Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Тарас Григорович для нас досі залишається розгорнутою і не прочитаною книгою”. · Ім’я · с. 8сторінка оригіналу ↗

Ю ЮРРІІЙ Й ББААРРААББААШ Ш:: ПІВСТОЛІТТЯ У МОСКВІ

Слово Просвіти, №33 за 2011 рік

Нещодавно виповни% лося 80 років відомому гоголезнавцю та шевчен% кознавцю, професору, доктору філологічних на% ук, лауреату Національної премії імені Тараса Шев% ченка Юрію БАРАБАШУ. Напередодні цієї дати у Національному культур% ному центрі України в Москві відбулася презен% тація нової книжки Юрія Яковича “Просторінь Шев% ченкового слова”. Шевченка. Вони у мене були далекі від літератури, але дуже любили читати. Батько був інженером, родом із Сумської області, з-під Ромен. Усе життя працював у ливарному цеху. Мати була домогосподаркою. А прищепив мені любов до українського слова перший учитель української мови і літератури Микола Олександрович Карпов. — 50 років тому Ви приїхали до Москви у відрядження, яке затяг& нулося майже на все життя. З якими труднощами Вам, украї& ністу, випало зіткнутися в Росії? — Насамперед з нерозумінням оточуючих. Це у кращому випадку, а в гіршому — відчував відверто недоброзичливе ставлення. До того ж, коли у 60-ті роки я починав досліджувати українські теми в Москві, тут майже нічого ще не робилося в цьому напрямі. І ще. Протягом останніх двадцяти років набагато важче стало знайти в московських бібліотеках українську літературу. А у 70-ті роки минулого століття в бібліотеці ім. Леніна можна було отримати на руки будь-яке видання або книжку, надруковані в Україні. Сьогодні ж зв’язки значною мірою втрачено, тому працювати і займатись українською літературою стало важче. Багато для виправлення цієї ситуації сьогодні робить Національний культурний центр України в Москві під керівництвом Володимира Мельниченка. Останні десять років саме Центр став для мене рідним домом. — 2004 року Ви отримали На& ціональну премію України імені Та& раса Шевченка за книжку “Коли забуду тебе, Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко. Порівняльно&типоло& гічні студії”. Чим для Вас є ця пре& мія і наскільки вона була очікува& ною? — Для мене це найвища нагорода Української держави, хоча сам факт мого висунення дуже здивував. Другою ж несподіванкою був нічний дзвінок Миколи Жулинського, який повідомив про щойно проведене голосування і присудження мені премії. — Зрозуміло, що Ви не зупини& лися на досягнутому, а продовжи& ли свою роботу, свідченням чого є Ваші наступні праці. — Так. Я не звик відпочивати. Поки живеш і рухаєшся, треба працювати. — А з чого починалася Ваша кар’єра в Росії? — 1961 року мене запросили із Харкова до Москви в “Литературную газету” на посаду заступника головного редактора. Це були часи хрущовської відлиги та складної літературної ситуації. Мою появу у тоді майже опозиційній газеті, зрозуміло, сприйняли досить негативно. Чого це раптом? Невже у нас немає своїх? Тим паче, що “він (тобто, я) ніколи не займався російською літературою”. Утім, протягом чотирьох років на цій посаді я довів свій професіоналізм. Потім працював у ЦК КПРС завідувачем сектору літератури у відділі культури, тож часу для українознавчих досліджень не було. Тому я попросив перевести мене на посаду консультанта, що дозволило повернутися до наукової роботи. — Сьогодні читаєте “Литера& турную газету”? — Ні. За моїх часів це була єдина і головна газета щодо культури і культурного життя, моральних і соціальних проблем. Тоді публікували дуже гострі нариси, що мали величезний попит. Наприклад, порушувалася проблема зміни течії сибірських річок. Хрущов майже підтримав цю ідею, але ми, залучивши відомих письменників, вдарили в набат і відбили атаку. — Ви були справжньою четвер& тою владою? — У духовному аспекті тодішнього суспільства газета посідала перше місце. Вона була практично єдиною можливістю для інтелігентної людини якось виявити себе, поставити певні питання. Сьогоднішня “Литературная газета” такого резонансу не має. — Читаєте сучасну українську періодику? — Так, передплачую академічний журнал “Слово і час”, газету “Літературна Україна”, де свого часу починав як критик, “Нову українську літературну газету” і “Критику”. А за такими виданнями, як “Газета по-українськи”, “Дзеркало тижня”, “День”, стежу в Інтернеті. — Ви вільно володієте комп’ютером та Інтернетом, хоч більшість людей Вашого віку вва& жають це занадто складним. — Я з давніх-давен звик до друкарської машинки. І коли з’явився комп’ютер, мені було дуже просто перелаштуватися. Сьогодні навпаки мені дуже важко написати якийсь текст від руки. — Хто, на Ваш погляд, вхо& дить у першу п’ятірку в україн& ській літературі? — Скажу не тільки про літературу. Безумовно, в кінематографі й драмі Олександр Довженко, серед художників це Михайло Бойчук і Анатолій Петрицький. А Лесь Курбас! У літературі високо ціную Валер’яна Підмогильного, новелістику Григорія Косинки, люблю поезію Павла Тичини і неокласиків. Це просто гроно талантів. — А що читаєте для душі? — Найчастіше Євгена Маланюка. Він дуже мені близький своїм залізним віршем, чоловічою силою і наснагою. Він, безумовно, у першій п’ятірці. — Серед молодого покоління українських письменників назвете когось? — Я знаю їх менше. Тому не оцінюватиму, а скажу лише про тих, хто мене зацікавив. Серед перспективних вважаю Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Євгена Пашковського. — Ви оптиміст? — Я скептик. Занадто багато всього бачив у своєму житті. Добре пам’ятаю передвоєнний час, як почалася війна, окупацію, повоєнні роки, голод. Бачив, як люди поводяться в різних ситуаціях. Я не мізантроп, але здоровий скепсис маю. — Які роки вважаєте для себе золотими? — Звичайно, молодість. Тоді навіть найскрутніші ситуації сприймав просто. І коли починав подружнє життя, а це було 58 років тому! — Поділитеся секретом тако& го довгого подружнього життя? — Та який там секрет? Я ніколи над ним не замислювався. Познайомились ми з майбутньою дружиною у Харківському університеті. Коли я перевівся до Київського університету, переїхали до столиці, жили у кімнаті площею 8 квадратних метрів. Тяжко було. Потім народилися діти. — Це був оптимістичний пері& од життя? — Безумовно. Тим більше, що я тоді ще не знав, скільки вони дарують і радощів, і прикрощів. — Час лікує? — Не лікує. Треба пам’ятати всі свої вчинки і дії, і добрі, і не дуже. І за останні я себе ганьблю. Ні про що не можна забувати. Ми жили у дуже складні часи. Тому сьогодні здається, що прожив не одне, а кілька життів. — З ким із великих світу цього особисто знайомі? — По роботі знав Миколу Бажана, Максим Рильський був моїм опонентом на захисті кандидатської дисертації. Його приїзд був надзвичайною подією для Харківського університету. Знав Володимира Сосюру, бо вчився з його сином. Із Андрієм Малишком був знайомий менше. З Олесем Гончаром у нас були взагалі тісні стосунки, і особисті, й сімейні. Я допомагав надрукувати його роман “Собор” російською мовою в журналі “Дружба народів” тут, у Москві. — Маєте якусь улюблену укра& їнську страву? — Боюся, що буду банальним. Сало. Я звик до нього, хоч і виріс у місті. Батько працював на заводі, їздив на зміну на сьому годину. Вставав рано. Сніданок завжди був один — яєчня з салом. І з собою він брав сало. На жаль, здоров’я не завжди дозволяє мені його їсти. До речі, нещодавно на базарі побачив немолоду жінку, яка продавала усі українські страви: ковбасу закручену домашню, кров’янку, сальтисон, сало. Виявилось, що вона з Полтавщини. Я, звичайно, купив усього потрошку. Дружина мене трохи лаяла. (Сміється.) — Після виходу книжки “Прос& торінь Шевченкового слова” чим будете займатись? — Перед тим, як розказати про свої плани, хочу подякувати всім, хто доклав зусиль до видання цієї книжки. Володимиру Євгеновичу Панченку за прекрасну передмову до книжки. Директору та головному редактору видавництва “Темпора” Юлії Олійник, яка дуже дбайливо поставилася до моєї праці. А також Миколі Григоровичу Жулинському, з яким нас об’єднує багато років чоловічої дружби. І моєму внукові Юркові Барабашу, який хоч і народився у Москві, закінчив тут інститут, поїхав до Києва, опанував українську, зараз працює у видавництві “Темпора” і став дизайнером книжки. Йому її і присвячую. Щодо планів, сподіваюся, що ця книжка вийде і російською. А далі хотілося б знову продовжити шевченкознавчі дослідження, бо Тарас Григорович для нас досі залишається розгорнутою і не прочитаною книгою. Хочу ще торкнутись теми “Українська література після Миколи Гоголя” і чим взагалі був Гоголь для нашої літератури. Бесіду вела Ассоль ОВСЯННИКОВА) МЕЛЕНТЬЄВА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин