Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
7 “Патріотична поезія завжди актуальна, завжди хвилює серця”. · Очевидець і літописець · с. 7сторінка оригіналу ↗

Допоки надія, допоки мета…

Слово Просвіти, №33 за 2017 рік

Цікавий і остаточно не розшифрований ще один факт боротьби за Волинь, за Україну. Ми наче знаємо з літератури про нього все, але подумаймо, чи все. В червні 1942 року в поліські ліси до загону червоних партизан “Победители” закинули десантом розвідника-диверсанта Кузнєцова, який, як нам відомо з книги Медвєдєва “Это было под Ровно”, виконував замахи на високопоставлених німецьких військових керівників. Проте, чому він на місці кожного вбивства “випадково губив” список діячів українського підпілля, певні документи про УПА, звідки у нього взялися ці документи, і чому він співпрацював з польськими розвідниками, а не червоними — ніде жодного слова не сказано. Є над чим задуматися. Попередній, навіть поверхневий аналіз показує, що головним завданням Кузнєцова була підривна діяльність проти УПА, а вбивства німецьких чинів служили всього-на-всього інструментом виконання цих завдань. Керував програмою П. Судоплатов, той самий Судоплатов, що знищив Є. Коновальця і керував знищенням інших “ворогів” радянської системи. Важко докопатися до істини. Ніхто не підозрював, що вбивства Кузнєцовим німецьких військових у Рівному та Львові фактично були замаскованим інструментом боротьби з українським національно-визвольним рухом. Прикро за понесені жертви. Серед розстріляних людей у відповідь на ці атентати було багато достойних націоналістів, зокрема, полковник армії УНР Коваленко, сотник УНР Ружицький, редактор друкарні ОУН у Рівному Рибак, тут мученицьку смерть прийняли священики Української Автокефальної Церкви о. В. Мисечко тао. С. Клубок. Всіх не перерахуєш. Отже, Українська революція явилася у нас у різних проявах і вимірах. У багатьох людей мимоволі виникає питання: ким були учасники української революції (а ким були учасники Майдану?) — українськими патріотами, хоча на окупованій німцями території, у зв’язку з адміністративним безладом, як і у нас на Майдані, поряд з палкими патріотами оберталося багато всіляких осіб, і чим займався кожен з них, важко сказати. А коли протистояння набирало форми типової жакерії, селянської стихії, то тут взагалі важко дати однозначну оцінку. І не дивуйтеся такому різноманіттю народного повстання, бо це не були військові операції із заздалегідь розробленою штабом тактикою бою. Чи забули, скільки патріотів було винищено в польських, більшовицьких, німецьких тюрмах та концтаборах, розстріляно каральними експедиціями? Залишилися ті, кого Олесь ДЯК Від упорядника Ось чого не очікував, то це такої бурхливої реакції на “мою” антологію, яку спокійно і тихо готував до друку, ні на мить не задумуючись, що у фінансовому плані витрат, пов’язаних із виданням, залишуся сам на сам із цією проблемою. Хоча не зовсім так — видавництво “Коло”, підписавшись виступити партнером, відтермінувало всі розрахунки не менше, ніж на півроку. І лауреат першої Всеукраїнської літературної премії патріотичної поезії імені Катерини Мандрик -Куйбіди за 2016 рік письменниця Любов Проць виявилась не байдужою — наскільки презентабельною (в плані поліграфії) мала би бути наша антологія. Відчувши смак успіху, і Львівська обласна рада пообіцяла сприяння у програмі щорічних закупівель на бібліотеки області. Але й не це мене найбільше тішить, а те, що суспільство справді повірило у наші добрі наміри започаткувати літературно-патріотичний рух, насамперед серед читацької молоді, і не тільки на словах. Підтвердження цьому — велелюдні презентації в Галицькому краї. А деякі депутати Львівської обласної ради від освіти, і насамперед педагог Володимир Вантух, взялися за здійснення плану впровадження вивчення антології “Допоки надія, допоки мета…” у загальноосвітніх школах області. І це лише початок. То чи не мала рації поетеса Світлана Антонишин, коли писала свій відгук на Антологію, передбачаючи, що “…продовження буде. Не може не бути!” ? Микола ПЕТРЕНКО Урівноваження Коли тобі випадає доля брати участь у спільному збірнику — то мимохідь в душі зачинає шкребти якась засторога: а чи потраплю в загальну тональність збірника, чи мої твори не програватимуть поряд із іншими, кращими, або ж навпаки — чи не буде твоїм сусідом якийсь аж геть далекий від твоїх творчих засад? Можу відверто зізнатися: цього разу сумніватися немає жодних підстав. А вони могли бути — надто вже неоднозначно ми тлумачимо виміри патріотичності, особливо в поетичних творах. І хоча мені рідне Мисикове: не питай, де та сучасність — вона в тобі, так, у кожному із нас — але ж і проявляється різно. Та ще на додачу: над часовими вимірами виходу нашої спільної збірки — антології патріотичної поезії за редакцією Олеся Дяка, — тяжіла густо-чорна примара війни… Радий засвідчити: мої застереження відпали. На диво збалансований рівень творів усіх представлених у збірнику авторів, і це при просторому тематичному розмаїтті. Щось відрізняється як краще, дещо не в моєму плані — але єдність рівновеликих величин для неупередженого читача очевидна. Але застереження у мене таки є — вони стосуються художнього оформлення, того аж гнітюче домінуючого чорного-червоного кольору обкладинки. Таки мали б світліше дивитися вперед, навіть з бліндажних амбразур. Та й назва збірника таїть у собі щось майже фатальне… Петро ШКРАБ’ЮК Подвійний чин поетеси з Козаківки Вже в самій назві — Козаківка — закладені історія села і характер його мешканців. Величава тут і природа: гори, смереки, річка… Неподалік — Болехів, де похована піонерка жіночого руху Наталія Кобринська. Не випадково пооблизу Козаківки діяла старшинська школа УПА. Не випадково тут оселилися (і доживали віку) дві сестри Степана Бандери — Володимира та Оксана. Не випадково тут народилася одна з героїнь національно-визвольного руху, речниця патріотичного чину і слова Катерина Мандрик-Куйбіда. Знову ж таки: етимологічно в прізвищі явно просвічує Січ, на якій давали такі незвичні прізвиська, як Куйбіда чи Мандрик. Так, Катерина Мандрик-Куйбіда належить до тих творців, які не тільки маніфестували свою любов до України, а й пожертвували їй своє життя. Цінність такої поезії особлива. Подвійна. Бо вона не просто декларативна, а омита кров’ю її творців; є взірцем єднання слова і вчинку. Ось чому ми з таким хвилюванням презентували в Козаківці свою антологію патріотичної поезії під назвою “Допоки надія, допоки мета…” — і вже сучасної, яка теж виповнена тривогами та співпереживанням за долю України — і водночас вірою в її незнищенність, в її перемогу. Ми теж взоруємося на єднання слова і реальної дії. Мені, зокрема, довелося двічі побувати в Бахмуті Донецької області, в сусідній Костянтинівці, а також у Дніпрі, виступати перед воїнами й тутешніми мешканцями, і це була незвичайна радість: я вкотре пересвідчився, що патріотична поезія (коли вона щира, виболена, високохудожня) завжди актуальна, завжди хвилює серця. Тим паче, коли вона не тільки прямо закликає “Любіть Україну” (В. Сосюра), а й говорить про це опосередковано — через любов до квітки, роси чи близької людини… Бо все те, що в різних формах і жанрах, зокрема в ліриці, відстоює національні й християнські цінності, морально-етичні чесноти, є виявом патріотизму. І, звісно, надихає на чин… Світлана АНТОНИШИН Продовження неодмінно буде! Коли відверто, я завжди з деякою осторогою ставилася до різноманітних літературних антологій, як і до звичного поділу лірики за жанрами і стилями. Вважаю, що тут усе набагато складніше й простіше водночас: є поезія і є непоезія. Промовисте підтвердження цьому — антологія патріотичної поезії: “Допоки надія, допоки мета”… Цей ошатний томик якось відразу, легко й невимушено розвіяв мої упередження. …Вісім авторів: п’ять членів журі і три лауреати першого конкурсу патріотичної поезії імені Катерини Мандрик-Куйбіди. Всі імена добре відомі — і не тільки в літературних колах. Кожна добірка, представлена в антології (представлена, до речі, досить широко), заслуговує на окрему ґрунтовну розмову. І повірте, коли читала книгу, мене чомусь не цікавило: хто член журі, хто лауреат першої, а хто — третьої премії. Я просто насолоджувалася поезією, тим непроминальним Словом, коли, за Богданом Смоляком (одним із членів журі), “крізь кожен шов у формі літер болить розчахнутий папір”. “Розчахнутий папір”, зранене серце, оголений нерв сьогодення і “кричуща правда” історії… Так, у цій книзі немало документального (“поезії факту” жодні епохи і жодні віяння літературної моди не відмінять): тут і Майдан, і війна на Сході, і голод 33-го… Але, на щастя, тут немає кон`юктурної риторики, порожнього оптимізму і барабанного пафосу. Це дуже різні — і за змістом, іза формою, і за настроєм, — тексти, які безжально пронизують душу до осердя, до скрику, проте — не до відчаю! Тут — приклади і приклади — яскравих метафор, відточених афоризмів, вигадливого звукопису та винахідливої версифікації. А головне, в цій поезії така межова щирість емоцій та непридумані долі людські, що іноді просто важко передихнути. Є в книзі місце і для жарту, для тихої усмішки крізь сльозу. А там, де живе Всевишній, Сказали мені Його близькі, Що ангели все частіше Чують в раю українську. (Анатолій Марущак). А в іншому вірші цього ж автора — вже зовсім “на розрив аорти”. Маю на увазі зворушливо-реалістичну баладу-монолог “ДНК”. Монолог вихованця інтернату, який загинув на війні і разом з десятками інших полеглих бійців похований у братській могилі як безіменний воїн. Одного за одним друзів-побратимів знаходять рідні — за тестами ДНК — і ті …повертаються додому. А хлопичину-сироту нікому шукати. У нього і за життя не було Дому, тож повертатись йому нікуди. Проте: Я від долі ніколи в світи не тікав, Ми завжди були з нею на ти. Україну — мій код, а точніш, ДНК В карті пам’яті легко знайти… Анатолій Марущак — лауреат третьої премії. Якщо це “третя”, то що казати про твори, відзначені “першою” і “другою” преміями. А втім, чи варто щось казати. “Вартіше”, мабуть, просто розгорнути книгу і прочитати. Тим більше, що організатори конкурсу патріотичної поезії ім. Катерини Мандрик-Куйбіди обіцяють за підсумками вже цьогорічного творчого змагання нову антологію. Отже, продовження буде. Не може не бути! Антологія патріотичної поезії. Упорядкування Олеся Дяка. — Львів, Дрогобич: Коло, 2017. — 232 с.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин