Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Людина має розуміти, що вона є частиною історичного процесу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ю Юрріійй Л Лооггввиинн:: «Безкультурність породжує монстрів»

Слово Просвіти, №33 за 2012 рік

— Юрію Григоровичу, коли художника Логвина потягло на письменство? — Перша моя дитяча книжечка вийшла 1961-го. Казку про північне сяйво почув у дитинстві, потім намагався знайти її в якомусь виданні за тридцяті роки. Не знайшов. Двадцятирічним студентом художнього інституту 1959 року почав працювати над текстом. Майже рік писав і шліфував, хоча машинописного тексту було лише вісім сторінок. Зробив малюночки. Пішов у видавництво. Там згодилися надрукувати, але сказали переробити і текст, і малюнки. Переробив. Знову приніс у видавництво. Прийняли. Сказали: “Усе добре. Однак ніхто не повірить, що Ви це самі написали. Вигадайте якийсь народ, якому ця казка належить”. Я вигадав енців на кшталт ненців, мовляв, їх двісті-триста осіб залишилося, це міноритарний народ (тобто такий, що зникає) Російської Федерації. Отже, в анотації написали: “Енецька народна казка, записана на Таймирі”. Ніколи там не був, минула ця чаша і моїх родичів. — Отже, Вас спонукали до містифікації? — Авжеж. Та я був дуже радий успіхові. Я студент другого курсу, моя книжка продається, наклад вражаючий — 65 тисяч. Тоді, 1961 року, розкладки були скрізь на вулицях, книжки продавали, як нині продають чебуреки і хот-доги. У художньому інституті моїм керівником був Василь Ілліч Касіян, постать вельми неоднозначна. Вражаючий художник-графік із глибоким соціальним звучанням у двадцятих роках у Празі, а закінчив як співець “трудових звитяг” і великих та малих леніних. — Та система багатьох колосів деформувала і ламала. Це в незалежній Україні ми сміливими стали. А як Вас радянська ідеологія обтесувала? Чи доводилося йти на компроміси? — Я був дуже веселим хлопцем і мене ніхто всерйоз не сприймав: ані дисиденти, ані партійні органи. Тому якось проскочив, лишився собою. Переслідувань не було, просто не сприймали. Ось я приношу роками один і той самий рукопис, нові речі додаю, а мені відмовляють. Потім начальство нагорі змінилося, і мої твори пішли в друк. 1978 року (це за компартійного ідеолога Маланчука було), коли я четвертий рік сидів без роботи, приніс рукопис у видавництво “Радянський письменник”. Редактор сказав: “Якщо нічого не напишеш на сучасну тематику, то видавати тебе не будемо”. Хоч усі п’ять внутрішніх рецензій були позитивні, книжку гальмували. Я вичавив із себе сучасну тему. Це єдина річ, на яку мені невесело дивитися, хоча там холуйства немає. Вона йшла першою, тож начальство дало добро і книжечка побачила світ. Були відверто дурні стражі комуністичної моралі. Скажімо, директор видавництва “Радянський письменник” на прізвище Стась, який до того був босом мілкого калібру у Спілці письменників. Його поставили після того, як зняли прекрасну людину Анатолія Мороза. Це було після погрому роману “Собор” Олеся Гончара. Приходжу до Стася, а на столі лежить моя друга книжечка, малесенька. Запитую: “Невже мене читаєте?”. Гадав, є речі, які потребують більшої турботи. Тоді томами-вагонами видавали Загребельного, Збанацького, Головченка-Мусієнка, Самбука з його псевдодетективами про боротьбу з підпіллям націоналістичним, фашистами. З чиновника спала апатія: “Вас треба читати уважно між рядками”. Я знизав плечима, подумав: “Хай тобі грець, яка може бути крамола в історичних оповіданнях про античну Грецію, стародавні Рим, Єгипет, про середньовіччя, часи боротьби з половцями?” Я навіть до козаччини не доходив. Мене цікавила медієвістика, тобто глибоке середньовіччя часів вікінгів, гунів, половців, печенігів, хазарів. Та пильних доглядачів було достатньо. Що тут скажеш? На що витрачалися людські ресурси? На ідіотські заборони. Минув той час. Я і мої колеги багато чого не зробили, і ті люди пішли геть — і з життя, з усього. Який сенс був утому? Мені важко збагнути роль людей, котрі були гальмом для творчих особистостей. Змарновані часи. Не там шукали. Ну не мої ж новели розвалили ту систему. Поруйнували, зокрема, господарники, які шалено крали, фінансові оборудки влаштовували, підпільні цехи. Раніше до ринкових потуг Горбачова, Чубайса чи Гайдара всі вже стабільно були куплені і розподілені. Одна економіка була офіційна, друга — підпільна. — Ваша квартира-майстерня на вулиці Олеся Гончара розташована на тринадцятому поверсі. З вікон відкривається велична панорама Києва… — Нічого вже не видно, окрім висоток. Коли я сюди вселився тридцять років тому, тут був фантастичний краєвид з Батиєвою горою, Володимирським собором. За останні вісім років забудови загидили простір. І це — злочин. Є писана історія, яку можна переписувати. Завжди знайдеться у нас, за кордоном документ, який спростовуватиме те, що хтось перебрехав в історії. Коли ж знищують історичний рельєф, обрій (чого не роблять, скажімо, у Парижі, Празі чи Лондоні), назавжди викреслюють сторінку з історії міста, народу, країни. Це вже ніколи не повернути. — Як графік і новеліст, пильний до деталей, як би Ви охарактеризували нашу дійсність? — Вражаюче поєднання звичайної дурості, неосвіченості й агресивності, суто біологічної. Три компоненти. Неосвіченість убиває. Якщо людина не розуміє, що історія — не тільки те, що написано у підручниках, а й те, де вона ходить, зустрічається, проводжає друзів, одружується, відвідує дні народження, хрестини, поховання… Людина має розуміти, що вона є частиною історичного процесу. Стара гімназія, навіть радянська школа 40—70-х років минулого століття, коли ще працювали старі вчителі, давала це відчуття. Та двієчники-трієчники дорвалися до корита. Вони не розуміють елементарного. Пригадую слова з трактату давньоримського архітектора: “Нові будинки треба будувати так, щоб вони не затуляли вид на річку або на море”. Це сказано дві тисячі років тому! Ну як пояснити це нинішньому архітекторові, який навчався по блату або за хабарі? Не секрет, що нині можна і на іспити не ходити, гроші ходять… Так у нас поголовно вчаться. Безвідповідальність страшна! — Юрію Григоровичу, Ви добре знаєтеся на Біблії. Звідки це? — Якби я сказав чи подумав, що добре знаю Святе Письмо, це було б божевіллям. Цей великий обсяг текстів дано добре знати небагатьом. Просто мене завжди цікавили біблійні історії. Я спочатку писав свої новели і оповідання про античність, Єгипет, Грецію. Поступово перейшов до скіфської доби, а далі до Київської Русі. Звісно, заглиблювався не лише в матеріали археологічних досліджень, читав хроніки, літописи, стародавні тексти. А там цитати або посилання на Святе письмо. Коли про щось пишеш, не тільки пояснюєш комусь певну епоху, насамперед сам намагаєшся її зрозуміти. А Біблія — це ключ. З нею мене пов’язує дивна історія, що починається 1946 року. Ми з мамою, тікаючи з голодного Києва, певний час перебували в Ризі, яка була тоді радянською за вивіскою, але по суті ще буржуазною. Там навіть були приватні крамнички і можна було по-людському жити. А батько в той час поїхав в Західну Україну, в північно-західну частину Волині, у монастир Зимненський, де як аспірант вивчав оборонно-церковну архітектуру XIV—XV століть. Мій батько до війни працював архітектором, був дуже здібним, перспективним, здобував премії на різних конкурсах. За його проектами і участю будували у Харкові, Миргороді, Кіровограді, Брянську. Йому було 28 років, він мав творчий темперамент, залізну волю. Після війни він не потрапив в аспірантуру на сучасну архітектуру, довелося займатися давниною. Поїхав до монастиря. Він не був тим архітектором, котрі нині ознайомлюються, як будують на Заході і не вивчають ґрунти, геологію, історію містобудування Києва за останні п’ятсот років. Треба у комплексі все вивчати. Батько такі робив. Він вивчав ікони, начиння, архітектуру, скульптуру, живопис, декоративне і ужиткове оздоблення… Згодом поїхав у Ригу забирати нас із мамою. Якось ми удвох із батьком (осінь, мжичка, класична прибалтійська погода) надибуємо в центрі Риги православний собор неподалік від монумента Свободи. На паперті стояв чоловік, неймовірно схожий на старця на цвинтарі з гравюри-офорта Шевченка, — з книгою, босий, з бородою. Батько показує на книжку: “Що це таке?”. “Біблія”, — каже дід. Батько бере, гортає, роздивляється. Дає гроші і ховає книжку в кишеню шинелі. Потім, під час проживання у київському підвалі на вулиці Стрілецькій, коли батькові потрібно було щось звірити (він дисертацію писав), з’ясувати незнайоме, він по покажчику шукав. Оскільки ж постійно руками щось робив-майстрував, не міг без цього (як ія), то мама читала вголос певне Наш гість — письменник і художник-графік Юрій Логвин. Автор двох десятків книжок, де використано широкі пізнання з української та світової історії, етнографії та фольклору, розрахованих насамперед на широку дитячу та юнацьку аудиторію. Автор серії поштових марок “Давня Україна”, “Гетьмани України”, “Історія війська в Україні”, “Українська хата”, “Українські водяні млини”. Лауреат премії імені Лесі Українки 2012 року за “Кращий твір для дітей та юнацтва” — роман “Таємна перлина”. Наша зустріч відбулася після вельми приємної для Юрія Логвина події — виходу книжки “Велика риба” у видавництві “Ярославів Вал”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин