“Київський світ я намагався освоїти повнометражно”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«У МЕНЕ ВСЕ ІСНУВАЛО ЦІЛІСНО — ПОЕТИЧНИЙ, КІНЕМАТОГРАФІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ ГІН»
Слово Просвіти, №33 за 2008 рік
Сергій Параджанов та Іван Драч
Рада, яку очолював Юхновський, теж була ознакою часу. У ній пере" бувало 100—120 осіб, і ніколи біль" ше. Відсоток демократів у парла" менті й електорат, який голосував за Чорновола, був приблизно од" наковий — чверть. Тобто країна ли" ше на чверть була готова до Неза" лежності. На мою думку, тому й біди ста" лися. Письменники, які працювали в парламенті, хапалися за будь"яку можливість, скільки вистачало їх" нього розуміння, порядності й со" вісті. Усе ж треба було виборювати — навіть прапор і герб. Доходило до абсурдних ситуацій, коли Крав" чук доводив і пояснював депута" там, наче нетямущим дітлахам. Мовляв, поїдете за кордон у по" важній делегації, тож паспорти треба мати… Ну не можна ж так, як" що ми вільна держава… Нарешті проголосували з перевагою в один голос. Тепер уже забули, і ніхто не пропонує змінити прапор чи герб. Елементарних речей дома" галися надзусиллями. Мій прия" тель з Америки приїздив, коли ще не було Секретаріату Президента, а лише його бліда подобизна — Канцелярія. Він привозив з Аме" рики печатки, які замовляли для президентської служби, — в сак" вояжах… Веду до того, що нашу незалежність творили з нуля, жи" вими руками. Це сьогодні здаєть" ся, що так було завжди.
— Не стільки занечи" щення, як тотальна міша" нина. Якщо тоді була ве" лика полярність між де" мократами і комуністами, то нині поляризація від" бувається в якихось ін" ших речах. І всі говорять одне й те саме: виразні фальшиві слова. — Коли ви сказали, що сьогодні в політиці “золотий телець як критерій”, подумала, можна й державника Івана Мазепу звинуватити у тому самому, адже він був дуже багатим чоловіком. — Однак ситуація призвела до того, що він мусив відмовитися від свого багатства. Бо те, що Мазепа переправив через Дніпро і довіз до Варниці, було дещицею порівняно з його статками. Це вже інше по" няття. Тут ідеться про державність і про спосіб її будувати. — Шістдесяті — романтична доба, а Драч — поет. Стільки подій, почуттів, емоцій за плечима… Можете сказати про себе, як про втомленого романтика? — Чи я втомлений романтик? Може, я людина, яка втомилася жити. На жаль, розвіялося надто багато ілюзій. Я бачив, як вони руйнувалися. Можу відверто про це казати. І разом з тим стільки неймовірно цікавого й прекрасно" го існує в цьому житті! Знамениті виставки, які відбувалися в Націо" нальному художньому музеї: Піка" ссо, Параджанов, Піросмані, Гойя.
матографічний гін. Коли я прийшов у цей київський світ, то намагався освоїти його повнометражно. Тому для мене дуже важливим було зна" йомство з родиною Білецьких — Андрієм Олександровичем і його дружиною Тетяною Чернишовою, з Віталієм Коротичем і Юрієм Щер" баком. Вони уособлювали світ міс" та, яке я, селюк, прагнув зрозуміти. Мені було важливо, чи цей світ ме" не прийме чи відштовхне. Потім у ньому з’явилися Дзюба, Якутович, Параджанов, у якого я проходив практику у фільмі “Тіні забутих предків”. Згодом зрозумів: те, що роблю
Микола Мащенко й Іван Драчу мистецтві, якоюсь мірою торка" ється і політики. Тим, що я вижив як особистість, як творча персона, завдячую лише тому, що ніколи ні" кому не підкорявся. Як тільки чув над собою чиюсь руку, то бунтував, бо знав: це моя смерть. Щоб ствердитись як творча особистість, слід уникати якихось рядів, існувати окремо. Парадокс, але так воно й вийшло, бо мої най" сильніші поетичні штуки — це “Со" няшник”, “Протуберанці серця”, “Балади буднів”. У кінематографі — “Криниця для спраглих”, “Камін" ний хрест”, “Іду до тебе”, “Пропала грамота”. Тоді була страшна війна за ці фільми. І я воював, мені зда" валося, що це все не те, що треба роздирати всі межі. А потім вияви" лося, що період шістдесятництва був найкращим у моєму житті. Во" но створило в мені зовсім інший тип людини. Після чорнобильської трагедії й того, коли я став керівником На" родного руху, виявилося, що буття в кінематографі обдарувало мене прагматикою. Я відчув себе люди" ною, яка вміє організовувати, розу" міти, хто і що може, кого і куди ста" вити: мирити Ларису Скорик із
Сергієм Головатим, Михайла Гори" ня — з Дмитром Павличком; когось обмежувати чи відштовхувати, ко" гось виділяти. Це і є кінематограф. Незреалізований у мені режисер дав змогу організовувати те, що ін" ші не змогли б. Щоб це зрозуміти, треба звернутися до Сергія Ейзен" штейна. Уявіть: величезна масовка під час зйомок фільму “Бронено" сець “Потьомкін”. Режисер кри" чить: “Матрос Савченко, підніми ногу, біжи вперед, що ти там зас" тряг!?” Він кричить до матроса Савченка, якого не існує, але є Пет" ренко, Іванов, Сидоров. І вони ду" мають: ага, якщо бачить Савченка, то і мене теж. І хутко піднімають но" ги й біжать. Тобто закони такого масового мистецтва позначилися на керівництві Народним рухом. Знав, де можна обійти владу, а де варто поступитися. Все для того, щоб здобути Незалежність. — А жанр поетичного кіно позначився на політичній діяльності? — Поетичне кіно — це своєрід" ний гламур тієї епохи. Московська влада разом з кінокритиками Блей" маном та іншими бачила в ньому зародки національного протесту, війни української ідеї проти мос" ковського деспотизму. Блеймани це нюхом вчули і продали москов" ській владі. Згодом воно тран" сформувалося у війну з кіномис" тецтвом як таким — від Параджа" нова до Денисенка. — У мене виникла ідея, що українське поетичне кіно підсвідомо формувало наш інформаційний простір. — Певною мірою маєте рацію. Тоді всі — від акторів (Степанков, Брондуков, Миколайчук) до режи" серів варилися в одному вариві. Миколайчук був квінтесенцією мистецтва. — Українське поетичне кіно має продовження в сучасному кінематографі чи залишилося в історії мистецтва у вигляді консерви? — Ні, не пропало, во" на виграє різними барва" ми: якісь тьмяніють, якісь стають виразнішими. Не" давно проявилося у філь" мі Олеся Саніна “Мамай”. — Але ж є плюси й мінуси. За те, що хвалять, можуть й огудити. Зокрема надмір “красивості”… — Недавно переди" вився “Ашик"Керіб” Па" раджанова. Там відчува" ється надмір. Я намагав" ся визначити субстанцію режисера, бо почав про нього пи" сати. Для мене найближчий до па" раджанівської суті “Колір граната”, а не “Ашик"Керіб”. Звичайно, поетичне кіно має свої вади. Але у шістдесяті все існу" вало в контексті: японські, італій" ські фільми… — В італійському кіно все-таки більше реалізму чи то нео-реалізму. — Так, у них більше реалізму й більше повноти дихання життя. Ба" гато плотськості у Пазоліні. Драма" тургічна розкіш зумовлена тим, що італійці мали прекрасну драматур" гію, звідси витоки Фелліні. У нас усе було дуже звужено, обмежено, недорозвинуто. Нічого не вдієш — вади часу. — Тобто наші комплекси неповноцінності вмотивовані? — Безперечно, є багато такого, що має свої закони й закономір" ності. Потім воно дало формальні результати 1991 року, і ми все"таки втрапили у загальноєвропейський контекст. Бо якби не було польської “Солідарності”, прибалтійських Фронтів, боротьби за владу Горба" чова й Єльцина, ми досі існували бу колоніальному варіанті.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
