Nota bene · с. 15сторінка оригіналу ↗
ІЗ САДУ ДИТИНСТВА
Слово Просвіти, №33 за 2005 рік
*** Уранці біля хати малесенькі сліди: Зайчаточко вухате приходило сюди. З “Абетки” І. Малковича Я з дитинства не люблю зайців. Ні, я знаю, що вони пухнасті й лякливі. Навіть у декого зворушення викликають: “Усю-сю, зайчику, ходи сюди, морквочки дам. А не хочеш у кліточці посидіти? Тут тепленько”. Утече. Стовідсотково драпане, якщо кліточка не повністю металева. Або здохне. Зайці людей не люблять, як і люди їх, навіть більше (зайці — вегетаріанці). Я не любила зайців, бо в дідуся майже кожного зимового ранку було таке сумне обличчя, коли він оглядав погризені цими малими тварюками стовбурці молоденьких дерев у нашому саду. Ми садили ці деревця разом: уранці вирушали до лісу, вишукували маленькі дички, приносили їх додому, поливали. Коли деревце трішечки підростало, дідусь його щепив. Знайти хороші снозики (тоненькі гілочки-пагінці із сортової яблуні чи груші) було справжнім мистецтвом. Навесні й восени з дорослих дерев обрізувалися вовки (гілочки-паразити), сухі гілляки або ті, що заважали рости іншим деревам, зішкрібтувалася суха кора. І ми з сестричкою тягли ці ломаки до вогнища, де увечері дід влаштовував справжнє феєричне дійство — розкладав багаття, яке тріщало й палахкотіло, вириваючись із-під гілля снопом іскринок, ами, замурзані, втомлені й щасливі, чекали, коли можна буде пекти картоплю, а ще починали чекати нової пори року і яблук. А зайці намагалися зіпсувати свято, хоч біля кожної хати були стоги із сіном, а в лісі — дички. Тому я переконана із дитинства, що заєць добрий печений.
*** Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Б.-І. Антонич
А ми жили на черешнях сусіда Міся Отомана. Отоман курив люльку, пас корову й розмовляв із моїм дідусем. Моя бабця набивала Отоману люльку, а третя чи четверта його жінка Єлена ревнувала й не розмовляла з бабцею тижнями. Отоман був старший від Єлени, попередні його жінки померли, одна впала з черешні. Черешні були основним зарібком цього сімейства. Але таку кількість черешень продати і купити не міг ніхто, тому нам дозволялося доїдати щедрі залишки разом із шпаками. Шпакам було легше — їх Єлена не примушувала потім допомагати пасти корову. Іноді Єлена ставала патологічно скупою й дозволяла їсти лише те, що впало з дерева. Тоді ми ховалися між гілок черешень і їли ягоди з кісточками, щоб Єлена не побачила. Головне було вилізти на одну черешню, решта — справа техніки для тих, хто знав повітряно-гілкові шляхи. Єлена ходила садом і тихо сварилася, а Отоман розповідав сусідам казки — іноді безглузді й загадував загадки, на кшталт: “Пес ус…ся в огірки, а розсіл був чистий. Як це?” Вночі Отоман закутувався у простирадла і йшов лякати дівчат, які поверталися з танців, а вдень намащував ноги смородиновим варенням й демонстрував колгоспному начальству, мовляв, “жилєки вилізли”. Але черешні в Отомана були найкращі, бо найраніші, а ще їх було найбільше. Вже пізніше дозрівали білі й чорні черешні вдома, але вони вже не були такими смачними. Коли я була зовсім малою, черешні росли на дубі.
РЕФЛЕКСІЯ
Для мене все росло на дубах, оскільки я цілком логічно вирішила, що якщо дуб — найстарше дерево, то всі дерева — це дуби.
*** Розмовляло літо з деревами, До кожної в саду залицяючись: “Станете мені королевами, Зі мною у листі кохаючись”. Із пісні Йордани Дранчук
Літо любило дерева й дітей. Воно звабно пахло повидлом із комори й сушеницями з сушарні. Воно дозволяло вилизувати казани з-під сливової смакоти, фарбувати руки молодими горіхами й чіпляти на вуха кульчики з черешень. Воно було щедрим, і жінки обплітали великодні кошики квітами, пекли завиванці і йшли дякувати Богові за щедре літо. Літо задоволено влягалося на фруктах і ніжилося під свяченою водою. Потім фрукти із літом роздавали “перед душі” й душі тішилися, що про них не забули. А літо скрапувало свічкою в осінь, ховалося в йони й синьки, аби потім помандрувати “у світ” у дерев’яних ящиках, затамувати подих у слоїках і бочках задля права почути коляду й помилуватися дитячими усмішками.
*** Коли із яблуні зірвала Єва місяць, у раї збунтувались буйногриві леви. Б.-І. Антонич
Дерева і для нас, сільських дітей, були джерелом пізнання. Ми будували гнізда й затягували туди всі свої скарби. Ми запрошували у гнізда гостей і ховалися від батьків. У наші гнізда приходили Том Сойєр, Карлсон і смілива Роні. Це був світ пригод, куди дорослих не пускали. Дерева мали дупла, куди можна було
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
