Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Олена ТЕЛІГА (1907—1942) Тривання у пекучій грі

Слово Просвіти, №33 за 2012 рік

14 серпня минуло 75 років від Дня народження нашо/ го улюбленого автора Володимира Базилевського — відо/ мого поета, критика, публіциста, автора книжок поезій “Поклик простору”, “Допоки музика звучить”, “Чуття землі небесне”, “Труди і дні”, “Вибране”, “Колодязь”, “Вертеп”, “Вокзальна площа”, “Украдене небо”, “Віва/ рій”, “Кінець навігації”, “Крик зайця”, однотомника виб/ раних поетичних творів “Вертеп”; книжок критичної про/ зи “І зав’язь дум, і вільний лет пера”, “Лук Одіссеїв”, “Хо/ лодний душ історії”, лауреата Шевченківської премії. Суб’єктивна антологія “Стріла” свідчить про відда/ ність Володимира Олександровича Поезії, його високу ерудицію і працьовитість. Наприкінці цього року “Стріла” вийде в світ у “Бібліотеці “Слова Просвіти”. Це й буде на/ шим подарунком Ювіляру. З роси й води Вам, дорогий поете! Редакція вів і надій. Знання таки примножують скорботу. Хочеться віри. На перехресті знання й віри визріває абсцес трагізму. Він і є найпотужнішим джерелом творчості. Коли б людина була невмирущою, поезія стала б непотрібною. Потреба в ній відпала б з тієї причини, що індивіда не мучила б його тимчасовість. Отже, його психологія, інтелектуально-чуттєва сфера кардинально б змінилися. Він став би ким завгодно, можливо, навіть одним із тих інопланетян, що їх продукують автори фантастичних романів, тільки не собою нинішнім. Ось чому так мало поетів-оптимістів і така рідкість безоглядно бадьора нота. Йдеться про оптимізм як світоглядну рису, як природний волевияв єства з допомо- І плине в серце найхмільніший плин: Далекий шум незроджених поезій. Буває час: палахкотять уста, Тремтить душі дзвінке роздерте плесо, Немов хтось кинув здалека листа І кличе десь — без підпису й адреси. Життя кружляє на вузькій межі Нових поривів, таємничих кличів І видаються зайві і чужі Давно знайомі речі і обличчя. В осяйну ж мить, коли останком сил День розливає недопите сонце, Рудим конем летить за небосхил Моя душа в червоній амазонці. 2 I вже тоді сама не розберу: Чи то мій біль упав кривавим птахом, Чи захід сонця заливає брук… Для тебе ж захід — завжди тільки захід! Чергують ночі — чорні і ясні — не від вогню чи темряви безодні, Лише від лиску спогадів і снів, Усіх урядів і дарів Господніх. І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть — не зимне умирання. Бо серед світу неспокійних днів, Повз таємничі і вабливі двері, Я йду на клич задимлених вогнів — На наш похмурий і прекрасний берег. Коли ж зійду на каменистий верх Крізь темні води й полум’яні межі — Нехай життя хитнеться й відпливе, Мов корабель у заграві пожежі. Відповідь О, так, я знаю, нам не до лиця З мечем в руках і з блискавками гніву, Військовим кроком, з поглядом ловця Іти завзято крізь вогонь і зливу. Ми ж ваша пристань — тиха і ясна, Де кораблями — ваші збиті крила… гою звичайних слів, організованих певним чином. Питання — кого з українських поетів можна зарахувати до категорії оптимістів, либонь, зависло б у повітрі, коли б не це незграбне, антипоетичне прізвище Теліга (та й Кандиба — не краще), яке мовби на сміх приклеєне до цієї артистичної, відкритої настіж, напрочуд чарівної жінки, яка, за спогадами О. Лятуринської, брала призи на празьких танцювальних вечірках. Річ, звичайно, не в призах і нев танцях. Але і в них також, якщо згадати бодай оці рядки з “П’ятнадцятої осені”: Немов рослина в соняшнім вікні, Яка неждано вигнулась стрільчасто, Я відчувала стрункість власних ніг І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя. Ця спрага щастя відбилася навіть у ритмах “Танго” і “Козачка”. Поезія Олени Теліги — поезія втішання сущим. Тут напрошується розхожа фраза — у всій його повноті. Зрештою, в цьому нас переконують більшість дослідників її творчості. У тім-то й річ, що ні. Це поезія двох культів — інтиму й героїки — у їх взаємоперетіканні і переплетінні. Все інше губиться, а якщо й присутнє, то тільки як тло й додаток. Маємо не банальний гедонізм, а сприйняття життя у його вершинних виявах, що унеможливлює пасивність. Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі. В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться. Не Лев, а Діва наш відвічний знак, Не гнів, а ніжність наша вічна сила. Та ледве з ваших ослабілих рук — Сповзає зброя ворогам під ноги, Спиває ніжність легендарний крук — Жорстокий демон бою й перемоги. І рвуться пальці, довгі і стрункі, Роздерти звички, мов старі котари, Щоб взяти зброю з вашої руки І вдарить твердо там, де треба вдарить. Та тільки меч — блискучий і дзвінкий — Відчує знову ваш рішучий дотик, Нам час розгорне звиклі сторінки: Любов і пристрасть… Ніжність і турботи. Чорна площа (ІІІ) *** Мужні пальці торкнулись рук, Хиже серце забилось поруч. Знову тіло — напнутий лук, Гостра радість — стрілою вгору. Відсахнулась на мить юрба, Покотилось по ній потоком: Не чіпати лише раба, А такого — цілити в око! На чолі твоїм темний знак, Кров червона тече струмками. Та тепер я за двох міцна І за двох піднімаю камінь. Не загинеш! За муром день Ллється з неба вином гарячим І життя не стоїть, а йде Гострим сміхом і гострим плачем. Олив’яне лице юрби Згине в сонці і блискавицях — Тільки вітер нас буде бить По звитяжних, щасливих лицях! *** Я руці, що била, — не пробачу — Не для мене переможний бич! Знай одно: не каюсь я, не плачу, Ні зітхань не маю, ні злоби. Вона, одна з небагатьох, мала цю мужність — дивитися в сліпуче сяйво, не заплющуючи очей. Це не споглядальна поезія, а поезія дії, втручання, шляхетної агресії. Тому таке відчутне в ній намагання спрямувати енергію в єдино можливе річище, дати їй вихід у найприродніший спосіб. Прямо чи опосередковано, але лірична героїня майже завжди диктує свою волю, навіть коли насправді вона її не диктує, а тільки намагається щось поправити й увиразнити — таке враження справляє той надмір сил, що вчувається за цими текстами. В цьому полягає різниця між інтимною лірикою Теліги і Сосюри, який тяжіє до ситуаційності, розповідає про своє кохання. Втім, ці поетичні птахи ширяють на різних висотах. Сосюра, хоч і запевняв: “Я для тебе зірву Оріон золотий…”, але літав над самісінькою землею, зачіпаючи крилом не тільки її квітники, а й сміттєзвалища. Тільки все у гордість замінила, Що тобою дихало й цвіло, А її тверда й холодна сила Придушила тепле джерело. Але навіть за твою шпіцруту Стріл затрутих я тобі не шлю, Бо не вмію замінять в отруту Відгоріле соняшне — “люблю”. Літо Топчуть ноги радісно і струнко Сонні трави на вузькій межі. В день такий віддатись поцілункам! В день такий цілим натхненням жить! П’яним сонцем тіло налилося, Тане й гнеться в ньому, мов свіча, — І тремтить схвильоване колосся, Прихилившись до мого плеча. В сотах мозку золотом прозорим Мед думок розтоплених лежить, А душа вклоняється просторам І землі за світлу радість — жить! І за те, що стільки уст палило І тягло мене вогнем спокус, І за те, що замінить несила — Ні за що — твоїх єдиних уст! *** Моя душа й по темнім трунку Не хоче слухатись порад, І знову радісно і струнко Біжить під вітер і під град. Щоб заховавши мудрий досвід У скринці без ключа і дна, Знов зустрічати сірий розсвіт Вогнем отрути чи вина. Щоб власній вірі непохитній Палить лямпаду в чорну ніч І йти крізь січні в теплі квітні, Крізь біль розлук — у радість стріч. А перехожим на дорогах Без вороття давать дари, І діставать нові від Бога, Коли не вистачить старих. Вечірня пісня За вікнами день холоне, У вікнах — перші вогні…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин