Український шлях · “Олжас Сулейменов назвав Загребельного людиною, котра вміла говорити з Історією”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
До 85,ліття Павла ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
Слово Просвіти, №33 за 2009 рік
Анатолій ШПИТАЛЬ Фото з архіву редакції Павлові Загребельному 25 серпня 2009 року виповнилося б 85 років. Розмова наша саме про цього дивовижного письменника, чий доробок просто вражаючий, подиву гідний і за обсягом, і за багатогранністю, гостропроблематичністю. Художнім словом охоплено десять століть нашої історії і недаремно фактично й досі непрочитаний (з 1994 року!) роман “Тисячолітній Миколай” дав привід автору цих рядків відштовхнутися від назви й озаглавити колись свій матеріал про Майстра — “Тисячолітній Загребельний”. “Прозаїки — це воли”, — любив повторювати П. Загребельний. І часто цитував давнього літописця: “Три персти пишуть, а все тіло болить”. Читачі мало знають про чорнову роботу письменника, коли відбувається накопичення знань про предмет зображення. Наприклад, для невеликого розділу про Київ у романі “День для прийдешнього” (1964) автор “перелопатив” сотні книжок про давнє місто і Собор Софії Київської. Та все це напрацьоване не пропало марно — пізніше постав роман “Диво” (1968). Згадаємо коротко липень 1941 року, коли високий худорлявий хлопець, обдуривши комісію (додав рік до своїх сімнадцяти), став курсантом артучилища. Сам із села Солошине Кобеляцького району на Полтавщині, нині затопленого штучним морем, тільки-но закінчив десятирічку. Оборона Києва, поранення, госпіталь аж у Ташкенті, знов училище, нові бої, контузія… До окопу, в якому лежав молодий лейтенант, підійшли двоє німців. Молодший, побачивши напівпритомного хлопця, зірвав із плеча “шмайсер”, щоб дострелити його, але старший щось крикнув йому, зупинив і показав Павлові рукою — вилазь, іди до інших полонених, які вже в колону збивалися. Із серпня 1942 року по лютий 1945-го — концтабори, робота в англійській зоні окупації. І все — у віці до 21 року! Філфак Дніпропетровського університету, журналістська й редакторська робота, секретарювання, керівництво Спілкою в 1979— 1986 рр. “Кілька років творчої праці забрали самі засідання, наради і парткоми”, — жалівся автор, найбільш продуктивний за всю історію новітньої української літератури. Оповідання, повісті, пригодницькі романи на початку шляху в літературу засвідчили нелінійність і неодновимірність його творів. Навіть суто виробничий роман “Спека” (1960) був експериментальний, як і сатирично-полемічний “День для прийдешнього” (1964). Інститут архітектури там — справжній паноптикум, а його керівництво (директор — безликий Кукулик, інтриган Кошарний, невіглас Жеребило) ніби спроектоване на наш час, на тих людців високих посад, що “спливли” в часи незалежності. Саме там автор розкрив “дияволізм ХХ століття: посередність, нездатність і недовченість”. А от роман “Південний комфорт” (1984) розглядався на колегії Генпрокуратури СРСР. Це твір про чесну людину серед “перевертнів у погонах”. Після виходу твору були зібрані десятки списків із сотнями прізвищ працівників прокуратури, які засуджували роман як наклеп на систему правосуддя. Як зауважив юрист Л. Єфімов, що друкував судові нариси в пресі: ”Чи смішно, чи страшно було те, що у вигаданих персонажах кожен прокурорський працівник впізнавав себе, дивуючись, звідки Загребельний знає його “підноготну”.
Що ж, у романі були блискуче виписані типові характери в типових обставинах… Тепер можна сказати, що той роман вартував П. Загребельному звання Героя Соціалістичної Праці, до якого його мали представити у зв’язку з 60-літтям. Генпрокурор СРСР злякався відкривати кримінальну справу проти автора, хоч цього вимагала Колегія. І була ще трагічно-щемна повість “Дума про невмирущого” (1957), яку часто називають автобіографічною. Взагалі ж писати про П. Загребельного — справа невдячна. Так розповісти про свою “творчу лабораторію”, як він у “Спробі автокоментаря” (1975), не зміг би, певно, жоден письменник. Торік з’явилося друге, доповнене видання статей і виступів “Думки нарозхрист”. Ми ще повернемось до нього, згадаємо лише, що П. Загребельний часто говорив, що не читає, що пишуть про нього, і водночас (!) твердив, що нічого вартісного про нього ніхто не сказав. Але то до слова. Щоб написати про нього — потрібна книжка аркушів на сорок — такий він неочікуваний, різний у кожному творі, інформаційна ж наповненість вражаюча. “У мене б голову розірвало, як снаряд, якби я знав хоч десяту частину того, що Загребельний”, — зізнавався його друг Анатолій Дімаров у книзі спогадів “Прожити і розповісти”. Там він показав нам майстра прози як людину з характером, що зовсім не мед, і одночасно з унікальним чуттям усього талановитого, справжнього. Зображення сучасності в романах П. Загребельного робило нас духовно багатшими, розширювало світогляд. Справді, хто не читав його — сам себе обікрав. Ми нині можемо зрозуміти ЦК Китаю,
який рекомендував партійним керівникам прочитати роман “Розгін”, що вийшов там накладом 700 тис. примірників. У нас були голосні розмови про науково-технічну революцію, автоматизовані системи управління і мало роботи в цьому напрямі, а в них, певно, розмов було менше і побачили вони щось в романі таке, що негайно взяли “на озброєння”. Не кожен твір П. Загребельного витримав випробування часом, але на час виходу він був справжнім явищем літератури. А деякі історичні романи житимуть ще довго. Про роман “Диво” П. Загребельного написано, певно, більше
У колі юних читачів ніж цей твір за обсягом. Вихід роману в другій половині 1968 року збігся з початком “похолодання”. Йшла страшна за своїм цинізмом кампанія проти “Собору” Олеся Гончара, збиралися хмари над “Мальвами” Романа Іваничука, та й на “Диво” ще до його виходу вже лежали доносив ЦК. Коли професор Г. Логвин просто злякався самої композиції твору з трьома часовими пластами, зробивши єдине суттєве зауваження, що пороги в Софії були не з рожевого шиферу, а з сірого, то в П. Шелеста лежав лист, де інформувалося, що у видавництві “Радянський письменник” лежить націоналістичний роман. З двох рівновіддалених у часі й просторі місць Київської Русі ніби йдуть назустріч один одному два герої “Дива”, щоб зустрітись на Горі — у центрі Києва, де талантом одного і державною волею іншого постане споруда, котра тисячоліттями зачаровуватиме людей. У вічній колізії між владою і мистецтвом тут закінчилося смертю художника: митець зробив справу, яка на нього покладалася — і він більше непотрібний. Подивимось на деякі сторінки роману свіжим оком. Заарештований гестапо професор Отава перебуває на вулиці Володимирсадженням у повітря також випилювали фрески й відправляли в Москву. То яка різниця між руйнівниками давніх святинь — комуністами-сталінцями і нацистами-гітлерівцями? До речі, в тридцяті роки от таким Гордієм Отавою постав професор Микола Макаренко, який захищав до кінця Михайлівський собор від посіпак Постишева. Не підписав він листа, що собор “не має культурно-історичної цінності”, був заарештований 1934 року, висланий до Казані, де незабаром помер(?). Що ж, хай побутує легенда, що Софію Київську врятував Ромен Роллан, який розповів Сталіну про Ярослава Мудрого і його дочку, французьку королеву Анну… Російські письменники в своїх творах не знайшли жодного доброго слова для Юрія Долгорукого. А от чомусь в романі П. Загребельного “Смерть у Києві” (1973) ніс світло і волю Юрій Долгорукий із Суздаля в Київ, бо тут темнота була, бруд і обжирання! А як же роман “Диво”, що заперечується і цим твором, і “Первомостом”? Якщо згадаємо собори і церкви, монастирі з книгозбірнями, переписувачів і перекладачів, школи для дітей — це що, деградація за сотню років? Фраза “Київ завжди має лихі наміри”, — то ставлення до зайд, до чужинців. А Юрій, два роки князюючи в Києві, збудувавши заміський палац “Рай”, про саме місто сказав: “Після Софії тут вже немає чого будувати”. Вбивцю московського воєводи Кучки поставив “мером” Києва і поборами так обізлив киян, що вони після його смерті розправились із ненависними суздальцями і вбили його двох синів. Можна жорстко поставитись до автора, якщо виходити з року виходу твору й політичної ситуації в Україні. Та, здається, що В. Фащенко знайшов ключ до прочитання. Такот, а хто ж захоплюється в романі Долгоруким? Розтоптувач князівських чобіт Вацьо і чашник на учтах. А також дочка Ольга, безземельний князь Іван Берладник, безрідний Іваниця, дружинники. І Дуліб. Він був лікарем князя Ізяслава, нині ж, “приваблений ідеєю єдності руських земель Ю. Долгорукого” (М. Слабошпицький), вірно слугує йому. Це чоловік мислячий і коли такий “піде в услуженіє”, то колиш-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
