Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Звертання людини до людини повинно бути сповнене доброзичливості, теплоти й щирості”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

«СЕРДЕНЬКО МОЄ! КОХАННЯЧКО СОЛОДКЕ!»

Слово Просвіти, №33 за 2008 рік

Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету Закінчення. Початок у ч. 29 за 2008 рік А як же нам звертатися до ма" лознайомих і незнайомих людей? “Ей, мужчина”, “женщина”, “дєвуш" ка” — звучить грубо, якщо хочете, дико. А слова пан, пані, панно чо" мусь застрягають нам у горлі, бо це, мовляв, так називали поміщи" ків, експлуататорів. До поміщиків треба було звертатися поштиво, тому й так зверталися до них — па" не, пані. Проте первісно ці слова аж ніяк не означали поміщик чи по" міщиця. Мовознавці вважають, що слово пан прийшло до нас із дав" ньоіранської мови, де воно означа" ло “захисник, охоронець, сторож”. В українських пам’ятках воно впер" ше згадується 1349 року, коли про кріпацтво та поміщиків ще й не чу" ли. Отже, спочатку було одне слово пан як шанобливе звертання, а зго" дом воно розщепилося на два омо" німи — однозвучні слова з різним значенням. В оповіданні Марка Вовчка “Ко" зачка” читаємо: Саме їдуть люди, — з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Гонта, і Михай" ло Дідич, і ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попере" ду… Іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка: — А що се за весілля в нас скої+ лось? — А се, — каже той, — покійного Хмари дочка повінчалась із Іваном Золотаренком. — Із Золотаренком? Та який же-то Золотаренко? — Кріпак, пане Петре, от, су+ хомлинського пана підданий. В останній репліці двічі вжито слово пан: у ввічливому звертанні селянина до селянина — пане Пет" ре, і при називанні поміщика — су" хомлинського пана. І українські се" ляни їхнє значення чітко розрізня" ють. І в п’єсі Лесі Українки “Осіння казка” будівничий звертається до майстрів: Панове+браття, треба щось почати. У Т. Шевченка це сло" во вжито в звертанні до читача: А втім, як знаєш, пане+брате, не ду" рень, сам собі міркуй. Слово пан широко вживали ко" заки як доброзичливу, шанобливу форму звертання. Це відображено в народних піснях: панове молод" ці, панове козаки, пане+брате, па" не+товаришу. У думі співається: Ей, пане куме, пане Хмельниць" кий. У п’єсі Івана Карпенка"Карого “Сава Чалий” слово панове вжито щодо козаків: Всі запорожці. Гей, до помсти! Нападем на Неми" рів! Спалим! Чалий. Підождіть, панове, до слушного часу, не псуйте ви моїх замірів, а тоді ра" зом заплатимо за все; тепер ми ще не готові! Слово пан вживається в коляд" ках і щедрівках, а колядки й щед" рівки, як відомо, походять ще з дохристиянських часів, коли й па" нів не було: Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи вдома ночуєте? Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти? Або: Добрий вечір, па" не господарю, радуйся! І ще у щед" рівці: Ясен місяць — пан господар, красне сонце — жона його, дрібні зірки — його дітки. І ці назви аж ніяк не були образливі, а навпаки — сповнені високої поваги до тих, до кого зверталися. Наскільки слова пан, пані як ввічливі звертання до незнайомих чи малознайомих людей колись бу" ли поширені, свідчить і таке речен" ня з твору Панаса Мирного: Кожно" му перехожому кричали крамарки одна перед другою: сюди+сюди, пане, пані, паняночко. Згадуючи про батька"матір, теж нерідко вживали слова пан, па" ні. У Гулака"Артемовського читає" мо: — Ей, Хведьку, вчись! Ей, сха" менись! — так панотець казав сво" їй дитині. У Данила Мордовця: Зос" тавалась у нас ще шкапка добра та коза ледача, і їх пан узяв за подуш" не, бо паніматка заробити незду" жала. Тут слово пан означає помі" щик, а паніматкою шанобливо наз" вано кріпачку. Слово пан обов’язкове в дип" ломатичній сфері. Його вживають в офіційному листуванні, в офіційно" му звертанні під час виступів: Ша" новні пані й панове! Отже, шановні пані й панове, шануймо одне одно" го, будьмо панами на своїй землі йне сороммося так величати одне одного. У нашій мові є ще й інші хороші слова для звертання до незнайо" мих або малознайомих людей — добродію, добродійко, на жаль, майже зовсім забуті. Леся Україн" ка в листах до М. Павлика, І. Фран" ка часто вживає це звертання: Ви" сокоповажаний добродію! Оце я врешті зладила до друку свої вір" ші. У П. Куліша читаємо: Увійшов [дід Грива] у світлицю, вклонився пану сотнику та й каже: Добри" день, добродію! — А сотник йому: — Здоров, добродію! — бо вони один одного звикли добродіями величати. В оповіданні Г. Квітки"Осно" в’яненка “Добре роби, добре й бу" де” селянин звертається до гене" рала: — Подозвольте мені, ваше… благо… родіє… сиятельство, зви" ніть, ми мужики прості, не вміємо, як такого пана і величати, не тільки з ними говорити, так нехай буде по+нашому, не во гнів вам, добро" дію! — та й уклонивсь перед ним. Генерал, звісно, не второпав, що йому Тихон по+нашому казав, та спитав справника. Як же той йо+ му розтолкував, що, каже, “добро+ дію” означа, що добро діє, або ро+ бить добро, так генерал аж засмі+ явся та й говорить: — Харашо, харашо, мужичок! Взивай мене добродію, ето палуч+ че сиятельства. У звертанні до жінки вживають слово добродійко. В одному з лис" тів М. Коцюбинський писав: Будьте ж ласкаві, Високоповажна Добро" дійко, не одмовте швидкої одповіді на цей лист. У вірші Володимира Самійленка читаємо: Добродійко! Не думав я нікому хвалитися про те, що маю в серці. Що це слово сприймалося й може сприйматися не лише як да" нина ввічливості, а й у його прямо" му значенні, свідчить такий вислів з твору Н. Кобринської: Роздаючи селянам хінін [протималярійний засіб], Ядзя і не спостерігала, як тим самим увійшла в роль доб" родійки свого села. Отже, звертаючись до знайо" мих, малознайомих чи незнайомих людей, не обминаймо таких спов" нених людської поваги слів, як па" не, пані, панно, панове, добродію, добродійко, пане добродію, пані добродійко. Поважаймо себе й ін" ших і вважаймо інших людей на" самперед добродіями, доброчин" цями, благодійниками — і вони бу" дуть намагатися бути такими. А щодо близьких і найближчих людей, то в стосунках із ними на" самперед дбаймо про взаємопо" розуміння і злагоду. Як у тій старо" давній пісні співають: Де згода в сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляє, Добро їм посилає І з ними вік живе. У звертаннях до найближчих людей має панувати доброта, ніж" ність, чуйність, повага. І насампе" ред з ласкою звертаймося до ма" терів, до наших найдорожчих, як писав Т. Шевченко: У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитя" точком малим. І повторю тут сло" ва поета Я. Шпорти: Є хіба святі" ше слово — мати? Чи людина ще рідніш бува? І наша мова багата на ніжні сло" ва у звертаннях до матері: мамо, мамцю, мамусю, мамусенько, ма" мусечко, мамонько, мамочко, ма" муню, мамунцю, мамунечко, маму" лю, матінко, матіночко, матусень" ко, нене, ненько, ненечко. У народній пісні співають: Ой мамонько да голубонько, порадь мене, молоденького. В іншій на" родній пісні: Добрий вечір, мату" сенько моя, а чи мила дружинонька моя? Ще в іншій пісні: Ой, матуню, кохаюся, ой, матуню, звінчаюся. Або: Ой мамочко+голубочко, ой мамочко+пташко, не дай мене за п’яницю, бо буде мі тяжко. І ще в ін" шій пісні: Сонце низенько, вечір близенько, научай мене, ненько! Научай мене, ненечко моя, як свек" русі годити. У Г. Квітки"Основ’янен" ка: Мамочко, голубочко, моя рідні" сінька! Та я ж вся у тебе… у мене твоя натура. Ще в Г. Квітки"Ос" нов’яненка: Матусенько, рідне" сенька, рибочко, голубочко, пере" пілочко! Не зупиняй же мене. У П. Грабовського: Жалібно кличуть дітоньки неньку: “Вставай, маму" ню, стужа неначе”. В У. Кравченко: Ой не можу, матіночко, за нелюбом жити. І це далеко не всі ті ніжні звер" тання, що можна сказати найрідні" шій людині — матері. Недарма ще 1663 року французький офіцер й історик П’єр Шевальє записав: “Мова козаків… дуже ніжна й спов" нена пестливих виразів та незви" чайно витончених зворотів”. Трохи менше ніжних висловів набереться у звертанні до батька: тату, татку, таточку, татуню, татусю, татоньку, татунечку. У Т. Шевченка: — Ходім лишень полуднувать. Чи ти вже, Ярино, змайструвала нам що+небудь?.. Уже, таточку! — озвалась із хати Ярина. У Марка Вовчка: Вийшов батько двері одчиняти, я йому в но" ги, кланяюсь та плачу: — Татоньку ріднесенький. У П. Куліша: Рятуй мене, татусеньку коханий, забудь мій гріх, мій розум окаянний! Так само в нашій мові є багато ніжних форм у звертаннях до бабу" сі, дідуся, сестри, брата, дочки, си" на, дружини, чоловіка. Бабусю, бабусенько, бабусеч+ ко, бабуню, бабцю. У Панаса Мир+ ного: — Чи воли, бабусю, гово+ рять?.. — питає Чіпка в Оришки. У Т. Шевченка: — Бабусенько, голу+ бонько, серце моє, ненько! У Мар+ ка Вовчка: — Як славно, бабусеч+ ко… як у нас велично та пишно! Дідусю, дідуню, дідунечку, ді+ дусечку: У Ю. Яновського: — Діду+ ню, — сказала Гапочка, — у вас зов+ сім очки не дивляться. У Лесі Укра+ їнки: Ні, ні, дідуню! Ні, ми не винні! Сестро, сестрице, сестронько, сеструню, сестриченько. У С. Ва+ сильченка: Далі й питається Кня+ женко у сестри: — Як живеться то+ бі, сестриченько, на чужині в само+ тині? У Павла Тичини: Люба сес+ тронько, милий братику… Брате, братику, братуню, бра+ тусю. У Лесі Українки: — А ти, бра+ туню, вже б не відзивався, коли не зачіпають! Доню, донечко, доненько, донь+ цю, доцю. У П. Тичини: Підведуться мати: це ти, моя доню? У Г. Хотке+ вича: Скажи ж мені, рибонько, ска+ жи, донечко моя, втіхо моя, скажи мені, чим тебе рятувати, чого тобі бракує? У Т. Шевченка: Диво ста+ лось з тобою, доненько моя! Сину, синку, синочку, синуню. У Панаса Мирного: — Поспи, синку, поспи ще трохи, поки я приберусь, — каже вона, злізаючи з печі. У Т. Шевченка: Не барися, мій синоч+ ку, швидше повертайся! — сказав старий. У Лесі Українки: — Спи, лю+ бий синоньку! спи, моя врода! Бу+ деш ти в світі щасливий… Дружино, дружинонько. У М. Рильського: Я стільки раз, дру+ жинонько моя, руїну ніс твоєму су+ покою, що сам дивуюсь ніжності твоїй… Дружину можна назвати й дівчиною, і серцем, і лебідонькою, і так, як у С. Руданського: — Жінко+ душечко! Приголуб мене, щебету+ шечко. Чи так, як в І. Котляревсько+ го: Ганнусю, рибко, душко, любко, рятуй мене, моя голубко. Чи як у Михайла Коцюбинського: Цілую тебе, друже мій, серденько моє, коханнячко солодке. Найчастіше закохані називають одне одного серцем, серденьком, серденятком. Як вчив наш великий філософ Г. Сковорода, “істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце одному лиш Богу досяж" не”. Інший наш філософ Памфіл Юркевич стверджував, що “серце є осереддям душевного і духовного життя людини”, перед яким посту" пається розум. Отож у народній пісні й співають: Ой зійди, зійди, ясен місяцю, як млиновеє коло!.. Ой вийди, вийди, серце+дівчино, та промов до мене слово! Або: Ой вийди, вийди, серденько Галю! Серденько, рибонько, дорогий кришталю! І ще: Вийди, дівчино, вийди, рибчино, вийди, серденя, утіхо ж моя. Закоханий запитує в пісні: Ой дівчино, серце моє, чи пі" деш ти за мене, за мене? І вислов" лює прохання: Марусино, серце, пожалій мене, візьми моє серце, дай мені своє. Слово серце як звертання час" то використовують також україн" ські поети. В І. Котляревського: Петро (співає). Я другої не любив і любить не буду, тебе ж, моє серде" нятко, по смерть не забуду. У С. Ру" данського: Хто ж тебе пригорне, дівчинонько+серце? У Л. Глібова: Ати серце+голубонько, не журись та до мене, молодчика, прихились. Слово серце може стосуватися й хлопця, чоловіка, як у Т. Шевчен" ка: А Оксана, як голубка, воркує, ці" лує. То заплаче, то зомліє, голо" воньку схилить: “Серце моє, доле моя! Соколе мій милий!” Чи як в І. Нечуя"Левицького: Карпе! Йди, серденько, полуднувать! Кидай ро" боту. Чи як у народній пісні: Ой Іва"

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин