Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Його слово вирізьблює пречудні звивисті орнаменти нашої історичної пам’яті”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«НА МЕНЕ В БОГА НЕ ВИСТАЧИЛО ГЛИНИ…»

Слово Просвіти, №33 за 2011 рік

Вікторія КРАВЧУК “ЯКИЙ НЕ Є, Я СИН ТВІЙ…” Уперше про Анатолія Бортня! ка я дізналася від його талановитої землячки, вінницької поетеси Ні! ни Юхимівни Гнатюк. Саме через її розповіді я пройнялася любов’ю до віршів поета, що “від сонця пе! кучого, і від поля пахучого, і від лугу трункого, і від Бугу стрімко! го, від синиць і від соколів, від су! ниць і від сокорів…” Твори Анато! лія Агафоновича не просто вико! нані майстерно — від них віє пое! тичною свіжістю, зрілістю думки, безмежною любов’ю до свого краю. Його одинадцята заповідь є виявом глибокого патріотизму: “Люби народ свій і Вітчизну!” — нема такої заповіді? Та благосло! вить Господь її святизну, не скаже: “Фарисейство й марнота”. Його поема “Самоспалення” про Олек! су Гірника варта найвищих наго! род. Кожне слово, мов тонкий рі! зець, вирізьблює пречудні звивис! ті орнаменти нашої історичної пам’яті. Анатолій Агафонович бо! лісно зізнається і розкаюється: “Винний, що у чаду славослів’я панегірики Леніну плів я (і чомусь не відсохла рука), що ходив у службовцях горбатих, поки Стус розпинався на ґратах і проймало вогнем Гірника”. У рядках поеми звучить біль, гнів, молитовне про! хання і звернення до українського люду: “Бережімо й будуймо дер! жаву, нам даровану Богом по пра! ву… Не пустім Україну із димом, — заклинаю вас неопалимим, нез! нищенним вогнем Гірника!” ПОЕЗІЯ — НЕ ФОТОГРАФІЯ Бортняка можна називати по! різному: поет від Бога, митець із великої літери, але жодні найори! гінальніші епітети й пафосні ме! тафори сповна не охарактери! зують цю творчу постать. Його вірші справді читаються серцем. Борис Хоменко, український лі! тературознавець, так відгукується Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група Народилася Лідія Ларіонівна 28 жовтня 1938 року в с. Сенча Лохвицького району Полтавської області у селянській родині. 1960 року, в парусинових сан! далях і плащику за 10 рублів, вступила на санітарно!гігієніч! ний факультет Київського медич! ного інституту. Жила в гуртожит! ку. Щоб прохарчуватися й одяг! тися, нарівні з хлопцями розван! тажувала вагони. Познайомилася зі студентами медінституту Ми! колою Плахотнюком, Ярославом Гевричем, Олесем Сергієнком. В інституті національно свідома молодь організувала неформаль! ний гурток. Лідія ходила в парт! ком, деканат і ректорат, вимагаю! чи виконання постанови міністра про викладання українською мо! вою. 1966 р. поставила підпис під вимогою відкритого суду над за! арештованим у серпні 1965 р. сту! дентом Я. Гевричем. Щороку 22 травня брала участь у вшануванні пам’яті Т. Шевченка біля його пам’ятника. На літературних ве! чорах у Клубі творчої молоді по! знайомилася з Надією Світлич! ною, Аллою Горською, Оксаною Мешко, Галиною Севрук, Люд! милою Семикіною, Олесем Шев! ченком, увійшла в коло шістде! сятників. Читала і розповсюджу! вала серед студентів книжки, які будили національну свідомість, а також літературу самвидаву: “З приводу процесу над Погружаль! ським”, “Інтернаціоналізм чи ру! про поетичну манеру Анатолія Агафоновича: “Добірна україн! ська літературна мова, пристойна техніка віршування, а головне — гуманістично!громадянські мо! тиви, без звичної тоді офіційно! партійної риторики та оспівуван! ня звитяжної праці щасливих крі! паків!колгоспників і своєрідна лірична форма вислову. Так, це була справжня поезія…” За слова! ми Ніни Гнатюк, поет не просто писав про доброту, порядність, працьовитість, любов до матері, землі, України — усе написане він переживав, підтверджував кож! ним своїм днем, роком, вчинком. Бортнякові вдавалося виявляти талант і в громадянській, патріо! тичній, інтимній ліриці, і в паро! діях. Анатолій Агафонович є ав! тором не одного десятка збірок, серед яких: “Немирівське шосе”, “Серце дня”, “Бажаю усміху”, “Поки дихаю, поки живу…”, “Витверезник для ліриків”, “По! милки Колумба”, “Синоніми до України”, “Журавель у небі”, “Коли б я жив тоді на світі”, “Одинадцята заповідь”, “Важке щастя”, “Де ти живеш?” , “Ян! гол!охоронець”, “Вдих і видих”. Про Бортнякові вірші можна пи! сати годинами, скільки вистачить “електронного паперу”, тому що вони справді особливі, вони пое! тичні (можливо, комусь такий епітет здасться абсурдним, але ук! раїнська література перетворю! ється на “поетичне дегенератс! тво”; у нашому зіпсованому світі дедалі рідше згадують про справ! жню творчість, про призначення поета, тому так не вистачає справжності). Анатолій Агафоно! вич стверджував так: “Поезія — це сплачення боргів. Поет — бор! жник… В належний час він все поверне сам, якщо він смертний — другові й сусіду, безсмертний — то народам і вікам”. СІМ’Я — ЦЕ СВЯТЕ Про Анатолія Бортняка дуже тепло відгукуються його рідні — дружина, доньки, зяті. І це зовсім не дивно, адже він був не просто геніальним поетом, а й відданим сином, гарним чоловіком і бать! ком. У своїх віршах він згадував рідних із особливою трепетною любов’ю. Анатолій Агафонович говорив, що в нього дуже мало віршів про матір. Але перед Бо! гом і совістю поет почувається краще за тих, хто присвячував своїм матерям цілі збірки, а про! відував їх раз на три роки. А чого тільки варті рядки його віршів про кохання! “Свою жадо! бу, свій інтимний щем не покажу, немовби у звіринці, не прокричу великим тиражем, а прошепчу з любов’ю наодинці”. А про своїх донечок, коли вони були ще ма! лими, він писав: “Дві на серці глибокі зарубки, дві краплини життя!дивини”. Література і сім’я були двома полюсами його життя. Існувати ні без одного, ні без другого він не зміг би. Цю історію вперше я почула від Ніни Гнатюк. У шістдесятих роках в Одесі в Будинку творчості проходив се! мінар, на який зібралася обдаро! вана молодь країни. Тут були на! віть Василь Стус та Анатолій Бор! тняк, юні талановиті поети, яким пророкували велике майбутнє. Один молодий скульптор пообі! цяв до кінця семінару виліпити погруддя цих обдарованих хлоп! ців. Спочатку створив бюст Сту! са, а коли розпочав роботу над погруддям Бортняка, то пішли сильні дощі, які затопили глини! ще неподалік від Будинку твор! чості. Скульптор так і не встиг зліпити бюст Бортняка… І вже через багато років Анатолій Ага! фонович говорив: “На мене в Бо! га не вистачило глини…” ТАЛАНТ — НЕ ГОНОР Український перекладач Олек! сандр Ратнер написав до книжки спогадів про їхню з Бортняком за! думку видати вірші Анатолія Ага! фоновича з паралельним перекла! дом їх російською. Проте видав! ництво “Маяк”, до якого надісла! ли рукопис, відмовилося від ідеї — після виходу на пенсію. До неї приїздили численні друзі, за що її викликали в КГБ: “Нє прінімай! тє врагов, націоналістов!” 1977 р. Лідія Гук з’ясувала, що вирощування рису із застосуван! ням отрутохімікатів у чеках по! близу курортної зони в Джарил! гацькій затоці призвело до за! бруднення отрутохімікатами і мін! добривами морської води, її оп! ріснення, замулення, зникнення бичків, креветок, камбали. Вда! лося опублікувати невелику за! мітку в газеті, яка збурила гро! мадську думку. Унаслідок чис! ленних зборів, мітингів 1988 р. разом з однодумцями ініціювала створення екологічного товарис! нібито таке видання буде збитко! вим; видавництво погоджувалось лише на видання однією мовою. Іу цю мить Анатолій Агафонович приймає рішення про видання книжки російською мовою. Це ж яку силу волі, витримку, шляхет! ність треба мати! “Я не знаю ін! шого такого українського поета, який був би згоден видати свою книжку в перекладі до її видання в оригіналі”. 1990 року побачила світ перекладена Олександром Ратнером книжка Бортняка “Да или нет?” накладом 58 тис. при! мірників. …Лише 2006 р. у Вінниці “скромним накладом (1 тис. при! мірників) Бортняк видав оригі! нальну книжку своїх віршів для дітей”… Багато ще різноманітних істо! рій про Бортняка розказують йо! го колеги по перу. Із вдячністю згадують Ніна Гнатюк і Володи! мир Рабенчук, як завдяки зусил! лям Анатолія Агафоновича вони отримали житло. Володимир Яворівський, ще один земляк Бортняка, пише про те, як навчаючись в Одеському університеті один “товариш” від його імені надіслав до редакції вірші Бортняка. Після цього на поетичній кар’єрі Яворівського можна було б поставити хрест. Але Анатолій Агафонович з розу! мінням поставився до цього, тіль! ки обмовився, що його батько, сільський учитель, якому він надіслав університетську газету зі своїми віршами, докоряє сину за те, що він нібито краде вірші в Яворівського… Прикро, що талант поета не по! ціновано на найвищому державно! му рівні — його так і не відзначили Шевченківською премією. Але Бортняк виправдовувався: “На ме! не в Бога не вистачило глини…” тва “Джарилгач”. Після числен! них наукових досліджень і публі! кацій у пресі, телепередач виро! щування рису в Скадовській зоні за існуючою технологією, себто з використанням пестицидів і ски! дів у затоку, наприкінці 80!х років заборонили. 16 березня 1988 р. Л. Гук звер! нулася до Верховного Суду УРСР з клопотанням про реабілітацію. Їй відмовили. Тоді звернулася до XIX партконференції. 1989 року Херсонський облсуд скасував свій вирок та постанову Верхов! ного Суду і справу провадженням припинив за відсутністю складу злочину. Лідію Ларіонівну Гук ре! абілітували. З перших днів пані Ліда брала активну участь у створенні На! родного Руху України. У вересні 1989 р. була делегатом Установчо! го з’їзду НРУ. Тривалий час очо! лювала районну організацію, у відставку пішла 2001 р. за станом здоров’я. Створила і очолювала районний осередок Суспільної Служби України, який допомагав пенсіонерам, притулкові для ді! тей!сиріт при дитячому відділен! ні районної лікарні, здійснила проект “Добрий самарянин”, відправляла дітей у західні облас! ті на різдвяні канікули. Л. Гук ор! ганізовувала допомогу дітям Чор! нобиля, проводила екологічну роботу, добивалася будівництва храму УАПЦ в Скадовську. Збережімо світлу пам’ять про берегиню нашого духовного і навколишнього середовища Лідію Гук. Є митці, про творчість яких можна розповідати годинами. Є поети, вірші яких не просто змушують задуматися — оніміти від краси, болю, щему, оголеної правди… Таким творцям треба вклонитися, одним лише поглядом подякувати, і тільки потім говорити. У когорті цих митців почесне місце належить Анатолієві БОРТНЯКУ, поетові, журналістові, активному просвітянинові, оборонцеві мови.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин