Молода країна · “Є світла і прозора мова дня”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
«УСЕ ЖИТТЯ — НЕМОВ СТАРА БІЛІНГВА»
Слово Просвіти, №33 за 2009 рік
ЗІ ЗБІРКИ “ВТЕЧА З ВАВИЛОНА” (2006)
* * * Просиджу незрушно весь вечір В обіймах легкої втоми. Послухаю вітрові речі… Я вдома.
Над сонцем нависла хмара І душить його потроху… Я справді старому не пара Моху.
…Туди, куди й бджоли — Летіти б удаль, Та цього ніколи Не буде. На жаль…
* * * Торкнутися поблідлими вустами Поблідлих уст — поблідлих блискавиць — І пестити, і ніжить до нестями У сні промоклих глиць.
Ти не лякайсь останнього причастя І згірклого вина блідих вітрів — Вони також не знали щастя, Їх теж ніхто не стрів.
ЗІ ЗБІРКИ “ЛАМПАДОФОР” (2008)
* * * Якщо зимою йти тобі припало До теплих і далеких ручаїв, Візьми мене ведмедем похожалим, Якщо ласкавцем не взяла своїм.
І хай тебе нітрохи не бентежать Зимові невмолимі холоди, Бо шуба тепла в мене є ведмежа, А вітер тільки завіва сліди.
АЛЬБА, альбо ПІСНЯ, СПІВАНА НА СВІТАННІ
Усі коханці двоєслови, І ти мій усміх не лови І погляди не шли на лови За кожним рухом голови.
Я вже не раз у тьмі до щему Комусь так само шепотів, Що я залишуся дощем у Білих косах юних дів,
Але минулися пещоти, Кохання в муку перейшло… Та не дивися так, ну що ти — Я теж коханець-двоєслов.
* * * Хоч зараз літо й дуже парко, Я осінню уже пропах. Що стріне нас, смаглява Парко, На потойбічних берегах?
Коли кружальцями із міді На очі покладуть печать, Чи зможу, наче стулки мідій, Свою самотність розірвать?
Чи й у далекім потойбіччі, Від сов самотніший стокроть, Шукатиму зелені вічі І кіс мертвецьку щирозлоть?
ІЗ РУКОПИСУ ЗБІРКИ “СМЕРТЬ АДОНІСА”
* * * Усе життя — немов стара білінгва: Є світла і прозора мова дня — Є мова ночі, де у темних лігвах Дрімає таємниць стара рідня.
Хоч мови пошановано обидві, Вони в незгоді, наче вороги, І сходяться щодень у дужчій битві, Здіймаючи своїх письмен стяги.
Є знаки світлі — й знаки таємничі, І я стою на тінявій межі:
Назарій Назаров народився 20 лютого 1990 року в с. Степовому на Кіровоградщині. Нині студент Києво-Могилянської академії (спеціальність філологія). Ще у шкільні роки брав участь у всеукраїнській нараді молодих літераторів у Коктебелі, здобував перші місця на Всеукраїнських олімпіадах з української мови та літератури, а також у конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт МАН України. Закінчив музичну школу з класу фортепіано. Назарій — автор двох збірок поезій: “Втеча з Вавилона” (Кіровоград: “Степ”, 2006) та “Лампадофор” (Львів: “Каменяр”, 2008, премія ім. Б. І. Антонича “Привітання життя”). Його літературознавчі й літературно-критичні статті друкували у “Всесвіті”, “Дзеркалі тижня”, “Дні”, знають його й читачі “Слова Просвіти”. Чекає на видавця рукопис поетичної збірки “Смерть Адоніса”, а також переклад з латини філософсько-естетичного трактату Джованні Піко делла Мірандоли “Промова про гідність людини”, з новогрецької відтворено низку творів Константіноса Кавафіса, з німецької — дещо з “Гімнів до ночі” Новаліса, з англійської — уривок із “Втраченого раю” Джона Мільтона. А ще — Вільям Блейк, Джон Донн, Джон Кітс та ін. З-поміж віршів наймолодших українських поетів твори Назарія Назарова виокремлює висока культура слова, яка викликає з пам’яті імена його навчителів, — Миколи Зерова, Григорія Кочура, Миколи Лукаша. Вирізняє його також традиція класичного віршування, підкреслене абстрагування від конкретної дійсності для повернення в абсолют класичних образів, тем і сюжетів. Численні алюзії в асоціативних рядах — од міфічної архаїки через еллінізм, трубадурів і ваґантів до бароко, символізму й сюрреалізму, од Провансу до Синаю й Марни — інтегруються в інтелектуальному постмодерному образку, якого так бракує “перформенсовій” літературній богемі, й осяває нас невгасимим ореолом вивіреного століттями Духу Слова.
— На відміну від більшості молодих поетів, Ви плекаєте здебільшого класичний вірш. Чому? Позиціонуєте себе як продовжувач традицій “плеядівців” і неокласиків? — Не можу сказати, що “плекаю” клаC сичний вірш. Просто не можу від нього звільнитися. Цей рік для мене минув під знаком протистояння римі, протистояння метру. Та водночас розумію всю незграбC ність того, що мало б вийти справді вільним віршем, але таким у мене не виходить. Адже вільний на те й вільний, бо має бути позбавC лений риторики і котурн. Справжній верлібр
Дві мови, овіваючи обличчя, Однаково і рідні, і чужі.
Боюсь, що мов поплутаються межі, Що їхні ріки вийдуть з берегів, І вже не зможу знову я простежить, Де мова сну й де світла мова днів,
І, мов на бруці кинутих поселень, Поосідає пил на сторінки, І проростатиме багряна зелень Із літер, що виходять з-під руки.
ЗАМОВЛЯННЯ
На морі нібито скляному Стоятимуть розпечені потири. В’їздитимуть на море по одному Жахливі вершники чотири.
Не кидайся ти першому під ноги, Не кидайся і тому, що весь чорен. Коли побачиш вершника блідого, Навстріч йому іди гарячим морем.
Кажи йому: “Я не забитий Яків, І вдруге ти мене уже не візьмеш. У морі цім я загубив свій якір — Він там лежить, забутий і залізний.
для мене написати незмірно важче, ніж риC мований вірш, хоч розрізнення “класичC ний—вільний” дуже поверхове. Посутньо поезія полягає не в стопах. Тут потрібен особливий стан. Якщо його немає, то ритми/рими чи їхня відсутність нічого не змінює. Мене радше дратують “плеядівці” й неокласики. Я їх люблю й поважаю не менше, ніж раніше, але їхні способи письма на мені ніби панцир, який ніяк не вдається зняти. — Назвіть своїх найбільших друзів у мистецтві, зарубіжнім і українськім. — Найближчих друзів завжди небагато, а якщо йдеться про літературних, то вони з чаC сом змінюються. Але поки що незмінними заC лишаються Платон, Овідій, Сапфо, Шекспір, Достоєвський, Вулф, Франко передовсім як перекладач, Леся Українка (лише античні драми), віднедавна грек Константінос КаваC фіс, а також решта, що ймення їм легіон. Із філософської й культорологічної лектури віднедавна найбільше подобаються Аверінцев, Баткін, Ґадамер, Шляєрмахер. Із музики дуже люблю барокових композиторів Жана-Філіпа Рамо, Доменіко Скарлатті, Франсуа Куперена і, звісно, Йоганна Себастьяна Баха, Бетховена, Шопена, Чайковського, Рахманінова й Малєра. Додам іще сучасних композиторів Беат Фуррера чи Теодоракіса. Не можу жити без гарного кіно — Вісконті, Фелліні чи Тарковського, Альмодовара чи Берґмана. Тобто принципово не голівудського. У живописі незмінним поки що залишається прохолодно-виховане ставлення до нефігурального живопису, любов до прерафаелітів (італійських і англійських, між якими майже півтисячоліття), до графіки Бердслі й Матісса. — А ось звернення до літературного міфу про Верлена й Рембо може виклиC кати різні тлумачення… — Як зрозуміють, це не моя турбота — для мене важить краса у всіх її виявах, в непередбачуваних іпостасях. Мені постійно потрібні естетичні провокації, які спонукали б до письма. У людини зараз надто багато несправжніх ідентичностей. Саме тому на поезію дивлюсь як на повернення до найс-
Коли той якір зможеш ти дістати, Тоді зійду в твою гарячу сірку!” — Побачиш, як бліді зникають лати І коней розтає страшна четвірка.
Але життя тоді уже навіщо, Якщо ти знаєш, що воно зіперте На ці слова непрохані і віщі, І вершник поряд все блука четвертий?..
ВЕРЛЕН І РЕМБО
1. Ти завжди навіваєш сентименти, Міцний, настояний абсенте! Я загубивсь з напарником веселим Між Лондоном, Парижем і Брюсселем.
Сьогодні ми — в зеленім кабаре, А завтра, може, хтось із нас помре У світі розставань і роздоріж… Ти не дивись, мій друже, — їж.
Ти пам’ятаєш танці інфернальні І спалахи червоної грози У темряві зачиненої спальні Й нестяму теплої сльози…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
