Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Український Поет синіх гір і запінених Черемоша й Прута

Слово Просвіти, №32 за 2024 рік

Юрію Федьковичу – 190! Саме такий словотвір характеризує невмирущих. Бо вони продовжують жити в нашому безкінечному просторі, напуваючи буття нащадків цінностями й заповітами, непідвладними часу. Людська, національна пам’ять утримує, передаючи у спадок нових поколінь, духовні скарби й чесноти, закладені в їхньому Слові та Чині. І хоча змінюються часи, епохи, світоглядні матриці, ідеологеми, стирається від людського ходіння гранітний брук, іншими стають усталені політичні кордони, щоразу перед народом, світом постають нові виклики, загрози, місії і завдання, однак є люди, що попри все зберігають свою високість і вічність. До них зазвичай прикуто значно більше суспільної уваги, аніж до цілих мас спільнот. Таких славлять і ганять, заливають бронзою і руйнують, ними захоплюються і розчаровуються, їх люблять, героїзують і міфологізують, їм заздрять, а часом ненавидять… Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Справді, блискавки і громи ніколи не б’ють по чагарниках, а по високих деревах. Саме з цього хаосу думок, ставлень, претензійності, емоцій і почуттєвих станів, які нуртують уже в трьох століттях на теренах розмаїтих державоутворень Буковини та України, по-особливому виокремлюється постать Федьковича. Історично видатна Особистість. Глибоко народна, неперевершена для тієї епохи своєю українськістю. Надзвичайної породи верховинець, “здоровий, плечистий і гарний чоловік, лиш задумчивий, здається, що велика тяж йому серце давить” (Сидір Воробкевич). Не дивно, адже був сином епохи, коли денаціоналізаторський плуг переорював, витолочував українську душу, москвофільство роз’їдало (як ненажерлива міль) національне тіло, і пошматоване чужинськими імперіями українство було розтяте над бездонною прірвою бездержавності, не бачивши просвітку. Газета “Буковина” (№ 4, 1885 р.) так висвітлювала тодішній стан національного і соціального гноблення українства: “В цілій Буковині ледве знайдеться 10 учителів (на близько 80 шкіл), котрі уміють правильно по руски писати”. І ось за таких неймовірно безнадійних обставин, коли вихід для абсолютної більшості з цього вбачався лише на рівні, під кого “лягти”, Федькович стає оберегом українського “Я”. Не обмосковлений; не онімечений, хоча добротно знав німецьку мову, літературу, культуру; не спольщений; не зволощений, ставши на твердь дороги Шевченкового заповіту – “Свою Україну любіть. За неї Господа моліть”. Крізь цей дзвоноподібний клич Тарасового Слова, який сприймався ним за найвищу національну ідею, великий буковинський будитель “писав” свою мрію, творив сенс власного життя. Очевидно, вони закладені в написі, викарбуваному на підмурівку його величного пам’ятника в затишному (як для гамірного міста) міському сквері між трьома будівлями Університету та Бібліотеки: “Я люблю мою Русь-Україну. Я вірю в її будучину”. Однак він не тільки вірив, а й виборював право рідного Народу “у своїй хаті і школі добувати свого щастя і сили, і волі”. Бо й рідномовна газета “Буковина”, “редагована живо й талановито” (за Франком) Юрієм Федьковичем упродовж 1885–1888 років, набула ваги речника національної соборності, стверджуючи незнищенний Шевченків заклик – “Борітеся!”. Не перебільшую, але рідне слово й віра Федьковича в єдину і вільну Україну робила “мертвий” Народ живим, учила його бути Українцями, які “чужого не бажають, тільки своє боронити хочуть”. А ще ідеї, ідеали, врешті життєвий чин Поета є повчальними і слушними для нас тому, що цей часом незбагненний, ніким не “запряжений”, то суворо-тихий, то розбурханий статечний муж ніколи, ні за яких обставин тодішніх реальностей не славив, не ідеалізував, не пропагував фальшиві “цінності” про “добріших, гуманніших і культурніших” імперців та зайд. Для нього вони (від цісаря до царя!) завжди були чужинцями, колонізаторами, завойовниками. І єдиний дорожний знак для таких – “геть з України!”. А тому прославляв Січ, Козаків та Опришків і нерозділену та єдину Україну: Єднай нашу Буковину З Червоною Русев. Най Черемош запінений, І Чорний, і Білий, Із братію із руською Нас більше не ділить. Най возьметься однов силов До одної справи: Добувати батьківської І волі, і слави. Так, символізм, ідейність цього насправді соборного звернення часто використовували на свій лад насамперед ті, хто не волів бачити єдність Українського народу, намагаючись переплавити в плавильному казані московської радянщини нашу національну ідентичність, спраглість державності. Нові зайди-“визволителі”, ввірвавшись через вікна в нашу хату, заставши ще теплий буковинський борщ, приготований людьми, вигнаними зі своїх осель до сибірських, ретиво почали писати для нас брехливу московську Продовження на стор. 2 ОЛЬГА ХОДАЦЬКА 14–15 ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 4 міс. — 240 грн. Будьмо, друзі, разом!

с. 2 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Поч. на стор. 1 історію, обезлюднюючи людину та український світ. Правда, задовго до цього “визволення” однозначну відповідь Федькович сформував рідним, незлим тихим Словом: Була Січ на Україні, Чуди (московити) зруйнували, І козацку давну волю Вбити загадали. Не уб’єте руску волю, Вороги прокляті, Бо та Січа України В кождій руській хаті! А у вірші “В день скону батька нашого Тараса Шевченка…” (1866) він напише не менш правдиву річ про московію: О москво, мати ти всіх лих! О москво, ти несита крові! Крові пророків і святих, І праведних святої крови Вже переповнена чара! Як актуально гостро звучать ці слова нині! Як правдиво й справедливо, пророче й застережливо і водночас легко вони “перекладаються” на сучасну мову! Ніби про кривавий терор сьогоднішньої московії пише Поет своєю зболеною душею, ненавидячи царя-тирана, московитів, москвофільство. Дуже співзвучно висловився у день 25-річчя літературної творчості Поета Іван Франко, стверджуючи, що Федькович був не лише “першорядним талантом, поетом з Божої ласки” , алей твердим “неприятилем московського монгольства”. Здається, що це і ним також закладався підмурівок у клич Хвильового “геть від москви”, який лунав у період “українізації” 20-их років минулого століття. Однак Федькович уже тоді мислив більш прогностично, суголосніше щодо нинішніх реалій, пропонуючи у своїх творах таку затребувану нині світоглядну цінність для українців (і не тільки), що огранилась нині у закличне – “геть москву!”. З усіх закутків, сегментів, сфері ніш життєдіяльності української Нації: інформаційного, культурного, суспільно-політичного простору, освіти і науки, церкви, літератури і мистецтва, а головне – з наших мізків і свідомості. Бо духовно знекорінену націю не завойовують, вона капітулює ще перед боєм, утративши національну душу. Великий Верховинець у ті смутні часи нагадував усім сущим українцям, які продовжували тішити себе єдінородством із московитами, зрадивши Україну, що всіх їх чекає доля “прокльону Богдана”. Застерігав, що таких буде проклинати кожна українська праведна дитина, бо “стали наймитами найбільшого ворога України, продали свою славу і славу народної справи”. У своїх “Писаннях” Федькович запрошує всіх згадати знову й знову, “що співав Шевченко про Богдана Хмельницького, та й подумає, чи легко буде спочивати в домовині, коли будущий Шевченко заспіває так про Вас?”. Залишаючись неповторним, своєрідним, незбагненно яскравим Поетом синіх гір і запіненого Черемошу, він свято вірив і сповідував Шевченкове Слово, велику Ідею, закладену в період від Шашкевича до Шевченка. Тому й визначить уже тоді для сучасників орієнтир світобачення та чину: Бо слово (Шевченкове) не гине. Форма в форму міняється Від віка до віка, – Да без краю і без міри Жив дух чоловіка. Буковинський Просвітник і Будитель народного духу усвідомлював усю значимість Рідного Слова, яке творив і зрощував Кобзар, бо знав, що “І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!”… Видатний український учений, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, фундатор Української Академії Наук у ті часи так описував місію і роль Юрія Федьковича: “До великого Відродження нашого Народу він перший поклав могучу, сильну, віковічну підвалину – Рідне Слово”. Цю духовну матрицю він намагався нести в “свою хату і школу”, оскільки був справжнім Педагогом, народним, який усвідомлював: найбільшим дарунком для свого народу є освічена молодь. І що після хліба найважливішою є школа, яка мусить бути рідномовною, національною. Як і Шевченко, починав з найменших і писав “Буквар”, а ще творив “Бібліотеку для молодежи…”, будучи щонеділі й у свята в церкві (як приклад християнина і навчителя), де всі люди “цікавилися гуцулом”. Чернівецька інтелігенція часто була роздратованою, що він, зазвичай, свідомо “оминав їх дім”, хоча й з Федьковичем спілкуватися багатьом було непросто, інколи навіть “моторошно”, – згадував С. Воробкевич. Мабуть, тому, що надто далеко така “інтелігенція” відірвалася від людей, а він був завжди серед народу і для народу. Не осягнути й не описати цього унікально обдарованого своєю народністю буковинського (Українського!) Просвітника і Поета. Так сталося, що в цей святошний ювілейний День потяг Київ – Чернівці “марширував” через Львів, Івано-Франківськ, Коломию, Снятин, Буковину, стежками самого Федьковича, рано-вранці приставши майже до самого Федьковичевого Університету – перлини ЮНЕСКО, безсмертного творіння двох велетів – Є. Гакмана і Й. Главки. Однак те, що я почув (відчув!) разом зі своїми просвітянськими побратимами, професорами Іваном Дердою та Володимиром Антофійчуком в університетському, напоєному ранішньою росою, просторі, неможливо навіть умістити в гаму усіх 9-ти МУЗ, хоча в цьому центральному корпусі (історичний факультет) мав щастя провчитися цілих 5 років. Уперше почув, ніби з вершин століть, як з величавих церковних бань лунав, промовляв до свого Народу, який у ці часи ховає своїх кращих синів і дочок, полеглих у війні з московитами за Україну, правдивий Голос Федьковича. Настільки сильним, справедливим і пророчим було його сьогоднішнє Слово, ніби написане щойно для всіх нас, для Воїнів, для Волі, для Перемоги над вселенським злом – московією. Трохи пізніше, на урочистих дійствах біля пам’ятника Поету, на могилі, де відбувалися Божа служба, мітинг-реквієм з вшану-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин