Шевченкіана · “Я вперше прийшов тоді до думки, чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани…” · с. 12сторінка оригіналу ↗
Розмова з Тарасом Шевченком Автобіографія: кріпосний період
Слово Просвіти, №32 за 2024 рік
Розмови з Тарасом Шевченком, звісна річ, уявні1, виявили доречну потрібність зачепити гірку тему його кріпацтва. Тому звернімося найперше до поетової Автобіографії, яку почуємо з вуст Тараса Григоровича, до моменту його звільнення з кріпосного стану.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
– Я – син кріпосного селянина Григорія Шевченка. Народився у 1814 році, лютого 25, в селі Кирилівці2, Звенигородського повіту, Київської губернії, в маєтку поміщика Василя Енгельгардта. – Звісно, батьківську хату в Кирилівці пам’ятаєте… – І ось стоїть переді мною наша бідна, стара біла хата, з потемнілим солом’яним дахом і чорним димарем, а коло хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри (Катерини. – В. М.), моєї терплячої, моєї ніжної няньки… – Ви, дорогий Тарасе Григоровичу, не називали хату над чистим ставом край села, раєм… – У тій хатині, у раю, я бачив пекло… Там неволя, робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають. Там матір добрую мою, ще молодую, у могилу нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (а ми малі були та голі), не витерпів лихої долі, умер на панщині!.. – Як склалася дитяча доля після смерті батьків? – Втративши батька і матір на восьмому році життя3, притулився я в школі у приходського дячка у вигляді школяра-попихача4. Ці школярі стосовно до дячків теж саме, що хлопчики, віддані батьками або іншою владою на виучку до ремісників. Права над ними майстра не мають ніяких визначених меж: вони – повні раби його. Всі домашні роботи і виконання всіляких забаганок самого господаря і його домашніх лежать на них безумовно. Надаю вашій уяві змалювати, чого міг вимагати від мене дячок (зауважте, гіркий п’яниця) і що я повинен був виконувати з рабською покірністю, не маючи жодної істоти в світі, яка дбала б або могла дбати про моє становище. Як би там не було, тільки впродовж дворічного тяжкого життя у так званій школі пройшов я Граматку, Часловець і нарешті Псалтир5. Під кінець мого шкільного курсу дячок посилав мене читати замість себе Псалтир за покійними кріпосними душами і благоволив платити мені за те десяту копійку у вигляді заохочення… Дячок мій обходився жорстоко не лише зі мною, а й з іншими школярами, і ми всі глибоко його ненавиділи. Безтолкова його причепливість зробила нас у ставленні до нього лукавими і мстивими. Ми надурювали його при будьякій нагоді і робили йому всілякі капості… – Мабуть, повсякденна деспотичність дячка не лише вразила вашу дитячу душу, а й вимагала відплати… – Цей перший деспот, на якого я натрапив у моєму житті, поселив у мені на все життя глибоку огиду і зневагу до будьякого насильства однієї людини над іншою. Моє дитяче серце було ображене цим породженням деспотичних семінарій мільйон разів, і я закінчив з ним так, як взагалі закінчують виведені з терпіння беззахисні люди, – помстою та втечею… – Сказати б, уперше подумки попросили Бога благословити на месть дитячі нетвердії руки… Що ж то була за помста? – Знайшовши його одного разу непритомно п’яним, я вжив проти нього власну його зброю – різки і, на скільки вистачило дитячих сил, відплатив йому за всі його жорстокості. Із усіх пожитків п’яниці дячка дорогоцінною річчю здавалася мені якась книжечка з кунштиками, тобто гравірованими картинками, мабуть, найгіршої роботи. Я не вважав гріхом чи не встояв перед спокусою викрасти цю дорогоцінність і вночі втік у містечко Лисянку. – Були й інші безгрішні й доленосні спокуси… – Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителяBдяка, Гарненько вкраду п’ятака – Бо я було трохи не голе, Таке убоге — та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду… – На засланні, коли доводилося “з віршами ховатись”, ви, дорогий Кобзарю, картали себе… – А все за того п’ятака, Що вкрав маленьким у дяка, Отак Господь мене карає… – Виявилося, що насправді Господь обрав вас для високого служіння Україні. То було Богопокликання! В поезії “Доля” ви фактично самі сказали про це… – Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку. – У цій щирій й украй сумній розповіді, звісно, не знайшлося місця для зворушливого спогаду про те, як п’яти-шестирічний Тарас, вийшовши на околицю рідного села, намагався отримати відповідь на вселенське запитання… – А що ж там за горою? Там мають бути залізні стовпи, що підтримують небо! А що, якби піти та подивитися, як це вони його там підпирають. Піду та подивлюся, адже це недалеко… – І таки сходив малий Тарас, навіть видерся на високу чорну могилу й задумався… – Ні, сьогодні пізно, не дійду я до тих залізних стовпів, а завтра разом з Катрею: вона до череди корів пожене, а я піду до залізних стовпів… – Сестра Катерина, старша майже на десять років, як ви сказали, була вашою турботливою і ніжною нянькою. Того разу, коли випадкові чумаки щасливо привезли малого у Кирилівку, вона навіть не вечеряла з усіма, а чекала братика, який не може всидіти вдома… – Дивлюсь через перелаз у двір, а там біля хати, на темному зеленому бархатному шпориші, всі наші сидять собі в гуртку і вечеряють; тілько моя старша сестра і нянька Катерина не вечеряє, а стоїть собі коло дверей, підперши голову рукою, і наче поглядає на перелаз. Коли я висунув голову з-за перелазу, вона скрикнула: “Прийшов! прийшов!” і, підбігши до мене, схопила мене на руки, понесла через двір і посадила в гурток вечерять, сказавши: “Сідай вечеряти, приблудо!” Повечерявши, сестра повела мене спати і, вклавши в постіль, перехрестила і, посміхнувшись, знову назвала мене приблудою… – Подумалось мені, що лише Катря могла сказати й безбатченку Тарасу святі слова: “Ходім додомоньку, дитино”… Згадавши про сонячне тепло сестринської любові, повернімося до вашої втечі дванадцятирічним у Лисянку… – Там я знайшов собі нового вчителя в особі маляра-диякона, теж спартанця, який, як я скоро переконався, дуже мало відрізнявся від мого попереднього наставника. Три дні я терпляче таскав на гору відрами воду з річки Тікича і розтирав на залізному листі фарбу мідянку… – Хоч у Лисянці Тарас протримався ледве чотири дні, в місті стоїть пам’ятник з тією криницею. До речі, від моєї хати в селі Мед-
Т. Шевченко. 1860 р. Фотограф І. Досс вин до нього можна доїхати за чверть години… – На четвертий день терпіння мене зрадило, і я втік в село Тарасівку до дячка-маляра, який славився в околиці зображенням великомученика Микити і Івана Воїна. До цього Апеллеса6 звернувся я з твердою рішучістю: перенести всі випробування, як думав я тоді, нерозлучні з усякою наукою. Засвоїти собі його велике мистецтво хоч у найменшій мірі бажав я пристрасно! Але, на жаль! Апеллес подивився уважно на мою ліву руку і відмовив мені навідріз. Він оголосив, на моє крайнє засмучення, що в мене немає здібності ні до чого, навіть до шевства чи бондарства. Втративши всяку надію зробитися коли-небудь хоча б посереднім маляром, із розбитим серцем повернувся я в рідне село… – Деякий час тринадцятирічний Тарас пас громадську череду, що геніально відгукнулося через двадцять років у поезії… – Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога… – А ще в цьому вірші є пронизливі рядки про те, як дівчина допомогла хлопцеві подолати “тяжкі сльози”… – Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала… Неначе сонце засіяло Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. – Видатний Шевченків біограф Іван Дзюба глибокомудро зауважив: “Чи не з цього дитячого спогаду, що загніздився в серці на все життя, – у Шевченка оте постійне адресування до дівчини і дівчат, постійне жадання дівочої пам’яті, дівочої співчутливої сльози, що варта всіх благ світу…” – Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи – Я більше не хочу… Одну сльозу з очей карих – І... пан над панами!.. – Коли навесні 1828 року помер старий власник Кирилівки, Моринців і родини Шевченків Василь Енгельгардт, а спадкоємцем став його позашлюбний син… – Поміщику Павлу Васильовичу Енгельгардту, який тільки-но успадкував надбання побічного батька свого, знадобився спритний хлопчик, і обірваний школяр-бродяга потрапив прямо в тикову куртку, в такі ж шаровари і нарешті в кімнатні козачки… – У вашій поезії слово “козак” та похідні від нього зустрічаються понад двісті разів, але взагалі відсутнє слово “козачок”. Хто це такий? – Винахід кімнатних козачків належить цивілізаторам задніпровської України, полякам; поміщики інших національностей переймали і переймають у них козачків як вигадку, незаперечно розумну. Украї колись козацькому зробити козака ручним з самого дитинства – це те ж саме, що в Лапландії підкорити сваволі людини швидконогого оленя… Новітні представники вельможної шляхти з почуттям освіченої гордості називають це покровительством української народності, яким нібито відрізнялися їхні предки. Мій поміщик як російський німець дивився на козачка більш практичним поглядом і, покровительствуючи моїй народності на свій манер, поставив мені в обов’язок тільки мовчання і непорушність у куточку передньої, поки не пролунає його голос, який наказує подати трубку, що стоїть тут же біля нього, або налити у нього перед носом стакан води… – Так це ж обов’язки не для всюдисущого Тараса! – За вродженою мені зухвалістю характеру я порушував панський наказ, наспівуючи ледь чутним голосом гайдамацькі сумні пісні та змальовуючи украдьки картини суздальської школи, що прикрашали панські покої. Малював я олівцем, який – зізнаюся в цьому без жодної совісті – вкрав у конторника… – Ви, мабуть, дуже переймалися таким існуванням? – Пан мій був людиною діяльною: він безперервно їздив то у Київ, то у Вільно, тов Петербург і таскав за собою, в обозі, мене для сидіння в передній, подавання трубки і тому подібних потреб. Не можна сказати, що я переймався своїм тодішнім становищем: воно лише тепер приводить мене в жах і здається мені якимсь диким і незв’язним сном… Подорожуючи зі своїм паном з одного постоялого двора до іншого, я користувався будь-яким зручним випадком украсти зі стіни лубочну картинку і склав для себе таким чином дорогоцінну колекцію… Втім, не спрага наживання керувала мною, а непереборне бажання зрисувати з них як тільки можна вірні копії. – Відомо, що під час перебування у “Вільні, городі преславнім” 6 грудня 1829 року, Енгельгардт несподівано застав Тараса, який при свічці копіював картинку… – Він несамовито видер мене за вуха і надавав ляпасів за те, мовляв, що я міг спалити не тільки дім, а й місто. Наступного дня пан велів кучеру Сидорці відшмагати мене гарненько, що і було виконано з гідною старанністю. – У вас завжди боліло серце за нещасливі долі сільських хлопчиків-кріпаків… – А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі, ОдноBоднісіньке під тином Сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, Що це ж та молодость моя. Мені здається, що ніколи Воно не бачитиме волі, Святої воленьки… – Між іншим, через майже три десятиліття, у квітні 1858 року Семен Гулак-Артемовський познайомив вас у Петербурзі з тридцятирічним сином Павла Енгельгардта Василем Енгельгардтом – астрономом, знавцем і любителем музики… – Багато й багато чого поворухнулося в душі моїй при зустрічі з сином мого колишнього поміщика. Забуття минулому7. Мир і любов теперішньому8. – З Вільно пов’язано незабутнє знайомство у 1830-му з польською дівчиною, швачкою, яка запала вам у душу… – Я вперше прийшов тоді до думки, чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
