Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Соціальний запит на книжку сьогодні майже на рівні плінтуса”. З роси й води! 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

«Люди з Франкового «духа печаттю» є джерелом мого літературного натхнення»… Іван ПАВЛІХА: Іван ПАВЛІХА:

Слово Просвіти, №33 за 2013 рік

Іван Васильович Павліха — поет-гуморист із Калуша поволі підібрався до свого 75-літнього ювілею. Усе вважав його за молодого автора. Аж тут заговорили про поетів ювілей. Іван Павліха автор п’яти книжок, перша з яких побачила світ 1991 року під назвою “Квіти для зава”, 2013-го вийшло дві книжки сонетів: “Дві копи не снопів, а СО?..нетів”, “Коли сонет і різка і кларнет”. Підготував рукопис нового видання “Садовий дятел”. Довгі роки Іван Васильович очолював Калуську “Просвіту”, залишаючись нині її Почесним головою. Вітаючи шановного Ювіляра, пропонуємо розмову з Іваном Павліхою. — Кожен Ювілей — своєрідний підсумок певного етапу роботи. З яким підсумком творчого життя підходите Ви? — Не люблю, коли творчу діяльність будь-якого індивідууму ділять на етапи. Як для себе, то визнаю лише два етапи: перший — коли я щось мав за свою писанину, і другий — коли маю за неї нуль цілих і нуль десятих. Отож “підсумок творчого життя” на 75-му щаблі моєї вікової драбини зараз перебуває у сфері суто морального задоволення. Видав 5 книжок. Шоста підготовлена до друку. Зовсім не сумую, що така мізерна кількість. Ба, навіть тішусь. Бо коли беру до уваги сучасного письменника, котрий видає свою сорокову чи п’ятдесяту книжку, я йому співчуваю за сизіфову працю: стільки сил затратив, ночей недоспав — і жодної матеріальної винагороди. Співчуваю йому і водночас заздрю: морального задоволення він має набагато більше, ніж я. — Ви народилися на Холмщині, мешкаєте на Прикарпатті, а їздите до доньок в Америку. — Так на небесах розпорядилися, що споконвічна українська земля, де похований король Данило Галицький, народився перший Президент України Михайло Грушевський і де, власне, й моя пуповина закопана, на даний час становить територію Польщі. Шестирічним хлопчиком у березні 1945 року був виштовханий зі своєї малої батьківщини. Другою батьківською землею, яка мене виростила і виховала, стало містечко Бібрка, що на Львівщині. До речі, Бібрка, як і Калуш, у якому з 1974 року мешкаю, овіяна духом Івана Франка. Він сюди часто приїжджав, молодий, зачарований бібрськими краєвидами і тополиним станом строгої вчительки-поетки Уляни Кравченко. Взагалі мені щастить на місця перебування нашого Мойсея. Сама аура цих місць і люди з франкового “духа печаттю” є джерелом мого літературного натхнення. Чого абсолютно не скажу про Америку, зокрема про один із найбільших кварталів Нью-Йорка — Бруклін, де живуть і трудяться мої доньки. Кличу-зву їх повернутися в Україну. Не слухають. Кажуть, що у нас безробіття і мізерна заробітна платня. “А ви, тату і мамо, мусите бути з дітьми, бо вже не молоді”. Я їх переконую, що згодом ситуація зміниться, що в Україні заживуть, як і в Америці. А правда одна — сім’я має бути разом. — Як Ви прийшли в літературу? — Досить банально. Закохався в дев’ятому класі. Щось зримував на кшталт: “Ох Люся, Люся! Через тебе погано вчуся!” Однокласниці сподобалася моя римована записка. Це мене окрилило. Та якось учителька перехопила одну з таких записок. Запропонувала написати про Леніна до шкільної стінгазети. Уже маючи певний досвід, написав. Пішла слава про новоспеченого шкільного поета. А потім хтось з учителів відніс цей вірш у Бібрську районну газету “Маяк комунізму”. Надрукували. Ще й виплатили гонорар 3 крб 10 коп. Однокласники мене заповажали: я їм декілька разів квитки купував у кіно. Одержавши атестат зрілості, вступав на географічний факультет, бо з усіх шкільних дисциплін найбільше любив географію. Не вступив. А восени пішов на військову службу. Віршував в армії російською мовою і друкувався в газетах Прибалтійського військового округу. Писав, звичайно, й рідною мовою. Декілька моїх армійських поезій надрукував у журналі “Жовтень” світлої пам’яті поет Володимир Лучук. Відтак стаціонарне навчання у Львівському державному університеті ім. Івана Франка. Приятелювання з Романом Кудликом, Романом Лубківським, Романом Качурівським, Богданом Стельмахом… Університетська літстудія “Франкова кузня” та ін. — А чи пробували себе в журналістиці? — Ще й як пробував! Часто мою публіцистику друкували республіканські часописи, найчастіше “Радянська освіта”, “Робітнича газета”, “Літературна Україна”. Згадую, як 1980 року “ЛУ” опублікувала мою статтю “Нам треба голосу Тараса!”. Згодом цю статтю передало закордонне радіо “Свобода”. У калуському КеГеБе забили на сполох. Покликали автора на відверту розмову. Радили написати спростування. Показували український журнал “Вільний шлях”, який виходив у Мюнхені, де я вперше в житті побачив на цілу сторінку тризуб. Я відмовився писати спростування. Відмовили і мені у друкуванні книжки, що була підготовлена в ужгородському видавництві. Отак і сидів “під ковпаком”. Лише на зорі Незалежності 1991 року у видавництві “Радянський письменник” побачила світ моя перша книжечка “Квіти для зава” (46 творів). Щоправда, вийшла вона у колективному збірнику гумору і сатири “Посміймося разом”. — Вам притаманний гуморі сатира. Чи не вважаєте, що в цих жанрах — Ваші найкращі здобутки? — Ви вжили слово “жанри”. Це мене тішить. Позаяк нинішні молоді і прославлені писателі жанрової літератури не визнають; усе, що виходить з-під їхнього пера, називають текстами. А я вірний такій науці, як літературознавство. Старомодно класифікую написане на памфлети, фейлетони, байки, гуморески, усмішки, іронізми, сатиричні катрени, фрашки, каламбури. Навіть вигадую свої: непародії, неорубаї, Любовні співанки сучасної Маланки, СЕКСтини, Бздури від Ціпцюри, (Ціпцюра — це мій літературний псевдонім). Раніше жанровий сміх для мене був дійною коровою. Журнал “Перець”, де я був постійним автором, виходив мільйонними накладами. А сьогодні, коли друковане художнє слово майже не читають, я залишився “без молока”. — Цьогоріч Ви видали 2 книжки сонетів. Чому звернулися до цього “вічного” жанру? — Всеукраїнська премія ім. Ярослава Дорошенка, яка функціонує вже третій рік і присуджується кращим поетам-сонетярам. Але сонети я писав і раніше, ніж світлої пам’яті пан Ярослав. 1979 року калуська міськрайонна газета “Зоря Прикарпаття” надрукувала мій вінок сонетів “Вершить Калуш дійсність величаву”, і цим самим прискорила отримання трикімнатної квартири, в якій мешкаю вже не один десяток літ. Тодішні владці таки читали, навіть сонети, і вміли оцінити старання авторів: або дати квартиру чи премію, або до цюпи відправити. А “запалив” мене сонетом Дмитро Павличко, котрий, як на мене, перевершив сонетяра Максима Рильського, та ще й упорядкував грубенький томик “Світовий сонет”. — А яку роль у Вашому житті відіграє лірика? — Не сказав би, що домінуючу. Проте відіграє. Особливо, коли вона сосюрівського чи єсенінського, чи міцкевицького ґатунку. Лірика — це стан душі. А стан душі сьогоднішніх українок, особливо закордонних заробітчанок, ще чекає на свого Шекспіра чи Сапфо. А що робиться в душах чоловіків, кохані дружини яких батрачать у країнах Європи? Це абсолютно не освоєна сучасною лірикою тема. Її блискуче почав досліджувати мій друг поет Василь Ганущак. Але, на превеликий жаль, кілька місяців тому Бог забрав його до себе. — Доля книги. В одному з Ваших сонетів є песимістичні роздуми про книгу. Які Ваші міркування щодо перспективи книжного читання? — Відповім цим, як Ви кажете, песимістичним сонетом: “Снодійне не купую: досить книжки” — Казали вчора про читання так. Сьогодні не читає вже й дітвак. У віршописців кидають насмішки. Газети ще згуртовують писак, Та скоро і над ними грюкне кришка. Іде у небуття Її Величність Книжка, І хто не вірить в це, той є простак. А я — що вдієш — вірю в людський ум, Якого у розвою не спинити. Невесело, звичайно, від цих дум, Та ще сумніш прогресу не радіти. Книгарні — вже не поступі не злет, А завтра кане в Лету й інтернет. Ой, як би я хотів, щоб мене вагомими аргументами переконали, що паперова книжка — вічна. Не кане в Лету, як, скажімо, пергамент чи гусяче перо. — Запитаю Вас про вчителів. Маєте їх? Чи кого вважаєте літучителем? — Мої літературні вчителі — ті майстри художнього слова, що годні схвилювати мене синтезом почуття і думки. У шкільні роки глибоко запали мені в душу вірші Роберта Бернса в перекладі Самуїла Маршака, Генріха Гайне в перекладі Лесі Українки, а ще раніше “Лис Микита” Івана Франка. — Іван Павліха відбувся як літератор? Що забракло, якщо не зовсім? І що дало Вам заняття літературою? — До виходу на пенсію заняття літературою було моїм хлібом насущним, бо працював викладачем української мови і літератури. До вчительського скромного заробітку доплюсовувалися рясні грошові перекази з різних періодичних видань та обласного радіо. Чи відбувся як поет-лірик чи як поет-гуморист — про це судити не мені. Сам про себе скажу так: я відбувся як літератор-кон’юнктурник. А що таке кон’юнктура? Це сукупність певних умов, збіг обставин, здатних впливати на вирішення будь-якої справи. В Ірини Вільде є такий книжний вислів: “Кон’юнктура стала такою, що за один день можна було заробити на півроку спокійного життя”. На жаль, мені на таке не щастило. Одначе дещо перепадало. А зараз для літератора гонорари з періодичних видань — це вода в решеті. Однак не полишаю літературної праці. Працюю лише для морального задоволення, скажу гучніше — для свого безсмертя. Шкода, часу залишилося обмаль. Уже не встигну видати свою сорокову книжку чи десятий том. Плакало моє безсмертя. Звичайно, я іронізую. А коли говорити серйозно, то тут не до іроній. Ось до прикладу. Торік чи позаторік сталася пожежа в одному з лондонських кварталів. Ситуація неконтрольована. Паніка. Грабіж. Розбивали магазини. Брали телевізори, борошно, одяг… Уціліли лише книгарні. Не вкрали жодної книжки. Жодної! А там були геніальні твори Шекспіра. А коли б у Івано-Франківську таке сталося. Навряд, чи хтось би поцупив шедеври Пушика чи тексти Андруховича. Соціальний запит на книжку сьогодні майже на рівні плінтуса. Від цього — скажу пошевченківськи — хочеться вити совою. Спілкувався Євген БАРАН, м. Івано-Франківськ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин