Сторінка · с. 14сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №33 за 1997 рік
Слово Просвіти, №33 за 1997 рік
если Кі і
ВОМ9Г А ЕЛЛА
Р о РЕ
п Р ні - ПР
же 0 зд пн о що - зо Б Р ЕР
РА поданій о дінни Кано т
багатий упряжі | Так, зі славою великою, приїхав до печери ОТЦІВ тих Вони вийшли і поклонилися йому, як належить |кланятися) вельможам, а він також поклонився до землі. Потім же зняв із себе одяг боярський і поклав иого перед старцем, а також коня В багатій упряжі | поставив перед ним, кажучи Це все, отче, прекрасні зваби світу цього, і що хочеш зроби з ними, я бо вже все це відкинув, і хочу бути мнихом, 1 жити в печері цій, а тому не повернуся більше додому». Старець же відказав йому: Що ж, пам'ятай, дитя, Кому обіцянку даєш і
Святиня... Як багато різноманітних зна-
чень вкладаємо ми в це слово... Спятипето | називаємо державні клейноди, різноманітні історичні та культурні пам ятки, ба, навіть ті чи інші поміТИиЧчНнІ погляди. Проте кожна європейська нація має святині, які ніби уособлюють усі або | майже всі аспекти цього значення. Та-
кою святинею для українського народу є Кисво-Печерська лавра. Протягом тисячолітньої ІСТОри МоОНастиря тут створено такий багатощиийи пласт духовних цінностей, що зараз ми твердо можемо сказати: без Києво-Печерської лаври нема
і - й 2 ДИР, и
ЛЕ
і "й с-
| ді -- аду рр
бі
і не може бути України! Людина, що бодай один раз пересту-
пила поріг Святих Врат Лаври, навічно
нестиме в собі бодай крихітний невгасимий промінець ліоОбОВвВІ Та НІЖНОСТІ ДО нашої великої Святині. Для тих же, кому пощастило жити чи працювати тут, Лавра стала частиногюо душі. Більше /50-ти років тому один із постриженників монастиря, св. Симон, волею Божою покликаний стати єпископом у далекому Володимирі-на-Клязьмі, з ностальгією написав до свого духовного сина, печерського ченця Полікарпа, слова, ЯКІ стали своєрідним девізом для багатьох тисяч ченців, а нині - й музейних працівників: «Я би радо залишив свою єпископію та працював на ігумена в тому святому Печерському монастирі. І те кажу тобі, брате, не сам себе величаючи, але |правду| тобі звищаючи. Святительства нашого владу сам знаєш. Хто не знає мене, гришного єпископа Симона, ЦІЄЇ соборної церкви, краси Володимирської та іншої Суздальської церкви |будівника|, які сам сотворив? Скільки є міст і сіл |у моїй єпархіц|, і десятину збирають по всій землі тій - і тим усім володіє наша низість. Іце усе б лишив, хоча знаєш, яке велике бажання духовне охоплює мене, 1 молюся Господу, аби подав мені від благий час на управління. Але знає Господь таємне. Істинно говорю тобі, що всю цю славу і честь небавом, як за гразюку мав |би). І аби мені сміттям зметеним бути в Печерському монастирі і топталися по мені люди, або одним бути з убогих перед воротами чесної тої Лаври, і стати прохачем, - то краще |було) б мені тимчасової цієї честі. Один день в Домі Божої Матері ліпший од тисячі літ |прожитих в інших місцях), і в ньому хотів би бути більше, ніж жити мені в поселеннях грішних. Істинно говорю тобі, брате Полікарпе: де чув про чудеса дивовижніш од чудес утому святому монастирі Печерському? Чи є блаженні |од| цих отців, які в кінці Всесвіту просіяли, подібно до променів сонячних ?..
Я десять років працюю в Києво- Печерській лаврі. І всі ці десять років, заходячи на й територію, я відчуваю все ту ж щемку радість від своєї присутності в цьому святому місці, Від ТОГО ЩО Я, грішна й ница людина, отримала від Бога найвищий дар: служити моїй обителі, і в цьому служінні стати спадкоємцем прп. Нестора-літописця, св. Петра Могили, св. Димитрія Туттала та тисяч інших відомих і невідомих п насельників, котрі поклали свою працю й свою душу на те служіння. Я знаю, що те ж почуває й більшість моїх колег. Саме тому, не дивлячись на завше низьку платню та «особливу увагу» КДБ, люди в нас затримувалися надовго, й зараз співробітники, які пропрацювали в Лаврі 30 1 більше років, - далеко не
Говорячи зараз про відродження нашої обителі, ми, по-більшости, не задумуємося про підвалини того тисячолітнього злету,
про те, що зробило Києво-Печерську
лавру ЛАВРОЮО, про те, що продовжувало жевріти в обителі і в найгірші п часи,
що допомагало переживати пограбуван-
ня нападників, тяжку п'яту «синодального православ'я» та офіціозного атеїзму - СВЯТІСТЬ. Адже вся історія обителі від перших днів її заснування вирізняла п зпоміж інших монастирів! По суті, застгування Лаври стало тим водорозділом, який відділив початковий період історії україиського православ'я, коли духовний поступ відбувався значною мірою завдяки грецькому впливу, вВІДТОГО, КОЛИ истиянство привилося в душах наших звітчизників і почало проростати бодібно тому зерну в Євангельській притчі, котре, впавши на добру земліо,
ан пр що слинннох нні
дало великий урожай. Чимало дослідників вбачають у причинах постання Печерського монастиря переважно політичні процеси - насамперед спротив українського духовенства засиллю греків Але такі висновки, на наш погляд, не враховують головного -- аби серйозно протистояти тому засиллю, Лавра мала протиставити йому щось вагоміше від адміністративної влади митрополита. | цим «щось» стала невимовна духовність 1 святість обителі та її насельників, численні чудеса, що відбувалися тут з самого моменту п створення. А початку 50-х рр. ХІ ст. |дата- 1051 р. - в літописі фіксує не заснування обителі, а обрання Іларіона митрополитом) до Києва з Афона, серед інших місіонерів слов'янського походження, яких щедро делегувала сюди Візантія, прибув Антоній, пізніше прозваний Печерським. Святий народився у м. Любечі, але ще молодим постригся на Афоні, де довго підвизався в одному з тамтешніх монастирів. На час повернення в Україну прп. Антоній був людиною похилого віку, з надзвичайним духовним досвідом, схильний швидше до анахоретства, ніж до звичайного общинножительства. Зрозуміло, що київські монастирі не мали достатньої строгості статуту, аби забезпечити для святого звичний рівень подвижництва. Тому той залишає місто, й, не без участі митрополита Іларіона, поселяється на території Берестовських мисливських угідь київських князів у викопаній колись самим Іларіоном печерці. Власне, з цього моменту й прийнято нині починати відлік історії Києво-Печерської лаври, хоча прп. Нестор та інші перша історіографи монастиря вважали початком своєї обителі 1062 рік -- заснування монастиря наземного. Чи мав Іларіон, як на те вказують численні дослідники, у той момент на увазі перспективу організації монастиря, який би наслідував кращі грецькі зразки, але став би осередком русинської духовності та культури, джерелом для підготовки національних церковних кадрів? Тяжко сказати. Прп. Антоній, як українець за походженням, перейнявши на Афоні найкращі якості ченецького благочестя, був прекрасним взірцем для наслідування. Але, анахорет за натуроїо, не мав ні якостей, необхідних керівнику великого монастиря, ні бажання тим займатися. Вплив Іларіона на історно Печерського монастиря не обмежився поселенням прп. Антонія у власти печері митрополита. Російський вчений М. Д, Приселков ще на початку нашого століття висутув притущетнті ія, що перший митрополит-русини один із засновників обителі, четвертий й ігумешй, прп. Никон Великим -однаітаж особа Пізніше ця теорія була підтверджена додатковими доказами, І зараз є, якщо й не абсолміотно доведеною,
то дуже вірогідною. Отже, пізньої осені 1053 року Іларіон, змушений покинути митрополичу кафедру, прийнявши єхиг му - вищий ступінь ченецтва, що, як !
перший заміною імені, - поселяється у печерці разом з Антонієм
Обидва старці, проте, були людьми досить похилого віку, і, аби дати новій
постриг, супроводжується
обителі поштовх для духовного та матеріального розвитку, необхідна була молодь - люди, для яких Україна була вже крашною виключно православною, поганство -лишетемним минулим Батьківщини, а греки - не безпосередніми вчителями, але предтечами.
І такі люди знайшлися. Зачувши про невимовну святість двох подвижників, до них потягнулися люди, нерідко багаті и знатні, які, проте, не вбачали для себе добра в примітивному, насиченому жадібністю та честолюбством мирському житті й душею прагнули до Лобові БОЖОЇ.
Осінню 1057? року на печерну гору піднявся високий могутній юнак у бідному одязі, змучений довгим шляхом та поневіряннями в столиці. Без будь-яких припасів, без одягу, без сутптутців, він, боронений тільки Богом, прийшов до міста, бажаючи присвятити себе служінню Всевишньому, але зіткнувся з, мабуть, одною з найтяжчих несправедливостей. Виявилося, що в цьому Світі потрібно платити навіть за те, аби від нього відректися! Цим юнаком був прп Феодосій Печерський, 1 тільки в убогій печерці, життя вякій було повсякденною боротьбою не лише зі спокусами, але й зі звичайною злиденністю, знайшлося місце для майбутнього великого українського святого. Прп. Феодосій запам'ятав це. «Всякому ж, хто хотів бути чорноризцем, - пише про нього прп. Нестор, - І приходив до нього, не відмовляв: ні убогому, ні багатому, але усіх радо приймав. Бо по собі знав, - про що вище сказано - коли прийшов із міста свого, бажаючи бути ченцем, і обходив усі монастирі, не бажали його прийняти - Бог бо так зробив для випробування його. А тому знав благий, як |часто) погано доводиться ліодині, якабажає постриттися, і з радістіо приймав усіх, хто приходив...» Наколи нікого не вигнав святий із монастиря Коли ж «,.. хто зі святого стада й слабтув серцем, кидаючи монастир, то блаженний за ним дуже печалився і в скорботі молився Богу, аби повернув назад заблудлу овечку його стада. І так щоденно плакав та молив Бога за нього, доки брат той приходив назад, І блаженний із радістю приймав його, наставляючи, як ніколи не ослабнути перед вражими підступами, не потураючи їм у собі, але триматись міцно Казав-бо, що не мужня душа, яка може ослабнути перед печальшими цими випробовуваннями. Це, ібагато пиого сказавши, втишивши його, одлускав з миром до келії»
Прп. Варлаам, син одного з найбільш багатих 1 шановних київських бояр, одного дня, «.ОДЯгГнУуШИСьЬ у ошатним 1 славний одяг І сівши на КОНЯ, поїхав до старця |Антошія|, і воїни його їхали коло йього, а ниш вели перед ним окомя у
Чиїм воїном хочеш бути! Бо тут невидимо предстоять янголи Божі, що приймають обіт ТВІЙ».
Святий Варлаам дотримав свого обіту, зумівши збороти небажання батька бачити свого сина священнослужителем, 1 не відрікшись од високого звання ченця Він же, після вимушеної еміграци прп. Никона та фактичного відходу від справ управління обителі прп. Антонія, став Ол. 1060-1061 р. першим офіційно визнаним владою ігуменом Печерського монастиря.
Проте не юному нащадку київських вельмож судилося очолити розбудову монастиря і перетворення його на ЛАВРУ Ще того ж 1061 року він був переведений князем Ізяславом Ярославовичем у новозбудований Дмитрівський (|тпазніша назва - Золотоверхомихайлівським) вотчий монастир. Братія ж Печерського, порадившись із прп. Антонієм, який продовжував бути й духовним наставником, обрала ігуменом прп. Феодосія. «Хто опише милосердя Боже! - вигукує автор його житія прп. Нестор. - Це ж бо не обрав ні од премудрих філософів, ні од властителів міст вівчаря 1 вчителя інокам, але - хай 1 за те прославиться Ім'я Господнє, - що недосвідчений і ненавченимйм премудрішим од філософів виявився. О, таємна таїно' Звідти просіяла нам зоря пресвітла, звідки не надіялись, 1 в усіх краях бачили світло те, і притекли до неї, все відкинувши, аби лише світлом п насититись. О, щедроти Божі! Бо, спочатку місце вказавши 1 благословивши, поле сотворив, де мало пастись стадо словесних овець, доки буде пастиря обрано...» Працювати ж на цьому полі був покликаний ще зовсім молодий (йому було не більше двадцяти семи| преподобний.
Св.Феодосій Печерський народився ум. Василеві (суч. Васильків Київ. обл.) бл. 1036 р. але дитинство його пройшло в Курську, куди було переведено по службі його батька - туна. Ще в юні роки майбутній святий зумів витримати шалений опір матері, котра бажала, аби й улюблений син «був, як усі», і, врешті, втікши з дому, влітку чи осінню 197! року оселився в печері. За короткими час молодий чернець завоював любов та повагу брати своїм подвижним життям, працелюбством та добротою. Втім на посадіїгумена прп. Феодосій виявив ще й залізний характер. Він прийняв у своїй обителі чернечий статут Студійського Костянтинопольського монастиря - один із найсуворіших у християнському свій, за яким у общині мала панувати повна відсутність приватної власності, цілковита покора, загальна праця. Навіть одяг вважався спільним. Запроваджувач цього статуту (його текст було записано значно пізніше), прп. Федір Студит, у своїх повчаннях наголошував, що у брати не може бути нічого власного, навіть голки. В той же час Студійський статут сприяв розвиткові культури, вимагаючи від кожного монаха регулярного читання книг, Це, взагалі-то, не надто висока для часів Київської Русі вимога Але здібні юнаки мали можливість отримати й значно кращу освіту, оскільки у монастирі! була добра бібміотека та скрипторій
Надзвичайно важливим фактором мі наступної істори обителі стало те, що. приймаючи Студійський статут, при Феодосій не задавався ціллю СЛІПОГО наслідування хай 1 величного, але гіддаленого в часі та просторі досвіду (риса, якої навіть нам, ліодям ХХ століття, так бракує нити не лише в церкві, але ! В усіх сферах життя), він, виходячи з влаєт
ших поглядів на цю проблему та Не торкаючись незміиних канонічних за" сад, чимало змінив у ньому. Насамперед
міни стосувалися становища монаєтирми в суспільстти За Студійським статутом обіцина була абсолютно відірвана МА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
