Погляд · “Ніколи не потрібно прагнути сягнути висот лише з почуття амбіцій та пихи”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
АНТИМОВА, АНТИІСТОРІЯ, АНТИКУЛЬТУРА?
Слово Просвіти, №33 за 2011 рік
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України, “Всесвіт” У штаті Флорида в годині їзди від Орландо (у протилежному напрямку від Дайтони, що північніше) є Mon- roe Lake, озеро Монро. Більшість відвідувачів це місце (зокрема гавань) приваблює тим, що його облюбували справжнісінькі алігатори. Вони люблять висовувати свої пащеки з води на поверхню або ж навіть грітися на сонці. Проте озеро Монро має ще одну особливість: тут є алея всіх загиблих американців, вояків, які брали участь у різних військовоморських і повітряних операціях. Бруки в землі формують не лише доріжку навколо води, а й витворюють брукований килим пам’яті… з тих, хто не увійшов у день сьогоднішній, залишившись у В’єтнамі, в Афганістані, в Іраку… В різний час, у різних чинах і рангах. Крім того, в гавані Монро єще одна дивина: тут на стендах розміщено американську історію втрат, помилок, боротьби за свою Незалежність, утвердження демократії, формування нації. Так, стенди розповідають про різні етапи американської історії від часів утворення США. Саме там зазначено, що і Флорида споконвіку була завойована й колонізована іспанцями, а вже згодом відійшла до США. Стенди на озері Монро — це фрагменти проголошення Незалежності й підписання Конституції, це громадянська війна, мексикансько-американська війна, Перша світова, Друга світова, В’єтнам… Здавалося б, яку участь брали Сполучені Штати у Першій світовій? А тим більше, в Другій, коли в радянський час у підручниках з історії було написано, що світ від “німецько-фашистських” загарбників порятував Радянський Союз? Американці не роблять бульбашок із війни. Вони чесно говорять про те, що кількість загиблих у Другій світовій — 418 000 вояків (і 117 000 у Першій світовій). Але ж, зазначено далі, не варто забувати, що навіть коли одна людина бере участь у бойових діях, то це означає, що і її країну зачепив вірус війни. Для США кілька тисяч загиблих — це не статистика, а факт того, що Друга світова — не лише Курська дуга чи битва під Сталінградом, це також і Перл-Харбор, і повітряні змагання з японськими військами, і операції на підводних човнах… І американці щиро здивуються, якщо їм почати розповідати про те, що це радянські війська визволили Берлін. Так, скажуть американці, але хіба один Берлін був фінальною крапкою великої війни? Їхня Друга світова — це їхня кров, їхні чоловіки і жінки, їхні втрати майбутнього… Я помітив, що американці, які приїздять у цей район подивитися на алігаторів, ретельно вивчають інформацію на стендах, вдивляючись у статистичні підрахунки. Хтось із них сказав, звертаючись до друга (певно, емігранта): “Дивись, оскільки тепер ти громадянин США, то мусиш знати нашу історію”. Знати історію? Що криється за цим? Принаймні в Україні стверджують, що національна історія — це історія травмованих національно свідомих громадян. Історія має бути спільна, без права на інакшість.
що міг забрати з окупованих територій. Хтось навіть австрійське піаніно примудрився на горбі вивезти — усе ж “на дурняк”, переможцям усе дозволено. Як зазначають західні історики, незавершеність Другої світової як історичного проекту пов’язана з результатом війни: попри те, що гітлеризм було повалено, Радянський Союз не став простором людської свободи. Один із останніх епізодів війни — битва за Берлін — показав сутність радянського військового духу. Ця битва “була однією з найбільш кривавих… Незважаючи на труднощі, Червона армія воювала в Берліні з колосальною впевненістю, воїнів підігрівало відчуття, що вони прийшли з місією відплати… І одну з форм, якої мала набути ця помста, озвучив радянський пропагандист Ілля Еренбурґ, який писав: “Воїни Червоної армії, німецькі жінки — ваші!” Зґвалтування в Німеччині набули масового масштабу… Один із найжахливіших прикладів звірства — історія берлінського адвоката, який захищав свою дружину-єврейку протягом усіх років нацистських переслідувань і намагався зупинити радянських солдатів, які хотіли її зґвалтувати, але його застрелили. Помираючи, він бачив, як його дружина стала жертвою групового зґвалтування”. (Л. Різ “Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід”. С. 347, 348). Отже, для американців Друга світова не завершується ні Берліном, ні перемир’ям з Японією. В останній вечір свого відрядження до США навмання увімкнув телевізор і спинився на першій грі літньої серії “Що? Де? Коли?”. Так, і в Америці транслюють російське телебачення, натомість годі шукати український канал… Інтелектуальне напруження на тій грі було не таке, як за часів В. Ворошилова (уродженця Криму, до речі). В Україні сьогодні, знаємо, почали робити свої версії
“Що? Де? Коли?”, запрошуючи на ігрові шоу чи то депутатів-“інтелектуалів”, чи то “зірок” “95 кварталу”. І від класичної версії “Що? Де? Коли?” майже нічого не залишилося. У нових версіях гри з’явилися різні “технічні інновації”. Так, тепер протягом гри глядачі з усіх куточків землі мають можливість поставити запитання до улюблених гравців за столом. Того вечора глядач із Орла (Росія) запитав пані одеситку (яка очолювала молоду команду знавців за столом), “чи готується вона до ігор, читаючи книжки, зокрема українською мовою?” Попри те, що панянка представляє одеську інтелектуальну школу, все-таки вона є громадянкою України (нехай і російськомовною в побуті), яка, крім того, здобула українську освіту. Капітан, не думаючи довго, відповіла, що не читає нічого українською мовою відтоді, як завершила навчання в університеті. Мовляв, в Україні лише навчання державною українською мовою. В підтексті її відповіді читалося: усі йдуть до інтелектуальних вершин за допомогою іншої мови — російської; те, що в Україні у вищій школі викладають усе-таки українською, — неподобство, яке треба просто пережити. Звичайно, тепер, після здобуття диплома, дівчина нічого не хоче брати до рук українською, бо “інтелектуальне” й “українське” — це антоніми, українська книжка, мовляв, апріорно не може бути інтелектуальною цінністю. Пані капітан потвердила в такий спосіб свою меншовартість: її відповідь можна сприйняти як той факт, що пізнання можливе тільки російською мовою, оскільки українська не відтворює всієї повноти реальності, не дає людині можливості наблизитися до скарбів світової культури. Одне слово, старий і добре розкручений міф. Російська мова — мова світової інтелектуальної спільноти, а українська мова не може претендувати на статус інтелектуального інструменту, радше це апендикс російської мови, який існує в системі освіти, бо Українська держава чинить примус над своїми громадянами, змушуючи їх проходити 9 колами пекла під час навчання в університеті. Для американців історія — надзвичайно важлива частина самої суті поняття “американець”, це питома історична складова національної ідентичності. І хоча Флорида, наприклад, первісно була територією Іспанії і на ній була поширена іспанська мова (яка вільно і впевнено функціонує тут і сьогодні), проте американці у цьому штаті дбають передовсім про розвиток своєї мови, шануючи й толеруючи іспанську мову та іспанські (мексиканські) традиції. Чому ж громадяни України, які грають у розумні, “інтелектуальні” ігри, припускаються таких помилок щодо власної історії, мови та ідентичності? Чому інтелектуал з Одеси не розуміється на простих речах, від яких залежить доля держави? Чи мова сьогодні — це також гра? І чи може інтелектуал не поважати державної мови, як і мови будь-якої іншої держави світу? Перебуваючи на півдні США, мені випала нагода заїхати і в Кі-Вест (на самісінькому півдні Флориди), де розташовано маєток Е. Гемінґвея. Здолавши важкий шлях автівкою, ми нарешті потрапили в грандіозний старезний будинок видатного американського письменника-“мачо”. Проте один із екскурсоводів у маєтку розповів історію про дивовижну жінку, яка мала лише один незначний “зв’язок” із Гемінґвеєм. Це Берил Маркгем (Beryl Markham), перша жінка-пілот, яка перетнула Атлантику. Що пов’язує Маркгем і Гемінґвея? Здавалося б, дрібничка. Ернест якось відгукнувся на її мемуари “Захід із ніччю” (1942). У своїх спогадах жінка переповіла
Випала нагода з кількома академічними візитами побувати по той бік Атлантики, у Сполучених Штатах Америки, які стали справжньою науковою Меккою. Але кожна така мандрівка завжди повертає мене до розмислів про Україну. Ось наша держа% ва відзначає двадцятиліття своєї Незалежності. І уже в мережі доводиться читати: “Проект НЕЗАЛЕЖНІСТЬ” провалився, залишіть бодай проект “СВОБОДА”! Ситуа% ція в Україні травматична, гостра, на межі чергової революції. Знову в переддень Незалежності маємо всі шанси втратити державу. Мені ж міркується про інші речі, дрібніші, які, проте, невпинно з’їдають Україну зсередини усі ці двадцять років. Не описуватиму “великих” стратегій національного самознищення, а лише вдамся до конкретних прикладів, які обсідають звідусіль, немов якісь віруси.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
