Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Українська школа · “Не можна розраховувати на успіхи в реформуванні школи... без вивчення рідної української мови”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

СУТНІСТЬ І НАЦІОНАЛЬНА САМОБУТНІСТЬ

Слово Просвіти, №33 за 2011 рік

Юрій РУДЕНКО, доктор педагогічних наук, професор НПУ імені М. П. Драгоманова, академік АНВО України СУЧАСНА ШКОЛА — НА РОЗДОРІЖЖІ ЧИ В ГЛУХОМУ КУТІ? Реформи, які періодично обі! цяють високопоставлені чинов! ники від освіти, майже завжди лише декларовані, підпадають під критерій кількості (балів за знання учнів, терміну навчання в школі тощо) і не спрямовані на підвищення ефективності та якості навчання. Ось і нині Міністерство осві! ти і науки України на чолі з Д. Та! бачником без ґрунтовного обго! ворення з представниками гро! мадськості поспіхом приймає ух! вали, накази про чергові кількісні підходи до змін у системі освіти: скорочення шкіл у сільській міс! цевості (що сприятиме подаль! шому занепаду села), звуження сфери застосування української державної мови в навчальних закладах та ін. У таких ненор! мальних умовах хіба можна вихо! вувати в дітей і молоді любов, по! шану до державної мови, глибоку моральність, культуру і духов! ність, які найкраще засвоюються рідною мовою? Сьогодні в галузі освіти скла! лася парадоксальна ситуація. З одного боку, вітчизняна і зару! біжна педагогічна наука мають високі теоретичні, методичні, технологічні здобутки, а освітян! ська практика — широку мережу закладів. З іншого — знецінення в масовій свідомості молоді і до! рослих освіти, духовності. Школа дедалі більшою мірою втрачає імідж центру української культу! ри, духовності. У сучасній пресі, на жаль, не наводять важливий факт, яким повністю нехтує МОН України. Ще 1919 року в УНР державна комісія, до складу якої входили такі відомі освітні діячі, як І. Огі! єнко, С. Сірополк, П. Холодний та ін., виробила “Проект єдиної школи в Україні”. За ним україн! ська загальноосвітня школа скла! далася з двох циклів — основної школи і колегії. Основна школа мала два ступені — молодшу і старшу школу (кожна по 4 роки навчання). Курс колегії мав та! кож 4 роки навчання. Важливо, що сама назва — колегія, свідчи! ла про продовження самобутніх традицій вітчизняної середньої школи, адже в XVII—на початку XX ст. в Україні функціонували, наприклад, Переяславський, Харківський, Чернігівський та ін. колегіуми (колегії). Гордістю са! мобутньої вітчизняної школи бу! ла Колегія Павла Галагана (1871— 1920). Отже, повна середня за! гальноосвітня школа передбача! лася як 12!річна. Досі в розвине! них країнах також здебільшого дванадцятирічне навчання. Од! нак новий міністр від освіти, ке! руючись якимись іншими моти! вами і нехтуючи українськими традиціями, зупинився на 11!річ! ці. Це призведе, безумовно, до відчутних втрат у розвитку під! ростаючих поколінь. ЧОГО НАЙБІЛЬШЕ ПОТРЕБУЄ СУЧАСНА ШКОЛА? Із здобуттям незалежності у нас почалося становлення україн! ської національної школи. Але з відомих політичних причин, нау! ково невиваженої законодавчої Фото Олеся Дмитренка бази, низької компетентності очільників владних структур про! голошені реформи гальмувалися. Значна відповідальність за кризовий стан сучасної школи лежить на НАПН України, яка досі не виробила стратегії розвит! ку української системи освіти і виховання, не узагальнила вищих здобутків вітчизняної педагогіч! ної науки (наприклад, фундамен! тальних ідей українських філосо! фів, освітніх діячів, педагогів і психологів П. Юркевича, Д. Чи! жевського, І. Сікорського, Г. Ва! щенка, С. Русової, І. Огієнка, С. Сірополка, Я. Чепіги, В. Янева та ін.). Переважній частині вчи! телів, вихователів, керівників шкіл невідомі праці згаданих віт! чизняних науковців. МОН України і НАПН Украї! ни роблять дуже мало для підви! щення кваліфікації педагогів. Студенти — майбутні педагоги отримують фрагментарні, нерід! ко поверхові знання з україноз! навства. А вивчення вітчизноз! навства ще з часів К. Ушинського вже вважалося “педагогічною ак! сіомою”. Сьогодні занедбано суспільно важливий теоретичний і прак! тичний досвід педагогів часів Ук! раїнської революції 1917—1921 років про те, якою має бути укра! їнська школа. Ще тоді відомий педагог В. Островський писав: “Український народ повинен ма! ти національну школу. З цим усі згодні. Але поняття “національна школа” не всі мислять з однако! вим змістом. Для одних націо! нальна українська школа така, в якій навчання проводиться укра! їнською мовою, для других цього мало, — вони згоджуються визна! вати за національну українську школу таку школу, в якій увесь стрій, уклад життя, логіка мис! лення, світогляд, об’єкти вихо! вання — все це буде відповідати природі українця, цебто в якій буде виховання”. (Островський В. Національне виховання // Вільна українська школа, 1918— 1919, №3, стор. 139). Як бачимо, В. Островський наголошує, що найефективніше здійснює вихо! вання школа, яка враховує і роз! виває природу українців, їхній національний дух. Багатьом учителям, виховате! лям, керівникам шкіл невідомо, яку саме ідейну систему необхід! но формувати в учнів. У сучасній науково!педагогічній терміноло! гії, переважній частині шкіл май! же не вживають такі фундамен! тальні поняття, як “ідеологія пат! ріотизму і державотворення”, “політична освіта”, “політичне виховання”, “формування полі! тичних переконань, світогляду”. В кілька років тому виданій “Ен! циклопедії освіти” (К., 2008) ві! домий науковець М. Михальчен! ко в ґрунтовній статті “Політична освіта” доводить, що система по! літичного навчання і виховання (крім партійного, яке справедли! во забороняється в школах на! шим законодавством) має бути в кожній школі. У розвинених країнах давно існує в середній школі профільне навчання, предмети за вибором дітей. Це рятує учнів від переван! таження, формує чи не головне — інтерес до навчання, потребу в знаннях, майбутній професії. Не! відкладне завдання — в найближ! чі роки вирішити цю проблему школи. У нашій науці і шкільній практиці майже не звертається увага на те, щоб не допускати в навчально!виховному процесі порушення гармонії між вивчен! ням основ наук і мистецтва, не допускати “сухого інтелектуаліз! му”. Забезпечення вивчення в нашій школі на паритетних заса! дах основ наук і мистецтва (укра! їнського, а також національних меншин України і зарубіжного) створює умови для радості піз! нання, справді всебічного роз! витку особистості. НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ В ШКОЛІ — ПОРЯТУНОК ВІД БЕЗДУХОВНОСТІ Аналіз науково!методичної літератури, досвіду роботи бага! тьох шкіл свідчить, що вчителі майже не вживають (а отже, і не реалізують їхній зміст) такі нау! ково обґрунтовані терміни, як “українська педагогіка”, “націо! нальне виховання”, “україн! ський характер”, “українські ви! ховні ідеали” та ін. Визначний педагог, неспра! ведливо понині замовчуваний, українець за походженням В. М. Сорока!Росинський писав, що школа — “це не розсадник майбутніх космополітичних лю! дей”. Він підкреслював, що наці! ональна школа “центром свого виховного впливу робить не інте! лект, а волю виховуваного, силу його устремлінь, здатність боро! тися за своє “я” і творчо виявити свою особистість. Національний інстинкт, правильно культивова! ний і розроблений школою, змо! же спрямувати всі особисті, его! їстичні й індивідуальні прагнен! ня туди, куди спрямовується і власна його енергія, яка виходить із глибокого несвідомого джерела — із волі народу — до блага нації. А цим національне виховання перетворюється в моральне, бо тут нація стає не абстрактним по! няттям і не сліпою, стихійною інстинктивністю, а живою кон! кретною метою, свідомим тяжін! ням, яке здатне підкорити собі всі егоїстичні почуття і прагнен! ня і спрямувати інтерес, увагу, ак! тивність — всю силу душі до бла! га народу, як вищої етичної цін! ності” (Сорока!Росинский В. Н. Педагогические сочинения / Сост. А. Т. Губко. — М.: Педагоги! ка, 1991. — С.120). Національне виховання — найпотужніший засіб, а то й по! рятунок від егоїзму, користо! любства, гордині та марнославс! тва. На жаль, сучасне національ! не виховання здійснюється на низькому рівні. Не можна розраховувати на успіхи в реформуванні школи, якщо не поставити на твердий науковий ґрунт вивчення учнями рідної, української державної мо! ви та іноземних мов. Нині триває науково необґрунтована практи! ка вивчення дітьми з ранніх ро! ків, першого і другого класів, іноземних мов. Це суперечить положенням Я. Коменського, Й. Гумбольдта, А. Дістервега, К. Ушинського, О. Потебні, Г. Ващенка, С. Русової, І. Огієнка та ін. видатних науковців про не! доцільність, шкідливість для роз! витку дітей вивчення у початко! вій школі іноземних мов. Чим більше людина знає мов, тим краще. Це — аксіома. Але до! шкільні роки і час навчання в по! чатковій школі — це сензитив! ний період для виховання в дітей любові до материнської мови, рідного народу, своєї Батьківщи! ни, її історії, культури та духов! ності. А будь!яка інша мова є но! сієм способу мислення, патріо! тизму, культури та історії іншого народу. Щоб українські діти успішно розвивалися, виростали синами і доньками свого народу, треба вивчати інші мови, як ра! дили видатні педагоги, лише з 7— 8 років чи з 10—12 років (залежно від природних здібностей). Доб! ре, що в тижневику “Українське слово” (за 26 серпня — 1 вересня 2009 р., стор. 10, 11 і 13) надруко! вано статтю “Практично реалізу! вати наукові засади мовної осві! ти” М. Дубини, О. Вишневсько! го, П. Панченка, Ю. Руденка та ін. (всього 8 авторів — докторів філософських, філологічних, пе! дагогічних і психологічних наук, академіків). У ній розкрито поло! ження видатних вітчизняних і за! рубіжних науковців про недо! цільність, шкідливість для нор! мального розвитку дітей вивчен! ня кількох мов у зазначений віко! вий період. Тому іноземні мови треба вивчати, але лише в серед! ніх і старших класах. Вивчення кількох мов у ранньому віці і в початковій школі призводить до притлумлення національної іден! тичності, появи егоїстів, людей! космополітів, “людей!хижаків” (Й. Песталоцці). Особливої шко! ди розвитку мільйонів україн! ських дітей завдає змішування ними з раннього віку рідної та російської мов. Ця проблема, яку чомусь не помічають ні МОН Ук! раїни, ні НАПН України, заслу! говує глибокого дослідження, і його результати треба обов’язко! во врахувати під час реформуван! ня сучасної школи. Та чи не найголовнішим у національному вихованні є ви! ховання дітей і молоді на ідеалах українського народу. Кожному учневі, з першого року навчан! ня, мають світити, як незгасні зорі, ідеали людини!українця (а не ідеали радянської людини, більшовика, комуніста, навіть чекіста, як це в “Педагогічній поемі” стверджує А. Макарен! ко). Адже ще М. П. Драгоманов наголошував: “Ознаки націй, які індивідуумів, можуть бути більш чи менше симпатичні, але знову!таки сам ідеал людини ми складаємо, тільки абстрагуючи найбільш симпатичні ознаки ін! дивідуумів і націй, а отже, праг! нучи до того, щоб розвивати ін! дивідууми і націю до ідеалу лю! дини, ми повинні відштовхува! тися від існуючих індивідуаль! них і національних ознак, інак! ше виховання перетворюється саме у втискування живих лю! дей в форму пустого ідола, яке не може принести їм нічого, крім страждання”. (Драгоманов М. П. Що таке українофільство? // Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 448). Подібні глибокодумні настанови М. Драгоманова, як і інших видатних науковців, про українську духовність, націо! нальну психологію, національ! ний характер і національний світогляд, сучасному вчителю здебільшого невідомі (часто — не з його вини). Тому нині в багатьох школах широко реалізується козацька педагогіка, завдяки якій учні ово! лодівають кращими рисами улюблених народних героїв — ко! заків, лицарів шляхетного духу, національно!державотворчої енергії. Нам потрібні козацькі лі! цеї, школи з творчо оновленими козацько!лицарськими навчаль! но!виховними традиціями, а не кадетські класи і кадетські шко! ли!інтернати, які штучно пере! носяться з сусідньої держави і не відповідають українській мен! тальності, нашій національній системі освіти і виховання. Доля сучасної школи зале! жить не тільки від розпоряджень і наказів згори, а насамперед від совісті, українського патріотизму, рівня наукової підготовки кож! ного вчителя, педагогічного ко! лективу школи.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин