Сторінка · с. 11сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №33 за 1997 рік
Слово Просвіти, №33 за 1997 рік
Ї ч,
слово ПРОСВІТИ
Кобзар Варченко все глибшо й глибше провалюнавас я М Мищо Інколи МОМ таланнтло ) млоєни багіоці непам яті вчепитись а соломинку СІІЛОМОСтТІ Й годі він (темним!) бачив, як ангели ве луть А9 раю полковника Гонту усміхненого т! Такого Вродливого, шо хоч воду з лиця мого пий
АХ то свідОомМІСТЬ, продершись крізь пекельний біль, приходила в гості надоаше ) Варченко подумки розмовляв Із самим Заманяком
-« Ясновельможнийм пане гетьмане, »- гужила-квилила, гейои чайка аз пасти пана Мазепи, пого правдива коозарська душа, » Так гебе наша доля мачу ханічому и не навчила. Спершу хлопцям голови баламутив «Золотою грамотою» цариці Катерини, а потім і сам склював наживку з гачка генерала кречетникова, повірив його офіцерському слову честі Немає в московському серці місця ні для чест, ні для Бога
Кобзаря Зарченка жовніри коромвського регіментаря Иозефа Стемпковського після короткої, але вдивовижу лютої січі, взяли в полон тільки тому, що жовнірів було по двадцять на брата. Ота-май Ремеза із дюжиною відчайдухів прорубав у щільному персні польської облоги вікно ії хлопців накрило степове безмежжя. Карателі кількох тяжкоранених гайдамаків посікли на капусту, а кобзаря Варченка, після допиту и катувань, привезли до Кодні на СВІЙ ідляхетський суд 1 вкинули до ями. На перших порах, коли ще біль у грудях можна було терпіти, він чув п яні співи хтивий регіт, хекання ката й глухі удари
реко сокири. З розповідей поодиноких гайдамаків, яким Господь допоміг вирва-
ОА
ку тися з цього рукотворного пекла, Він знав, що це в шляхти називається «десером», Десь по обіді п'яко в дим суродзоні» починають плескати в долот й вигукувати
-- Просіми, на десер!
Для ката слово «десер» все одно що війсЬьКОВа КкОМанда, він, виптувши мов на параді, груди, робить кілька кроків у напрямку прив язаного до перекиненої через яму дошки гайдамаки, зупиняється і піІДНОСИТЬ ВИСОКО Над ГОЛОВОЮ СВОЮ сокиру
- Сьвіня! Чарне поднєбєнє! В сім ударів його! -- верещать «уродзоні». А «сім ударів» означає, що лише після сьомого помаху катової сокири душа українського повстанця полетить у вирій. По тому катові помічники Ввідвяжуть від ДОШКИ ще тепле тіло,
газдарв'ять його до Ями 1 заходяться готуоати до страти наступну жертву
Коли ж панство насолодиться цим способом кари, то, на знак судді, поміЧчНИКИ розпинають гайдамаку на КіЛьКОХ збитих докупи дошках 1 кат починає вправно виколювати очі, віІдрізувати язика та вуха, відрубувати нещасному ліву руку та праву ногу або ж навпаки. Панство мліє від задоволенчя, помічники відв 'язують нещасного й скидають з дощок у сніг Милосердні селянки бинтують гайдамаці, щоб не стік кров ю, шматтям рани, вкривають кожухами, відвозять до натоплених хат Через кілька місяців повстанець або ж Віддасть Богові душе, або ж дибулятиме українськими шляхами-дорогами з та- КИМИ, ЯК 1 сам. обрубками, жахаючи мешканців міст і сіл
А яку йому, коб зареві Варченку, намислив Стемпковський кару? Під час Слідства він уперто тримався баєчки, що вперше зустрівся з гайдамаками, йдучи зі Звенигородки до Козацької Долини Хлопці попрохали його за харч і випивку поспівати їм та пограти. Співаві грав, бо ж на те він Божий Чоловік щоб грати : Свати добрим людям
7 Ти бандитів з великої дороги називаєш «добрими людьми»? -- бриз-мав слиною Стемпковський. - І в самого,
мабуть, руки по лікті в польській крові Чи не ти це лотре, пісню про Залізняка склав, зізнавайся?
Звивався вужем, коли били в кілька пар кованих чобіт, п'яти й чомо вогнем пришкали, під нігті голки застромлюва-: ли Ісил витримати всі ці гортури додавала лумка, що це його, кобзаря Варченка, тесня. Що це він кобзар Варченко, співав її Залі знякові та гайламакам, коли свят "ували перемогу в Умані. Що це йому щойно обраний гетьман Г| рапобе релжтної України "Максим Залізняк сказав тоді
с-г - - ні жи - шо - о- -
Ні
т
( пасибі, батьку! Але складіть пісніо и про них, ВЗЯВШИ за плечі, гетьман повернув його обличчям до голосного козацького «слава» | Гонту піСНОГО воапеличте Ця перемога - ИОГО А ще сказав тоді гетьман Умань лише квіточки, а ягідки будуть за ВісСлоїо Максиме! «- від хвилювання забуп, що перед ним не звичайний козак, а гетьман Москалі вже оточили наш табір - Знаю, -- відповів Залізняк. -- Вчора Кречетников був у мене, на «Біблії» клявся, ми -- православні, казав, нам нчого ділити Об'єднаємось і підемо на конфедератів. Завтра приходьте, батьку, до мого намету з кобзою. Будемо примочувати наше об'єднання з моска- Ями Він тоді не послухався гетьмана, не прийшов з кобзою до його намету на бенкет. Блукав, мов причинний, повстанським табором, дослухався до гомону сп янілих від меду й перемоги козаків. Греба попередити Неживого, Швачку, Бондаренка. Нехай поспішають до Умані... Але як це зробити? Мав би очі, взяв би оце пару коней 1 мчав би, не зупиняючись, аж до Білої Церкви. Але Бог відібрав йому очі! Тоді він йтиме пишки, вдень і вночі йтиме без перепочинку Тавжев друтому селі наздогнала його жахлива вістка. москалі закували в ручні и ножні кайдани п'яних Залізняка 1 Гонту, вирізали також у дим п'яних вісімсот п ятдесят повстанців. уже не треба було йти на Білу Церкву. Нічого більше в Бога не благав, тільки смерті. Коли вийшли з поводирем за село, вийняв кобзу з-під поли, обе-
І «ФІ
РОЗК,'ЖІ ЛЛЕЗІЯ, КОБЗИ/ РУД
Рій
чим Бог послав, мепинно убієнних
Кобзаря Варченка посадили на найпочест шому місці ПІД обра ками Перцівка, яку випив одним духом, обпекла водпочас і горло, 1 душу змову закоторились в ямах витеклих очей сльози. Змахнув їх ребром долоні. А коли по якімСсь часі господар змову наповиив його чарку і вклав п поміж ЙОГО пальці, встав І, тамуточи стогін, промопив ї
Нехай рідна земля буде хлопцям пухом, адуші раюють у рао, 00 вСсІВОниИ праведники, за віру православну та волю України загинули.
- Чули? -- засокоріла дружина господаря. - Молодий Гонтенко втік від ляхів, у Петербурзі він, у самої цариці. Піду, каже, з твоєю «Золотою грамотою», царице, ляхів колошматить. Не иди, Гонтенку, -- цариця йому на те, -- ляхи тебе вб'ють. Гонтенко сміється: «Ніе вб'ють, я вмію кулі замовляти Випробуй мене, царице, накажи своїм стрільцям прострілити мої груди». Стрільці вистрілили, а Гонтенко навіть не схитнувся! Нехай, каже, стрільці твої, царице, піднесуть ружжа багнетами догори, я пройду по них. І щоб ви думали, пройшов!
Слухав кобзар Варченко молодицю і лишень головою скрушно похитував. Га ж синові Гонти всього шість літ від роду! А хоч би було й більше, то після того, що сталось під Уманню, не пішов би Гонтенко до московської цариці. Самим треба виполювати кукіль з рідної ниви. Самим!
-- Батьку, ви хочете щось у мене запитати? -- гаряче задихав у вухо гос-
подар. |
-- Невсіх гайдамаків москалі під Уман-
ню витлумили ? На розплід ще зосталося? -- Зосталося, батьку.
ж» іс «Й
Учасники ХИ археологічного з їзду (Харків, 1902р./кобзарі (зліва направо): Миханло Кравченко з Великих Сорочинець | Полтавщина), Пе тро Древченко з Кам яного (Харківщина), Терентій Пархоменко з Волосківець (Черміпащима).
режно поклав п на земліо, ліг долілиць на гарячий спориш. Поводир, не сказавши йому ні слова, десь повіявся Варченко плакав, 1 земля спрагло ковта: ла його сльози
Сей край прокляв Господь, -- шелестіли його спопелілі вуста. -- Туп має бути пустеля, по якій новітніи, тепер уже український Мойсей не сорок, а сотні років водитиме цих людей, вчитиме їх уму-розуму.
Хтось легенько діткнувся його плеча, потім нетерпляче смикнув за коміра.
- дядьку Василіо!
Ага, поводир Миколка. Не кинув, до- Оора душа, старого на розтерзання вовкам та лисицям
Божий Чоловіче! -- голос певної себе людини середнього ВІКУ ДІЙШОВ ДО мого свіДдОМОСТІ, МОВ Крізь подушку Ласкаво просимо в гості. Гіом'янемо,
пн -- - - ПДР ної - - -- - он нн - мне -
Проведи мене до них Погуляти
хочу перед смертю..
Ох 1 гуляли вони по Звенигородщині з отаманом Ремезом та його хлопцями - молодцями! Приводили гайдамаки до нього зв'язаних І ляхів, 1 москалів, 1 жидів, ставили на коліна, а він відбирав им життя свяченим, притоворюючи: «За Гвана Гонту!», «За Максима Залізняка! ». «За наши муки!»
Якогось дня до його ями вкинули ще одного гайдамаку
-- Хто ти, брате? -- запитав його Варченко
-" Кобзар Михайло, Сокового зять з Шаржитоля. А ви хто?
-- Кобзар Василь Варченко зі Звенигородки
- За що пони вас?
-- Співав хлопцям
"ОА ЗІ МНОЮ сСиЛлів коб ар Прокіп
Ї|
- - ч- - піно,
ПА РЕ
Скряга з Остапова. Иого звинуватили втому, що привів донських козаків на Уманщинту. Проки перед тим, як мали його страчувати, прохав Стемпковського: «Хоч поясніть мені ради Бога, як це я, темний на обоє очей, та зумів привести доичаків». А Стемпковський відповів: «Ви, гайдамаки, через одного характерники. Від вас усього можна сподіватися ». Страшно катували вони Прокопа, ой, страшно!
- Що-що, а катувати нашого брата ляхи вміють.
-- Скажіть, батьку, чому ляхи з москалями нас, наче сліпих кошенят, повкидали до мішка, ще й зав'язкою зав'язали?
- Бо ми, брате Михайле, і є сліпі кошенята. Ї Залізняк, і Гонта -- сліпі. Кому повірили на слово? Москале-е-еві! - застогнав. -- Уже все було в нас. І військо, їі уряди в містах та містечках Вже лядським духом на Київщині й Брадцлавщині й не пахло. Уже жар-птиця козацької волі на плечі нашого гетьмана сиділа. Та ж він замість того, щоб братися за москаля-кривоприсяжника, витаняти його в триши! з Лівобережжя, почав брататися з ним, мед-пиво поставцями кружляти...
Щось боляче вдарило Варченка по обличчі. Вхопив те «щось» обома руками: мотузяна драбина. Отже, наставіхній судний день.
Вилізши, Варченко від свіжого повітря мало не зомлів. Проказував молитву за молитвою, благав Бога, щоб той скріпив иого дух, допоміг прийняти мученицьку смерть гідно, по-козацькомуу.
Шляхетський суд виявився вдивовижу коротким.
-- Співав гайдамакам?
-- Співав.
- Засудити на кару смерті через відрубування голови. Але, перш ніж вмерти, заграєш та заспіваєш, лайдаче, вельможному панству. Т як будеш старатись, то, може, суддя Браницький теб
помилує. ці;
Посадили на дзиглику, вклали до рук бандуру. Пригорнув п до грудей, мов малу дитину.
-- Грай веселої, -- просичав над вухом Стемпковський. -- Панство хоче танцювати.
Попрохав кварту горілки, щоб промочити горло. Перехрестився, узяв кілька акордів 1 п'яний рейвах за столами поволі вичах. Грав ніби до танцю, і пани, пані й панянки, заохочені його бадьорою музикою, почали гопкати, плескати в долоні, видригувати ногами.
І тут Варченко, не змінюючи ритму, заспівав, голосно, як тільки міг, щоб хлопці в ямах почули його спів. І щоб иого кобзарська пісня додала їм сил мужньо зустріти мученицьку смерть.
Ой наварили ляхи пива --
Га накому пити
Гей, взяли собі Україну
Га ніде пропити
Ои наварили ляхи меду Га й не шгумували Гей, взяли собі Україну Га й не шанували
Ой ви, ляшки-недовірки
Годі ж панувати!
Гей, вже зовсім близько Гонта, Дасться він вам знати!
Панство лише після того, як накрив
струни долонями, почало подавати озна-
ки життя, верещати «пся крев!» А зям...
єп то не приречені на мученицьку смерть повстанці, то українська земля могутньо видихнула водні груди:
бОагатостраждальна
-г На поги-и-бе-е-ль!!! Иозеф Стемпковський, зелений від
люті, схопився на рівні. В правиці його блиснула шабля 1 голова кобзаря Варченка, бризкаючи вусебіч кров'ю, скотилася до ніг судді Браницького. Той, мов загіпнотизованийм, прикипів поглядом до кобзаревих вуст. Вони ще якусь мить були живі, ще на них курилося прокляття 1 суддя відчув, як пого коротко стрижене волосся стає під шапкою сторчма. В горлі Браницького щось заклекотіло-зашкварчало, він, переки: нувши стола, кинувся до бандури, що лежала біля ще теплого тіла кобзаря Варченка, й почав несамовито трощити п чобітьми
Микола Литвин
о щ р -й
г ів з
й - З. яйї з - Ана, чі Ка
чя
г
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
