“Протягом десятиріч людське серце вірило, що святий образ оживе”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
НА СВОЄМУ МІСЦІ
Слово Просвіти, №33 за 2008 рік
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
Продовження. Початок у ч. 3, 5, 8, 10, 12, 14, 17, 19, 22, 24, 26, 28, 31 за 2008 рік
Араб там не стане наметом, і там пастухи не спочинуть зі своєю отарою. Але будуть барложити там звірі пустинні… І будуть стрічатися там дикі звірі пустині з гієнами… Ісая, 13 : 20—21; 34 : 14 Великий пророк малює картину спус" тошення імперської столиці, Вави" лона, цього визискувача і ката наро" дів. Глибока образна виразність Ісаї, прита" манна класичним творам Старого Заповіту, змушує читача уявити, як розкішне місто перетвориться на руйновища, якими заво" лодіють хижі звірі… Років на сто пізніше, у VII сторіччі до Р. Х., пророк Єремія, перед" бачаючи падіння нової Вавилонської імпе" рії, повторює: Звірі пустинні там будуть си" діти з шакалами. Мабуть, Єремія був добре знайомий з пророцтвами Ісаї, які не тільки знаходили підтвердження у його Книзі, а й впливали на її мову та образність. Щоб дізнатися, хто ж криється під алего" рією “дикі звірі пустині”, дослідникам Біблії довелося порівняти звички та унади тварин, які могли того часу “барложити” чи “сидіти” в пустельних теренах, ведучи прихований спосіб життя. Це могли бути дикі коти, не" зрівнянні мисливці, які добре почуваються у цілковито безлюдних місцинах. Їх презирли" во згадано разом із шакалами та гієнами, яких також вважали нечистими тваринами. Такої думки нещодавно дійшли англійські вчені"біблеїсти. Але ще у 60"х роках минуло" го сторіччя 14"й вірш 34"ої глави Книги про" рока Ісаї у перекладі Івана Хоменка (за ре" дакцією Ігоря Костецького та консультацій Михайла Ореста Зерова) зазвучав так: Дикі
Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська область
“ІКОНУ МАМА ВИХОПИЛА З ВОГНЮ” — Історію оновленої ікони слід почати із села Острожець, звідки родом мій батько, — розповідає Марія Омельчук. — Батьки, коли він сватався, передали йому цей свя" тий образ, який, найімовірніше, придбали у Почаївській лаврі, бо ходили туди на прощу. Чому і коли сімейна реліквія потемніла — не пам’ятаю. Тато помер 1941 року, ще перед війною. У мами залишилося четверо дітей — найстаршій моїй сестрі Катерині було 14 років, Софійці — 10, а нам із Ніною — по чо" тири. Одного разу під час війни у нашій хаті зібралася сходка — односельці разом із кількома вояками УПА обговорювали, як боронити нажите майно від німців, обла" ви яких ставали дедалі частішими. Але не обійшлося без провокатора. Коли до се" ла завітали німці з поляками, то відразу попрямували до нашої хати. Уже з поро" га, як розповідала мама, вони заповзяли" ся: “Де бандерівці? Коли вони збирали" ся? Куди пішли?” І хоч мама затято дово" дила, що у неї люди збиралися не на сходку, а на церковну співанку, вони й слухати не хотіли. Підпалили хату. А пе" ред тим, як палити, побили всі образи, картину Тараса Шевченка. Образу, що те" пер обновився, як на диво, не побили. Коли хата загорілася, мама згадала, що всередині лишилася ікона. Мама побігла, вихопила ікону з вогню, а потім заховала у льосі.
КОВПАК, ГЛЯНУВШИ НА ТЕМНИЙ ОБРАЗ, ЗДИВУВАВСЯ: “І ЩО ВИ НА НЬОМУ БАЧИТЕ?” Хата згоріла дощенту. А над нами, без" домними, змилосердилася тітка, що жила у гарній та великій хаті на околиці Свищева, бо я вже на той час була інвалідом. Якось втікали ми від бомбардування на возі, стар" ша сестра не втримала мене, я впала і по" шкодила хребет. Лікаря на той час у селі не було, і хребці почали зростатися непра" вильно.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
