Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · с. 11сторінка оригіналу ↗

СКАЛІЧЕНИЙ ВЕРШНИК

Слово Просвіти, №33 за 2005 рік

Складати для себе закони — неприємна річ. Добре було Мойсеєві одержати їх на горі. Юрій Яновський, “Майстер корабля” (1928) Вони народилися на межі XIX— XX століть, два десятки українських хлопчиків, яких літературний бог розгледів у пелюшках і нахилився, щоб поцілувати в лоб. Жили, любили, писали і мучилися. Не часто, але випадали їм хвилини незатьмареного, кришталевого щастя. Ось одна з них: Юрій Яновський вийшов на поклони після прем’єрної вистави в Київському театрі ім. Лесі Українки. Бачу, що він високий, навіть цибатий, і зовсім сивий; за театральними канонами міг би претендувати на амплуа “Шляхетний батько”, але тримається трохи непевно і поспішає сховатися за лаштунки. Вистава не справила на мене великого враження, але дарма — ось він, САМ Яновський, і я аплодую разом з усіма, чекаючи, що й ще раз вийде до рампи. Жити письменникові лишилося кілька днів. КАРНАВАЛ Це цікава, але окрема історія, як молодий Яновський — без освіти, без жодного досвіду в цій царині — став одним із чільних провідників Одеської кінофабрики, фактично єдиного впродовж кількох років центру кіно в Україні. Працював багато, весело, гарячково, часом несамовито; вірити в це важко, але траплялося, вчив, як треба знімати кіно, молодого художника на ім’я Олександр Довженко. Яновський читає і виправляє сценарії, проектує нові. Разом із іншим режисером знімає фільм “Гамбург”. Їздить шукати натуру для зйомок “Миколи Джері”. Для “Спартака” добирає масовку в юрбі рибалок із Лузанівки, колоритних пройдисвітів із Пересипу, бородатих дідів із Молдаванки, “колишніх” дам із Французького бульвару і підозрілих красунь із Грецької площі. Усі вони жестикулюють і говорять, але кіно, хвалити Бога, німе. Переглядаючи свіжі кадри, Яновський бачить екстракт того, що кілька годин тому було життям, а тепер стає (або не стає) мистецтвом. Об’єктив знімальної камери часом дратує, а часом дивує особливостями свого світобачення, водночас і дріб’язково-об’єктивного, і ракурсно-поетичного. Виникає відчуття, що життя — це те, що на плівці, а все поза нею — ескіз, робоче креслення, чернетка. Виникає відчуття, що саме так він, Яновський, сприймав світ завжди, що так зображатиме його й надалі, послуговуючись не кіноплівкою, а папером. Має в доробку дві книжечки оповідань, а в голові визріває роман. 1927 року втікає до Харкова, щоб писати, 1928-го виходить друком “Майстер корабля”. Яновський писав не про Одесу, а про Місто; примадонна, довкола якої розгортається інтрига, називалася вигаданим ім’ям Тайах, вона була зроблена з місячного світла; всі інші персонажі мали не імена, а паролі, і вміли рухатися по орбітах свого кохання, не споживаючи нічого матеріального. Утім, на одній сторінці писалася казка, а на іншій — роман, насичений реальними, ба — часом натуралістичними прикметами побутової прози. Очі автора дивилися на світ, як два об’єктиви. Розгортаючи книжку навмання, можемо натрапити і на діаманти, і на перли сумнівного гатунку. Коли Яновський пише: “Монастир був бідний, і жили в ньому самі діди”, то це зовсім не те, що “жили в ньому старі ченці”; ті “діди” характеризують усе, що діється в святій оселі — від трапезної до іконостасу. Не дивуймося — ще в першій книжці (“Мамутові бивні”, 1925) читаємо: “Вітер дмухав у ліс, як у велику валторну”; “тумани викурили немало махорки”; “задумливо плювали на небо, що пливло в воді”; “степ широкий, як кльош”. ля” може й сьогодні мати читача. Насамперед серед жіноцтва (якщо йдеться про сюжет) і серед тих, хто хоче знати, чим була і чим могла б стати література тієї доби. Відверто кажу, що ностальгую за нею, хоча вона почала вмирати якраз тоді, коли я народився. ІСТОРІЯ ПОПІЛЬНИЦІ Вершиною творчої (і життєвої) кар’єри Яновського стали “Вершники” (1935). Уже на перших двох сторінках цього твору віддзеркалено і його сутність, і політичний контекст, у якому він був написаний і побачив світ. “Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. […] І до Оверка підвели Андрія. “Ахвіцер? Тю0тю, та це ти, брате?” […] “Петлюрівське стерво, — сказав Андрій, — мать0Росію продаєш галичанам! […] Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім’ям великої Росії0матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чорного, проклинаю ім’ям брата. […] “Та рубайте його, козацтво!” скрикнув Оверко, і поточився Андрій, і заревли переможці, і стояли нерухомо башти степового неба. […] А над берегом моря походжає старий Половець, виглядає вітру чи хвилі…” Не хотілося б складну байку зводити до простої моралі, та куди ж подінешся? Багато такого ми почули протягом нещодавньої виборчої кампанії (і ще багато почуємо, коли розпочнеться нова). “Єдіную” і “нєдєлімую” боронить український письменник, і боронить українською мовою, і “руське серце” брата Андрія в перекладах приречене стати “русским”. “Вершники” — не роман (як помилково вважав Яновський), а революційна сага, героїчна балада, в окремих фраґментах навіть біблейська притча. Марно шукати в цьому творі точності в зображенні революційних перипетій — її місце посіла картинність. Села, степ і море — усе поспіль мальовниче, і навіть бойова тачанка розмальована в яблука і квітки. Люди — великі та залізні. Командири й листоноші, рибалки й підпільні друкарі — усі до одного Давид Бурлюк. Карусель.1928 р. велетні. Старий Половець серед синів стоїть, як між дубами в лісі. “Вершники” це вам не приземлена “Конармія” Бабеля. “Вершники” — блискуча агітка, написана піднесено й щиро. Це гібрид, за яким “Тарас Бульба” і “Слово о полку Ігоревім”… а ще “Дума про Опанаса”, провіршована Багрицьким… а ще — місцями — “Железный поток” Серафимовича. Не йдеться про якісь запозичення, лише про стиль і дух. Утім, агітка ця задовга, і читали її переважно критики та комсомолки для виступів на диспуті в бібліотеці. На відміну від Бабеля, Яновський врятував собі життя; його першу спробу в героїчному жанрі (“Чотири шаблі”) було гостро розкритиковано, а дорогу на Соловки вже проторували Плужник і Підмогильний, і багато інших. Москва негайно опублікувала російський переклад. Комуніст Луї Арагон у газеті “Юманіте” назвав Яновського українським Гомером; інтелігенти-ліваки на Заході мліють від усього більшовицького, у затишних кав’ярнях приправляючи нудне буржуазне життя революційним перцем. У 1937-му (!) до двадцятої річниці “великого жовтня” у Москві йде вистава за новою п’єсою нашого Гомера (“Дума про Британку”), ав 1939-му його вшановують орденом. Яновський писав кіносценарії, оповідання, романи, вірші, публіцистику, писав українською і російською мовами, і ось тепер — не маючи й 40 років — він класик “соціалістичного реалізму”, взірець для молодих бійців ідеологічного фронту. На суперечність між схильністю і до нещадного реалізму, і до романтичної піднесеності, які вирували у власній душі письменника, лягали веригами партійні гасла. Писати треба було бадьоро і радісно, але про один лише тип героїв. На інших передбачалася чорна фарба: якщо куркуль, чи саботажник, чи борони, Боже! — “буржуазний націоналіст”, то хай хоч у носі колупає, але має не лише знутра, а й зовні бути бридкий. Щоразу, взявши в правицю розкішний заморський “паркер”, Яновський мусив вибирати між словами і Словом, але — один раз прийнявши причастя Диявола — вибору вже не мав. У одному з ранніх оповідань писав: “У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж — це кістка з лоба людини. Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси “бичка” в попільниці й залиши його там, де був колись мозок”. Важке пророцтво. Сім операцій; лікарі та ліки; арештовані, розстріляні чи перелякані друзі. Зів’ялий Довженко зі “Щорсом” — бутафорським вершником власного виробництва. Єдина втіха — мила й надійна дружина Тамара, актриса, якій поталанило зіграти навіть роль Лесиної лісової Мавки. Їхнє випадкове знайомство в Харкові розпочалося з іграшкового паяца, придбаного в лавці; 1940 року його везуть із собою до Києва, у нову квартиру, яку партія й уряд подарували їм у письменницькому будинку на вул. Леніна. Ще одним мешканцем нової оселі стає фокстер’єр Тяпа. У 1941-му, вирушаючи в евакуацію, його залишають у Києві. Війна — попри свою трикляту сутність — дає відчуття творчої свободи, бо точно відомо, хто ворог. Яновський активно працює в публіцистиці, пише оповідання, спираючись на враження військового кореспондента. МЕРТВА ВОДА “Під час бою йшов дощ, а ось небо стояло вмите, земля парува0 ла. Сонце било в мокру землю, і там, де почепилися краплі дощу, вони блискали іскрами”. “ПОЧЕ0 ПИЛИСЯ” про краплі дощу пише Яновський, майстер корабля і май0 стер слова. “Жайворонки сідали відпочити на спини лелек”, — і тут упізнаємо його перо. Але чия ж це рука малює на папері програму ві0 зиту високого партійного началь0 ника в повоєнний колгосп? “Він похвалив за копання ставка, обіцяв прислати трактора, розпитав, звід0 ки взяли вітродвигуна, порадив на0 писати до Києва, щоб прислали кі0 нопересувку, попросив показати план забудови села, запитав скіль0 ки випадає на трудодень, поціка0 вився, коли збираються копати бу0 ряки, дав раду оголосити суботник, щоб посадити сад, а він допоможе виписати виноград, перевірений для київського підсоння”. Перех0 рестімося, хто вірує… “Жива вода” вийшла друком 1947 року, коли Москва подарувала Україні черго0 вий голодомор; батьки й діди бага0 тьох сьогоднішніх голосувальників за Януковича й Симоненка тоді ви0 жили лише тому, що їздили до “бандерівської” Галичини по кар0 топлю — а вона там вродила, бо не було колгоспів. На моїй пам’яті це був перший голодомор, на пам’яті Яновського — третій. Голодні селя0 ни сновигали по Харкову і лягали вмирати на хідники в 1933-му, коли письменник компонував “Вершни0 ків”. Проте з “Живою водою” так не пощастило. Треба було когось би0 ти, щоб письменники знали, хто тримає банк. Яновський — фігура не просто помітна, а знакова — як0 найкраще пасував до ролі офірно0 го цапа. “Живу воду” (“того забага0 то, цього замало, не там акценти”) проголосили мертвою. Гавкали з газетних сторінок, хапали за серце й за горло на письменницьких зіб0 раннях. Не останнім у цій кампанії був і давній Друг (ще з молодих, го0 лодних і щасливих літ). Яновський переписав роман, остаточно скалі0 чивши і його, і себе. Під назвою “Мир” книга побачила світ аж у 1954-му; автор дізнався, що її таки дозволили, в інфарктній палаті, але вже не судилося потримати в руках свій скорботний твір. Перед тим знову випали тріумфи — Держпре0 мія СРСР за “Київські оповідання” (1949), місцями щирі, а загалом ні0 які, і гучні оплески на прем’єрі “До0 чери прокурора”. Радість буває не0 безпечною — Юрій Яновський по0 мер мало не на поклонах, маючи неповних 52 роки. Тим, що не до0 жив, заплатив за те, що вижив. Заплатив змарнованим талантом людини, яка не лише чує, а може бачити слово; може бачити його чорним і слизьким, пружним і весе0 лим, і величним, мов башти україн0 ського степового неба. Фігурально — разом із письменником відійшла ціла епоха в нашій літературі, епоха великих здобутків і ще більших ут0 рат. Натомість заворушилися, за0 пульсували перші ритми і рими “шістдесятництва” — завжди щи0 рого, часом талановитого, але та0 кого ж наївного і приреченого, як усе, що було до нього. У 1922-му, дізнавшись, що одна з київських газет оприлюднила його перший вірш, Яновський — під дощем і без парасольки — промарширував від Політехнічного інституту до Хрещатика, не дуже знаючи, куди і навіщо йде. Письменництво є Божа ласка — і Божа кара; радощі й муки між тими, кому вони випали, доля розподіляє випадково й не справедливо: не за талантом. Володимир ВОЙТЕНКО Висловлюємо глибоке співчуття нашому постійному авторові Володимиру Войтенку з приво0 ду трагічної втрати сина Олександра. Редакція

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин