитаного сприймається неоднозначно, бо тактика захисту, обрана Багряним у ході слідства, викликає багато запитань і породжує певне сум’яття. Хоча в підсумку вона виявилася правильною, бо письменника не засудили до вищої міри покарання, а судовий вирок стосувався лише позбавлення права жити на території України. І все ж ті, хто читатиме книжку О. Шугая, напевне, будуть здивовані тим, що Багряний свідомо себе обмовляє, “кається” перед слідчими в усіх “літературних гріхах”, але головне – нікого не здає і не компрометує, категорично заперечує існування якогось організаційного спротиву у вигляді підпільної контрреволюційної організації, начебто сформованої за участю його колег-літераторів. Двоє слідчих, які, підмінюючи один одного (судячи з прізвищ – євреї, причому один явний українофоб, бо вимагав на перших допитах від арештованого “не разговаривать с ним на собачей мове”), намагалися, висловлюючись тюремною лексикою, “розколоти” підслідчого, який перебував в одній із камер Харківської тюрми ДПУ, влаштовували йому різного роду пастки. Спочатку присікалися до конкретних творів Багряного, в яких той нібито дозволив собі оспівувати буржуазний світогляд, замішаний на махровому націоналізмові, ігнорував пролетарський інтернаціоналізм і все, що з ним пов’язане, а ще – керуючу роль партії, класову боротьбу, побудову соціалізму, колективізацію, світову революцію і чимало інших утопічних як за змістом, так іза формою ідей. Багряний змушений був у прямому значенні слова розжовувати невігласам із характерними нарукавними нашивками і знаками на уніформі, що насправді вкладалось у той чи інший літературний образ в його ранніх поетичних і прозових творах, окремі з яких ще раніше потрапили під вогонь критики того ж Правдюка. Протокол допиту, згадуваний у кількох розділах книги, містить письмові пояснення Багряного, що складаються з двох частин з його власними заголовками: “Біографічні дані і що робив до 1926 року” і “Як склалися нові, антирадянські переконання, в чому вони полягали та до чого спричинилися”. З позицій нашого часу складно повірити в те, що письменник прямо визнає, що його твори “мають чи цілковитий контрреволюційний характер, чи елементи контрреволюційности”. Одразу виникає запитання: чому він безапеляційно вважає себе винним, адже це могло призвести до фатального фіналу? Далі – більше. Багряний зізнається перед слідчими у зневірі в революцію, яка, на його думку, пішла не так, як мріялося багатьом, бо в ній з’явилися елементи старого зруйнованого ладу – моральний занепад, соціальна нерівність, реставрація суспільних відносин, характерних для капіталізму, народження нового соціального класу – непманів тощо. Аби виправити ситуацію і зійти з хибного шляху, як здавалося йому і його однодумцям у письменницьких колах, зокрема, Миколі Хвильовому і Михайлові Яловому – засновникам літературного об’єднання ВАПЛІТЕ, потрібно було вдатися, на переконання Багряного, до… українського націоналізму! Заявлене повністю вкладало-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин