Очевидець і літописець · “То хто ж ми насправді? Чому нас переконують, що ми — білоруси?” · с. 9сторінка оригіналу ↗
Ю ЮРРІІЙЙ ГГААВВРРИИЛЛЮ ЮКК:: «Я ЛЮДИНА, ЯКА ПИШЕ, А НЕ ГОВОРИТЬ»
Слово Просвіти, №33 за 2011 рік
“ХТО МИ НАСПРАВДІ?” Ці слова — поетичні рядки нашого співрозмовника, опубліковані у журналі “Над Бугом і Нарвою”, який упродовж багатьох років читають поціновувачі українського слова Північного Підляшшя (нині — Польща). Адже “нашого цвіту по всьому світу…”. — Звідки Ви родом, Юрію? — Народився на Підляшші, колишній периферії Київської землі, пізніше — Володимирівського князівства, по сусідству з Мазовше… Сім років в університеті сидів. — Для чого? — Бо збирав матеріали до історії і культурної спадщини Закерзоння — території, що залишилася поза межами України. Хочу використати це в своєму журналі, декілька книжок видати про це. — Для кого і для чого? — Щоб і поляки довідалися про нашу історію, і українці. А взагалі, від сорок четвертого року між Польщею і Україною приводів для конфліктів немає. — А яким бачите майбутнє цих двох країн? — Я історик, а не футуролог. Сидів по бібліотеках. Вивчав, повторюю, історію Підляшшя. — І в чому полягає особливість його історії? — У тому самому, що й історія Берестейщини. Багато хто переконаний, що місцеві мешканці — це не українці, а білоруси. — Тобто немає загрози, що ук& раїнська ідентичність пробудить& ся? — 1939 року нас узагалі приєднали були до Білоруської РСР, хоча Микита Хрущов хотів виступити у ролі збирача українських земель. — А що сталося після війни? — Після війни трохи людей виїхало. У Більському повіті, у межах Білостоцького воєводства, 80—90 тисяч українців, маю на увазі більш-менш свідомих, залишилося. Акція “Вісла” нас не зачепила. — Що Ви досліджуєте? Якими питаннями займаєтеся?
Галина КИРПА
У канадському місті Лондоні за кілька годин їзди автомобілем від Торонто стоїть ошатний будинок — такий, яких безліч у Західній Україні. Господиня того будинку — українська письменниця Леся Храплива-Щур. Та вона не просто господиня, а трішки чарівниця, — недарма в її оселі живе добрий український дух. Привезла його туди пані Леся зі свого рідного Львова, де народилася (1927) і де минали її дитячі літа. Назавжди вона лишилася львів’янкою, дарма, що вже так багато років мешкає на чужині. Коли ж Леся Храплива відвідала вже незалежну Україну, Львів прийняв її як рідну дочку. А рідну тому, що вона про нього ніколи не забувала. Скільки разів улюблене місто оживало в її творах! І хоч довелося Лесі Храпливій поблукати по світах (Німеччина, Америка, Канада), та на всіх шляхах оберегом стояв отой добрий український дух. Він ніде не давав їй забувати землі батьків. Отож дитинство Лесі Храпливої минуло у Львові. Тут і вчилася, трішки в Холмі, а вже по Другій світовій війні (виїхала з України сімнадцятилітньою) студіювала медицину та біологію в Німеччині. Але душа дівчини тягнулася до слова. Після Німеччини країною проживання стала Америка. У Нью-Йорку Леся Храплива простудіювала україністику при Інституті Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка. Звідтоді не полишала ні викладацької, ні літературної роботи. Залюбки працювала з дітьми в організації “Пласт” (сама була пластункою ще зі Львова). Шіс-
Юрій Гаврилюк — історик, якому подобається приїж% джати в Україну, зокрема до Львова, щоб “відшукувати записані чорнилом сліди ук% раїнської історії мого рідно% го Підляшшя”. На моє про% хання розповісти про себе, відбувся словами: “За осві% тою — історик. З потреби хвилини — редактор і публі% цист. З натхнення — трохи письменник, трохи фотог% раф”. Додам — і поет.
— Ми поставили собі такі завдання. Перше: хто ми насправді? І друге: чому нас переконують, що ми — білоруси? — Маєте публікації, окрім по& езії? — Одна з книжок називається “Підляшшя: Слідами руського минулого”. Там охоплено Х— ХVІІІ сторіччя. Інша — польською мовою — “Країни руські…”. Десь на 100 сторінок. — Яким накладом виходить журнал, який видаєте, — “Над Бу& гом і Нарвою”? — 1600 примірників. — Хто його читає? — Розповсюджую і над Бугом, і над Нарвою. Ще є три повіти, заселені українською людністю. Є й інтернет-версія. — І якою мовою виходить? — Переважно — українською. — У Холмі ще збереглася пам’ятна дошка Михайлові Гру& шевському, який там народився 1866 року? — Так. Щоправда, не на тому будинку, де це відбулося. Там хочуть навіть пам’ятник Грушевському поставити. Є такі плани. — У кого? — В України. Очевидно, цим буде займатися і МЗС. У вересні наступного року буде 145-річчя від дня народження Михайла Грушевського. Виділено вже й місце — біля церкви Святого Івана Богослова.
“Я — ЗАВЕЛИКИЙ ОПТИМІСТ” — Ваша дружина — Євгенія Жабінська — талановита поете& са, діти йдуть Вашими слідами? — Маю двох хлопців і дівчинку. Хлопці студіюють у Кракові (електротехніку) і Варшаві (інформатику). А дочка — ще в ліцеї, у 10 класі. Наша освіта: шість років — початкова, три роки — гімназія, чотири або п’ять — понадгімназійна освіта. — Кілька років тому Ви з гру& пою львівських науковців здійсню& вали науково&пошукову експеди& цію. — Це було 2005 року. Експедиція, яку організовувало товариство “Україна—Світ”. Побували в Холмі, на Підляшші. — А в чому полягає національне відродження на теренах, де Ви мешкаєте? — Є трошки навчання української мови. Уже впродовж 15 чи 16 років. Скажімо, в Більську є дитячий садок, групи. Є така програма — “До джерел”. Приїжджають народні умільці. Є уроки ів початковій школі, і в гімназії. — Як часто? — Близько трьох годин на тиждень. У Білостоці є міжшкільна група. Організовують і цикл імпрез, наприклад, “Від Петрівки до Пилипівки”. Є і пленерний захід — “Купальські обряди”. Приїжджають колективи з України, Кубані. Є багато імпрез, які роблять польські осередки. Наприклад, “Октава культури” у Білостоці. — Як відбулася Ваша перша
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
