Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

МІСТО МОГО НАРОДЖЕННЯ

Слово Просвіти, №33 за 2005 рік

вільного львівського модерну. Ти б ще добирала людей до кольору стін і годувалася святим духом, — так і чую я обурливий внутрішній голос, персоніфікований мешканцем Майорівки чи Сихова… Та колір стін у Львові переважно сірий, а от ритм ліній… Звісно, не кожен може собі дозволити розкіш милуватися ритмолініями довкілля, але, бодай, собак “вигулювати” не посеред тротуару… бо частіше доводиться замість архітектурних “надлишків і залишків” центру міста пильнувати абстрактний живопис на асфальті, “ворожити” на смітникових рештках і обходити численних бомжів… Зрештою, і ця низова львівська культура гармонійно вписується до раю загублених у часі душ… у Львові багато скинутих крил ангелів… вертикальний транзит, станція “Чистилище”… Майже пересічний львівський будинок Так сталося, що свій день народження я завжди зустрічала у Києві, за винятком двох разів. Перший раз це було в Грузії, другий — у Львові. Я добре пам’ятаю свої відчуття, бо, як виявилося, відірваність від дому, тобто від місця народження у день народження я переживаю особливо гостро. Це не залежність від бучних святкувань, яких, зрештою, майже не мала, бо людина, як відомо, народжується і помирає сама, і тому, як кожна нормальна невротична людина, я почуваюся в цей день досить самотньо. Чіатура — невеличке гірське містечко в Імеретії, одне з місць “реабілітації” грузинів як працелюбного народу, а не тільки “продавців гвоздик”, бо тут розташовані відомі на весь Союз марганцеві шахти (до речі, на наших базарах сховати щоденник і записку для друзів. Дерева були друзями. Для дорослих вони ставали рідними настільки, що відчахнута вітром гілка боліла, а за одламану галузку дітям казали: “Пальці пообтовкую”. Але були за селом дерева-сироти, побачивши які, дорослі опускали очі. Яблуньки, груші, горіхи знічено тулилися до лісу — ховалися, щоб не повторити долю всього саду. А хазяї ЗАПИСКИ РЕЗИДЕНТКИ гвоздики продають азербайджанці, а не грузини). Як мене туди занесло — окрема історія, алея там відпочивала у санаторії. Загалом, придумано не без рудокопського гумору: у середині гори — шахта, а на горі — санаторій. Виповзаєш із забою і відразу — процедури. Я процедур не приймала. І не тому, що не заслужила, а… “лікувалися” там переважно місцеві чоловіки, а персональних ванн для гостей тоді ще не було… Не вписалася я в санаторний режим, тож блукала горами. Тоді, на мій день народження, мої грузинські друзі накрили святковий стіл на невеличкій горі біля давнього капища: замість тарілок — хліб-пурі, овочі, зелень, овечий сир, домашнє вино з квірі… Від тих рустикальних розкошів столу, людського тепла і невимовної краси краєвиду серце літало птахом — та й до неба було так близько, ми сиділи на самому вершечку. Я відійшла трохи далі і лягла на землю. Вона була така тепла і запашна — жива. Небо накривало мене легкою ковдрою, між моїм тілом, землею і небом не було ані шпаринки і я відчула… свою відсутність. Тільки потоки любові між землею і небом. Я вже рік мешкала у Львові і, дивно, зовсім не думала про Київ. Так, ніби я знала, що мушу бути тут і нема чого роз’ятрювати душу непотрібними ностальгічними спогадами. Вони мене, зрештою, і не збиралися мучити, я сама вибрала Львів як місто, де хотіла бути. Але того дня народження я відчула, що всі мої захисні греблі почала рвати темна вода вороття. Того дня я блукала самотою вузькими львівськими вулицями і марила простором, Дніпром і кручами, тужила за київським вітром, як за коханим… вся ця “народницька маячня” була втіленою реальністю, мені все всередині боліло… я так хотіла додому, хоч кричи… Дому в мене тоді не було… тільки я. Ми народжуємося від щастя і від болю, коли до горла підходить темна вода суб’єктивного часу вічності… народжуємося самі, треба тільки знайти місце, де це насправді можливо… Наталія ШЕВЧЕНКО Тимофій Бойчук. Біля яблуні. 1919–1920 рр. не могли їх захистити, навіть ті, хто повернулися “від білих ведмедів”. До цього часу не можу збагнути, навіщо “визволителі” нищили сади, вирубували виноградники? Невже вірили, що з корінням саду викорчують і самих ґаздів? А мо’, боялися повернутися в дитинство й побачити, ким стали? z Марія КРИШТОПА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин