Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · с. 12сторінка оригіналу ↗

ВІТЧИЗНЯНА «ВІДЬОМСЬКА» ЛІТЕРАТУРА ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ

Слово Просвіти, №33 за 2005 рік

Від часів створення “Конотопської відьми” українська література пройшла чимало етапів поклоніння. Здебільшого — усе відбувалося навдивовижу швидко-просто: нова влада, нові ідеали, нові ідоли, нові теми. Започаткований вдалий мотив підхоплювали гуртом, а потім спостерігалася своєрідна персеверація. Коли ж світова література й кінематограф стали активно обсмоктувати фольклор, українські літератори втриматися від спокуси не могли. Ще б пак! Багатство вітчизняних легенд звабить ще й не таких стійких, а тут, крім того, “рівняння на Голлівуд”. Так, в українській літературі почав створюватися культ відьомства та ірреальності. Варіант “Лісової пісні” уже не задовольняв ні письменників, ні споживачів їхнього творіння. Розбещений динамікою телевізійних демонстрацій читач прагнув не просто видовищ, а справжніх стимуляторів адреналіновиділення. Ну, хотів, то й отримав. Український літератор дбає про свого читача. Та й про кого йому ще дбати? Адже перекладний бум очікує не кожного. Йдеться переважно про так звану масову літературу. Хоча знайти ту колючу дротинку, яка розмежовує читво для мас і для вибраних, дедалі важче. Річ не в зниженні планки вимогливості до себе літераторів, які творять для еліти. Просто читач “росте”, стає вимогливішим. Це тішить. Отже, маємо незлецьку “відьомську” літературу (її можна розмежовувати на фентезі, містичну літературу й.., але зараз цього не робитимемо). Щодо “відьомської” літератури, то можна виокремити два її підвиди: спрямована вглиб рідної мітології та рефлексійна — навіяна творцями-чужинцями. До останнього підвиду належить “Культ” Любка Дереша. Експресивно. Динамічно. Багато музики, трави. Дереш, попри юний вік, збагнув три принципи побудови якісного тексту для звичайного читача, що страждає на естетизм. Принцип перший: у творі мусить бути звук. Читач повинен “почути” те, що читає. Якщо є змога все це справді якось оформити, знайти аудіозаписи композицій, якими насолоджується у творі студент-практикант і Дарця Борхес, читачеву потребу в сприйманні світу героїв через звук буде реалізовано. А є ще багато звуків, відтворених вербально Дерешем у власне тексті. Принцип другий: задоволення потреб читачів-візуалів. Із цим також у Дереша все гаразд. Легко уявляється зовнішність тієї ж Дарці та інших мантилеп, чітко змальовано будівлі, а щодо пейзажності — узагалі зауваг бути не може. Принцип третій — чуттєвість. Дещо кульгає в Дереша опис фізичних відчуттів. Не переживає читач через кожну подряпинку. Але “біль серця” спізнає, правда, через легку завісу трави. Та це — деталі. Повернімося до нашої теми. Фантастика, представлена Дерешем, вражає, але водночас дещо насторожує своєю скерованістю на голлівудськість. Хоча якби не це, навряд автору вдалося б відтворити в уяві читача майже фільм. Вразливий споживач “Культу” пережив не просто прочитання, він “екранізував” усе це. Можливо, у декого в голові з’явилися навіть титри (жарт, читачу, хоча тобі, певно, знайоме прагнення уявляти замість героїв себе й своїх знайомих). Ще одна особливість “Культу” — присутність Кастанеди. Усі ці подорожі за межами власного тіла, навіювання думок, втручання в чиїсь сни тощо. Ну, і створення супергероя — теж не нове у світі фантастики. Інший підвид “відьомської” літератури здебільшого приваблює жінок. Відомий читачеві твір Оксани Забужко “Казка про калинову сопілку” — яскравий приклад такої літератури. Казковий сюжет і характерна для авторки екзистенція. Дуже типово, передбачувано, тому й привабливо для масового читача. Дві сестри, які обов’язково мусять бути протилежними у всьому. Забужко дотримується цього поділу на чорне й біле, але задавнений фемінізм бере гору, і Ганна (погана сестра) набирає відтінків, притаманних “сильним жінкам, яких ніхто не цінує й не розуміє”. Тому абсолютно не дивує поява демона-коханця, адже саме такий тип ідеальних чоловіків превалює в сучасній жіночій літературі. До таких казкових сюжетів тяжіють і Марина та Сергій Дяченки. Після цілком їстівних оповідань, письменники подарували своєму читачеві “Відьомську добу”, де зібрали багатьох персонажів легендарного світу й розділили їх на дві воюючі сторони. Знову ж таки — Фраґмент обкладинки книги Лади Лузіної “Киевские ведьмы. Меч и крест”. сильна жінка, яка й не підозрює про свою владу над світом, і чоловік із яскравими ознаками мазохізму. То він закохується (укотре) у нявку й уперто ризикує собою заради мокрих любощів, то поклоняється молоденькій відьмочці, ігноруючи небезпеку. Схоже, звання Великого Інквізитора подарувало чолов’язі впевненість у своїй надмірній силі. І так — кілька закоханостей, чоловіча дружба, жіноча беззахисність і багато смертей. Ласун-читач задоволений. Бо ж проймає! Кожна страта нявки дряпає щось там — унизу живота чи серця. А про обряд ініціації відьом і говорити нічого. Таке феєричне читво, де Він і Вона — вороги й коханці. Тема кохання обов’язкова у “відьомській” літературі. Про це не забуває жодний письменник. Наприклад, Василь Слапчук у романі “Сліпий дощ” майже стверджує, Фото Ганни Оборської що всі оті потойбічні проблеми виникають тоді, коли закохуєшся не в того, у кого потрібно. Якби мама головного героя не лягала під партійного вискочку, не народила б вовкулаки. Якби герой не запізнався з відьмою, не обріс би шерстю. Якби той же вовк не захтів юного дівчиська, був би живим. Такі ж “якби” у романі Михайлини Омели “Мертва кров”. Нічого, чорнобриві й русяві, кохатися з москалями, якщо вони, крім того, одружені й упирі. Самі тоді піклуйтеся про те, куди подіти нешлюбне дитя й де попоїсти. І нічого страждати маразмами некрофілії, бо таки станете чиєюсь їжею. Слід віддати належне письменниці — підійшла ґрунтовно до висвітлення письменницького середовища й теми окультизму. Маємо тут майже підручник із білої та чорної магії. Якщо когось зачепить така напасть, то вже знатиме, як діяти. А поки що можете попрактикуватися у спіритизмі, який тут змальовано теж на належному рівні. Головне — жваво й дотепно. Без гумору переможцями в таких темах не стати. Ось нещодавно вітчизняний читач отримав якраз такий серйозний “відьомський” світ від Лесі Холодюк. Усе добре, коли не занадто. Схоже, авторка забуває, що пише для масового читача. Хоч би раз усміхнулася! А то навіть анотація застерігає: “Містичний світ, у який потрапляють герої нової книжки сучасної письменниці Лесі Холодюк (Лариси Федорів), ви0 вертає кожного навиворіт, оголює найпотаємнішу сутність. Яка ж ти, людино? Повісті цупко захоплю0 ють читача і не відпускають, ос0 кільки звиклий побутовий фон по0 роджує загострене відчуття катар0 сису”. Звідки така наївна впевненість у тому, що читачеві потрібно, щоб його “роздягали”? Здебільшого читач хоче відпочинку біля такої літератури. Але “Запах страху” Лесі Холодюк, схоже, претендує на звання “елітарної” прози. Важкі для сприйняття конструкції повинні показати це читачеві: “Час реального вмирав, його у сторожці (чи на цілому тартаку?) пожирав отой запах, що мав цілком матеріалізовану приналежність”. Зовсім іншого штибу роман Наталії Очкур “Містичний вальс”. Ось “Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзевулу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вi- дьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто рещи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? Воздояють дряпливих кiшок, врдоносних мишей, розтлiнних жаб... i усякоє диханiє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроєнiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм перетворяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?” Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО “Конотопська відьма”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин