З блокнота журналіста · “Толерантність – це добре, але постійно дбати про силу українства регіону теж треба”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Буковина: шанс на унікальність
Слово Просвіти, №32 за 2024 рік
Сергій ЛАЩЕНКО
Ще наприкінці зими пообіцяв буковинцю Івану Николайчуку завітати до його оселі. Село Стара Жадова неподалік від Сторожинця, і саме в цьому селі минуло дитинство митрополита Епіфанія (в миру Сергія Думенка). Отже, з мотивацією щодо поїздки все було нормально. Я знав, що пан Іван – людина діяльна і дещо схильна до авантюризму, розумів, що з ним буде непросто, але вирішив їхати. Бо чого тоді варте наше просвітянське братство, якщо ми будемо ігнорувати запрошення активістів? Вирішив їхати, хоча й знав: у голові Николайчука вирують ідеї, які важко реалізувати. Скажімо, під час однієї робочої поїздки на Донбас він запропонував нашим військовим такий хід: вони йому – помічника для підстраховки, а сам він проникає на ворожу територію, переганяє на наш бік ворожий танк чи бойову машину піхоти. Припустимо, що до нього, пенсіонера, який добре володіє російською, сепаратисти у 2016 році поставилися б толерантніше, ніж оце тепер. Туди пройшов би. А назад як? І хто з наших офіцерів ризикуватиме життям свого підлеглого? Отже, ідея не була реалізована. А скільки ще у нього було ідей! Можливо, щось і реалізувалося, але... Ділюся з читачами цими деталями, щоб зрозумілішою була моя мотивація. Хотілося знати: в чому сила наших людей? Чи вміють вони взаємодіяти? Чого більше у їхніх відносинах: емоційного чи раціонального? Як досягати конструктивізму?
*** Їдучи на місце призначення, мріяв не лише глибше зануритися в життя буковинського села під час війни, а й дослідити стан з мовою у самих Чернівцях. Чув, що там тепер багато внутрішньо переміщених осіб, і це негативно впливає на мовну ситуацію. А раз так у столиці буковинського краю, то це впливатиме і на провінцію. Враховуючи помітний вплив в області проросійської УПЦ, нескладно передбачити утворення нових, якщо й не відверто проросійських, то принаймні не україноцентричних, “ніш” у суспільстві. Тому намотав не менше семи кілометрів пішки, намагаючись побувати в кожному закутку гарного древнього міста і якомога більше спілкуватися. Вивчав вивіски, розмовляв з людьми і слухав, слухав, слухав… До речі, ні в Києві, ні у Львові ніколи не чув стільки вибачень: “вибачте, ми не місцеві”. Це коли я просив підказати дорогу до того чи іншого музею, бібліотеки, магазину чи церкви. Кожен четвертий чи п’ятий зустрічний саме цим і пояснював своє незнання міста. А хтось із місцевих озвучив цифру: в Чернівцях до 20% населення – ВПО.
Нові виклики і робота просвітян Чернівці в цьому відношенні не таке вже й оригінальне місто. Люди тікали на захід України із Сум, Запоріжжя, Краматорська, Харкова, аби опинитися подалі від війни. А як було під час Другої світової? Точнісінько так само. Тільки тоді їхали у зворотному напрямку. Ми знаємо, що устаткування і наукові кадри багатьох підприємств СРСР перевозилися за Урал. Багато працівників культури й мистецтва опинилися в Ташкенті, навіть деякі кіностудії туди перемістили. Узбекистан, тоді ще на 90% тюркомовний, зміг прихистити, обігріти і прогодувати багатьох українців. Чи не така ж місія тепер у Чернівців? Тим паче, що тут до російської мови ставлення завжди було толерантнішим, ніж у Галичині. Східнякам це на руку. Але чи добре це для України? З одного боку, рятувати наших людей – свята справа. Краще тут прихистити знедолених, аніж спокійно дивитися, як їх сотнями тисяч і навіть мільйонами “видуває” в Європу та на американський континент. З іншого боку, це може бути поштовхом для часткової русифікації міста, яке й раніше не було еталонним. Закономірно, що на захід України їхали люди, які не дуже вірили в імперські міфи про жорстоких бандерівців. Інакше б не поїхали, а терпляче чекали “освободителей”. Частина біженців були стійкими патріотами ще там, звідки приїхали. Втім, були й
Іван Николайчук люди, які просто їхали з родичами, не позбувшись своїх “ватних” поглядів. Але хто рахував цих, останніх?.. Завдяки Івану Николайчуку я швидко вийшов на людей, яких він досить оригінально називає “якісними”. Вони допомогли інформацією, розмови з ними були змістовними. Скажімо, просвітянка Світлана Масловська розповіла про активну і системну роботу місцевої “Просвіти” з ВПО. З її розповіді випливало, що ідея поєднати волонтерську роботу з просвітницькою дала добрий результат. Гуманітарна допомога, продуктові набори, працевлаштування, вирішення проблем з житлом… Коли буде краща нагода поговорити з приїжджими про цінність мови? І це працювало! Багато людей переходили на українську мову, принаймні, спілкуючись із місцевими. Проте потім просвітяни стали свідками певного мовного “відкату”. Чи люди втомлювались від постійного напруження, чи підсвідомо намагалися повернути бодай частинку попереднього життя – того, що було до війни. А в тому, мирному житті домінувала російська мова. Звісно, наших просвітян це ображало, адже стільки зусиль пішло на ідеологічну роботу і на конкретну допомогу біженцям! Але окремі активісти, принаймні такі наполегливі, як Світлана Масловська, продовжували роботу. Скажімо, пані Світлана розповідала біженцям про репресії московитів проти місцевих українців. Про те, скільки людських доль скалічила кривава імперія, починаючи з 1940 року. І люди знову почали повертатися до української мови, а дехто став переконаним українцем.
Українізаційні технології севастопольського буковинця Перебуваючи в Чернівцях, часто думав про таке: Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ у мовному сенсі є більш українськими містами, ніж столиця Буковини. Але туди східняки не надто поспішають, бо Чернівці… толерантніші. Пригадав 1990 рік у Чернівцях. Попри те, що вже розпочався процес національного відродження, я, коли ходив по місту, нарахував на вулицях лише 40% україномовних. Більшість випадкових перехожих були російськомовними, включаючи молодь. Зараз україномовних набагато більше (десь 60–70%), але й тепер, через 34 роки, тут ще є кому говорити російською. Засуджувати чернівчан? А, може, у цього міста своє призначення? Пригадав, як зустрічав 2012-й рік у Севастополі, у родині буковинця Михайла Кузменюка. На своєму обійсті він побудував невелику башту, у якій обладнав приватний Музей культури заходу України. Вийшло оригінально і повчально. Посланець Чернівців у Криму запрошував до себе російськомовних друзів, влаштовував для них екскурсії. А на великі свята міг запросити на своє подвір’я кілька десятків севастопольців. Принаймні, тоді новий 2012 рік зі мною зустрічало аж 70 мешканців Севастополя! З них лише частина були україномовними. А решта занурювалися в український світ лише на кілька годин, але й це давало свої плоди, бо атмосфера свята була теплою, родинною, по-справжньому буковинською! Кузменюк навіть україномовні співочі колективи знаходив у Севастополі і в такі дні запрошував до себе. І страви українські готував. Так люди відкривали для себе Україну. Він не замкнувся у своїй родині, був відкритим і для російськомовних. Приблизно так і з Чернівцями в цілому. Буковинський почерк: людей приймають, намагаються українізувати, але без надмірного тиску. Можу сказати одне: серед тих, хто на вулицях міста казав: “ми не місцеві”, я не помітив жодного хама. Намагалися розмовляти українською. Але навіть ті, що говорили російською, були досить тактовними. У вищезгаданій севастопольській компанії Михайла Кузменюка було багато важливих або, як каже пан Николайчук, “якісних” людей. І те, що всі вони були лояльними до української справи, було безсумнівною заслугою впертого буковинця. Той, зібравши на обійсті чималу колекцію старожитностей, перевіз частинку буковинського духу в передгір’я Криму. Окрім усього іншого, пан Михайло був ще й одним із творців фільму-концерту “Червона рута” (1972), тому я назавжди збережу у своїй пам’яті знайомство з цією світлою людиною. Прикро, що він помер не таким вже й старим… Ще один, давніший приклад, київський. Це були перші спроби відродження просвітянського руху. Якщо не помиляюся, йшов 1988 рік. В одній з радіопередач я вперше почув полум’яне слово Павла Мовчана. Він говорив про якусь школу в Переяславі-Хмельницькому. Влада тоді намагалася зробити її російською попри те, що учнівський контингент складався переважно з українців. Павло Мовчан наводив переконливі цифри стосовно етнічного складу, а головне – говорив пристрасно. Радіо тоді слухали практично всі, тож ця передача була добрим поштовхом. Свої почали тягнутися до своїх! Люди зрозуміли, що за українські школи можна і варто боротися. Приблизно тоді ж я познайомився з письменником Станіславом Тельнюком. У нього була своя фішка: він не замикався в українському середовищі, а за кожної нагоди знайомився з людьми інших культур. І при цьому ніколи не переходив на російську. Товаришував з росіянами, білорусами, кримськими татарами, грузинами, молдаванами... А не переходив, бо вважав, що всі в Україні повинні знати українську. Станіслав Тельнюк поважав усіх добрих людей, і його також любили всі – попри те, що тридцять років тому українська мова в Києві була не надто поширеною. Але Станіслав Володимирович умів її пропагувати. Розповів мені про
Церква, де хрестили майбутнього главу ПЦУ Епіфанія кримськотатарського філолога Сейрана Усеїнова (останнього я потім провідав у Криму), дав координати грузинського поета Рауля Чілачави, який перекладав з грузинської на українську. Познайомив з ассірійцем Євгеном Вардою – той був одним із творців Народного Руху України. Це також стало певним уроком. Толерантність не сповільнює рух уперед, а навпаки – сприяє стабільності, а відтак робить можливою наступальність. А ось яку думку я вичитав у брошурі “Конфліктний потенціал Чернівецької області” (Чернівці, 2021), яка була співзвучною з тим, що я й сам інтуїтивно відчував: “феномен буковинізму”, що виявляється в толерантному ставленні до іншого, став тим фактором, який дозволив уникнути відкритих етноконфронтацій в етносфері…” І це попри те, що “політична та освітньо-культурна активність історичних батьківщин у захисті прав своїх співвітчизників, стала одним із відчутних подразників”. Є навіть термін “буковинізм”. Отже, толерантність – це добре, але постійно дбати про силу українства регіону теж треба. Що сильнішим воно буде, то більшу толерантність може забезпечувати і навіть гарантувати.
Різноконфесійна духовність Тут напрошується ще один приклад, але вже зі львівського життя. Свого часу я товаришував з науковцем Яремою Полотнюком. Викладач університету, відомий іраніст помер у 2012 році, і це було для мене неабияким ударом. Але я хочу наголосити ще й на тому, що він був… мусульманином. І це попри те, що його батько, Євген Полотнюк, був активним оунівцем. Ідейного націоналіста за роботу проти рейху німці розстріляли у Ворохті в грудні 1943 року. Ось так... Тато був націоналістом, а син у студентські роки, перебуваючи в Середній Азії, прийняв іслам. Тепер про його маму. Пригадую, як у середині 80-х мої столичні друзі зачитувалися романом Ірини Вільде “Повнолітні діти”. У цій київській родині виховували донечок, а у згаданому творі головною героїнею якраз була юна Дарка Попович, яка любила Україну і не хотіла румунізації Буковини. Зрозуміло, що киян більше турбувала наростаюча русифікація, аніж давня румунізація, але інших відповідних творів у родині не було, тож роман “Повнолітні діти” цілком підійшов для виховання юних патріоток. І дав дуже позитивний результат! Письменниця Ірина Вільде і була мамою Яреми Полотнюка. Обох батьків Ярема любив, обома пишався. Ненавидів російську імперію, любив Україну. А як же іслам? Може, отакий ідейний діапазон якраз і є побічним наслідком “буковинізму”? Не відкидаю цієї версії, бо мама Яреми Євгеновича народилася саме в Чернівцях. Ніша для мусульманина Яреми Полотнюка в незалежній Україні була благодатною: він контактував з кримськими татарами і, як ніхто інший, допомагав їм утвердитися як щирим патріотам України. Дехто запитає: до чого тут згадка про іслам, коли для Чернівецької області набагато актуальнішим є протистояння ПЦУ і УПЦ? Поясню. Коли я намагався взяти інтерв’ю стосовно цього міжконфесійного протистояння у простих людей, то багато зних відмовлялося говорити. Бо місцеві прихильники УПЦ і без того погрожували вірянам україноцентричної ПЦУ. Мовляв, скоро сюди прийде Росія, і тоді всім “розкольникам” буде непереливки, їх покарають свої ж земляки-українці, які вибрали канонічну у їхньому розумінні церкву. Краще мати справу з кримськими татарами, грузинами, білорусами, які воюють за Україну, аніж з такими зазомбованими земляками. Так що й знання ісламу можуть стати в пригоді. А головною “болячкою” Буковини є формально християнська УПЦ. Хоча як можна поєднати християнську ідею з бажанням закабалити свій народ, віддати його на поталу варварам, я не знаю. Але на Буковині поки що ось так. Складно.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
