Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Не дивуйтесь, якщо завтра зійдуть побори за ваші вуха, за ніс, за душу, яка іще тепліє у вашому єстві”. 11 З блокнота письменника · с. 11сторінка оригіналу ↗

Із циклу «Спостереження»

Слово Просвіти, №33 за 2017 рік

Андрій КОНДРАТЮК Сонечко на ґратах На Володимирській гірці. Біля фунікулеру. Ліворуч. На схилі. Там така деревна гущавина заросла, укоренилася, вмоцювалася. Що рідкі сонячні промені тілько інколи тоненькі крізь неї пробиваються. У найспекотніші дні зі схилу прохолодою віє, заспокоює. Іще цієї весни схил був суцільно засмічений. Наші люди туди усіляковий непотріб скидали. І от сталося. Над схилом неочікувано виросли доволі височенькі ґрати із грубшого дроту. Замісто сміття униз рівніший килимок постелився. Коли прогулююсь, то кожного разу за покликом манливості завертаю і в цей темний закуток. Сьогодні на світ зійшла ідеальна сонячна ясність. А біля окресленого місця темно і волого. Квадратиками ґрат поволі пересувається червоний із чорненькими накрапами жучок. Пригледівся. Сонечко. Божа корівка. Одразу й ізгадалося. Як у своєму ранньому дитинстві я був тяжко занедужав. День крізь день я лежав на полику коло вікна. І марудився. А дні стояли усе похмурі. І крізь них не пробивалася надія на моє одужання. Й тривога сходила на нашу Матір. Аж то одного дня крізь мале віконце сріберними зайчиками у хату увійшло Сонце. На вікні позір мій завважив маленького червоного жучка із чорними накрапами. Раптом жучок розправив крильця, злетів і присів на моїй руці. — Оньо жучок! — промовив кволо я. Підійшли Мати. Посміхнулися: — Не чіпай його. Це сонечко. Божа корівка. Вона приносить світло і добро. Ти одужаєш … Від того дня я і почав одужувати. Середліття За календарем — середліття. Ів дооколі тихо, наче потайки зрух стався. Іще кілька днів тому розгулювали невтримні вітри. І раптом — тиша. Із Володимирської гірки спостерігаю, завважую. Усі дерева доокола у спокій обернулися, занурились. Наслуховують. Із піднебесного простору нагадування. Що літо краснеє минає. Десь за горами, десь за долами уже осінь снується і свої привіти у нашу душу покладає. Позір мій д’горі ік небесам спрямувався. Хмарки наче понижчали у заспокоюванні своїм. Й ідея проростання уже невтримно не струменить із піднебесного простору. Одна розкіш достиглості тілько сочиться. У задніпровську долину переметнувся позір мій. На синім небосхилі ознаки осени сивою наміткою постелилися. Так рано. А не хочеться. І ми біленькі У саду. Поміж дорослими стовбуристими деревами і маленькі деревця засіли, примостилися. Навесні ці дерева ясно вибілили аж до гілля. Й маленькі деревця у світлому сонці лагідно осміхаються, промовляють своїм стувбуристим побратимам і цілому світові: “Ми хоча й маленькі, але також біленькі…” Сонце при дорозі Якось на схилі ясного літнього дня ми із сестриним онуком їхали, поверталися авто зі столиці у свій західний край. І ось перед нами на однім згірку за обрій сідало, ховалося велике червоне Сонце, поклавшись аж на півтраси. І сказав, промовив тоді водій: — А якось на Варшавській трасі за Ковелем таке ось Сонце було поклалося на цілу дорогу… І сестрин онук також ізгадав. Як одного разу перед ним прямісінько на дорозі був поклався великий червоний Місяць, що виткнувся із-за обрію. Коти на плотах Я давненько запримітив, завважив. І це така вирізнювано осяйна картина. Коти на плотах. Іще наша хутірська чорно-біла ряба кішечка на схилі літнього дня полюбляла усідатися на дворовім плотику і в тихім зачаєнім заворожінні наслуховувати елегію хутірського вечоріння. Уже у селі мойого двора обходить аж п’ятеро різної масті сусідських котів. Інколи котрийсь і сторожує на порозі, коли мене вдома нема. До рук вони, звісно, не йдуть. Але золота нитка приятелювання, єднання у просторі, бринить. Інколи зі свойого убогого пожиточного щось і для них у двір виношу. Риб’ячі голови, тельбухи і кістки. За них вони поміж собою і у бій стають. Перемагає, звісно, сильніший. А іще полюбляють сі коти походжати по верхівках штахетинкруглячків. Із однієї на другу граційно переступаючи, тішачись своїм досконалим жонглюванням. А потім і усідаються на огорожі у перепочинкові. А коли одного літнього ранку я їхав у маршрутці до міста, то в якомусь селі забачив дивну картину. На плотику рівним рядочком, одне проз одне, сиділи аж семеро котів. Зійшло і займалося велике червоне Сонце. Коти вітали небесне світило. І у скісних життєдайних променях мружились у розкошуванні. Білочка смакує зернятками Коло дикої грушки на Десятинному пагорбі повно зелених іще пооббиваних грушок. — Це вітер позривав грушки? — запитую у перехожого чоловіка. — А ні, — роз’яснює він. — Це білочка. Вона смакує тільки зернятками. Прокушує грушку і дістає зернятка. Тут їх розвелось багато. Ціла велика родина. Малий біженець Либонь, на Тернопільщині, за переповіданнями, сталося, діялося. Ув одне село зі Сходу України прибилася жінка із хлопчиком малолітнім. Їх там гостинно прийняли. На місці новім освоюються. Хлопчик сільською улицею прогулюється, шпацирує. А хтось і питається його: — Із ким ти, хлопчику, приїхав? А малий відповідає: — С мамой. — А де ж твій тато? — ізнов запитують. — Унічтожаєт бендеровцев…— відповідає малий біженець. Не там примостився При доріжці до Десятинного пагорба старий стовбуристий шатристий ясен розрісся. А коло нього і бересток примостився. Стовбурець уже також грубенький, а гілля покальбучилось незугарно. Крізь густе ясеневе шатро на простір, на волю, ік сонцю пробитись не може. Не там примостився. Через думання моє перейшло. Чорний котик Літній ранок. На Подільському узвозі. Із вікна тролейбуса. Рівним зеленим килимом схил постелився. Високо на пагорбі якийсь молодик свою спину ік Сонцю виставив. І суцільно чорний котик від нього поволеньки униз килимком зеленим навстріч Сонцю прошкує. Поклик отчої землі Цвинтаря на нашому хуторі не було. І коли котрий хуторянин відходив в інші світи, то його спрямовували на цвинтар у те село, де спочивали кості його предків. Як упокоївся їздовий Кирило, син Дениса Довгого, і везли його підводою на Хотинь, то коні самі, без керунку віжками повертали у тім напрямку — дорогу знали. Рід там увесь Довгих закорінений. Як звичне, чоловіка і його благовірну дружину ховали на одному цвинтарі. А інколи і поряд могили їхні виростали. Але бували, ставалися і винятки. Було. Давно колись зійшлися молодята із різних віддалених сіл, а родину свою умоцювали на Хуторі. А як зістарилися вони, то й про вічний спокій річ повели. Чоловік каже: “Хочу похованим бути тільки у своєму селі”. А жінка навпростець йому: “Мої ж кості тільки у своєму селі повинні спочивати”. Невістка їхня мову тую слухала. Да й каже: “Добре. А якщо в одночасся повмираєте, то треба буде дві машини наймати, щоб по різних селах вас розвозити”. Гай-гай. Не дивина. Поклик отчої землі могутній. Пахощі старої липи Ця шатриста, зболена, але стоїчна липа біля фундаменту Десятинної церкви упевнено прошкує, наближається до свойого чотирьохсотліття. Але сказав хтось, що вік її іще довщий. І ніби до Петра Могили вона уже зеленіла. Зацвітає це дерево пізніше, коли інші липи уже відцвіли, і цвіт їхній метеликами осипається долі. Але які незвично лагідні пахощі випромінює у цвітінні стара липа. Подумалось. Через думання перейшло. Це пахощі із перейдених часів, що їх уже не знає зінакшений світ. Не пара Давно колись удатний на слово хуторянин Семен Лапка отаку бувальщину мені переповідав. Як звичне, колишні люди майже не розлучалися. Як зійдуться, попаруються, то так і віку доживають. Хоча доля і різна бувала, випадала. Як кому. Найчастіше страждали од невдалого заміжжя жінки. Хоча траплялися і випадки. Як оньо оженився Кузьма Пелехатий, узяв за себе Пріську Кошудлату, то й світ йому потьмянів. Кузьма сердешний був трудяга із трудяг. А Пріська — вертихвістка. Мало що усю хатню роботу на Кузьму скинула, то ще й до гульок пристрасть у неї збунтувалась. Аби-но прочула, де яка забава чи гульки, ураз причепуриться — і побігла. Якби дівиця, а не молодиця уже. Ще й поїдом Кузьму переїдала. Терпів, терпів сердега Кузьма, та й терпець йому урвався. Надумав розвід узяти. До суду подав. Але суд тоді не завжди і розвідного листа виписував. Треба мати переконливий доказ. Кілька місяців очікував неборака судного дня. За цей час усуціль обріс густою щотиною. Отакі на суд заявився у старих робочих полотняних обладунках. А Пріська, як пава, принарядилася празниково. Тернова хустка на ній барвами виграє. Суд і питає Кузьму про причину, що до розводу його спонукала. Устав Кузьма і каже: — Бачить високий суд: який я, а яка вона. Що можу іще сказать… Суд подивився і виписав Кузьмі розвідного листа. По котромусь часові пристав Кузьма до тихої, лагідної, підстаркуватої дівчини Катрі із роду Кирила Кожум’яки, що її чомусь женихи обминали. У мирі та злагоді, при дітях переходили вони свій довгий вік. А Пріська Кошудлата так у самоті і зосталася. Усе — від людини! Уранці. При вході у підземний перехід до метро. Гасло вичитую: “Від людини залежить багато”. Молодик із одноразового користування чашечки каву допиває. А ніби до себе, а ніби і до нього кажу, промовляю: “Від людини залежить усе”. — О! Усе — від людини! — вигукнув молодик. Тицяє у мене пальцем. І демонстративно кидає під ноги використану чашечку. Хоча поряд і корзиночка для сміття стоїть. Вранішні пасажири Раним-раненько на Лісовий ринок зібрався, зрихтувався. Там усе дешевше. І ось уже в дорозі. У вагоні метро. Людей іще не густо. Але місця, щоб присісти, вільного нема. Усе люди молоді. Чоловіки й жінки, хлопці та дівчата. Усі сидять. Тільки я один на чорну палицю свою зіперся. Й ніхто місця мені сидячого не запропонував. Упродовж двадцятихвилинної путі до ринку. Хтось читає, інший мобілкою грається, котрийсь ніби очка заплющив, у думу занурився. Як звичне, щоправда, не завжди, але у громадськім транспорті мені уже пропонують присісти, зважаючи на мою видиму неміч. А цього ранку стався виняток. Вранішні пасажири — вони інакші, вирізнювані. Висновування потекло. Знущальники До якої тільки непередбачуваної дивини доводиться звикати упродовж останніх десятиліть нашому братові гречкосієві, неборакові. Од терпіння голодом до сімейної медицини. Щось із головою ураз сталося, то до невропатолога тільки через сімейного лікаря тепера утрапити можна. А сімейного лікаря на місці нема. Кажуть, він по сім’ях ходить. Мандрує. А один отакий сімейний навпрошки зізнався: “Я вас про здоров’я ваше не запитую. Часу нема. У мене тепер час тільки на писанину. Писанини стільки додали”. Про ціни годі й говорити. Колись, либонь, чи й не газета “Правда” малюночок була умістила. Як оден хранцуз учора був укупив отакенну рибину, а сьогодні за той самий гріш тільки печкура маленького. Так у нас подлук учорашнього, буває, що й на хвостик од печкура не вистачить. Годі й про тарифи згадувати. Як ні з сього, ні з того їх у кілька разів помножують. Не допитуйтесь розрахунків, але звикайте до нових уписувань. Не утруднюйте себе мудруванням, що таке рушникосушка, і чи сушить вона ваші рушники. Уписали вам, то й сплачуйте. Мені один торгівець на Лук’янівському ринку ніби невигадану історію переповідав. Як котромусь неборакові уписали аж сто кубометрів води за місяць. Він справуватися почав. А йому кажуть: “Ви лічильник маєте?” “Ні”, — одповів неборак. “Тоді ви стільки і використали води” , — завершили справунок. Щоправда, не сто, але шість кубометрів теплої води на особу і мені почали уписувать кожного місяця. До справунку я не вдався. Але зібрався і встановив лічильники. Узаконити їх — це походеньки не одного дня. Та і цей рубіж подолано. Але — о, наївна людино! — не тішся полегшеним зітханням. Виявляється, що кожного місяця треба у дві інстанції телефонічно звітувати про показники лічильників. Інакше уписуватимуть до сплати поколишньому. Тобто не за показником лічильника. Наказ є наказ. І я слухняно його виконую. Тримаю слухавку біля вуха 45 хвилин, поки мене почули. Мої копійки Телекомові секунда в секунду капають. “Добре, — кажу. — А якщо я в лікарні перебуватиму і зателефонувати не зможу?” “Уписуватимемо по-колишньому”, — станула тверда відповідь. Ще й сплатити усе — не проста штука. За кожну з п’яти квитанцій комісійні зросли до 4 гривень. Не дивуйтесь, якщо завтра зійдуть побори за ваші вуха, за ніс, за душу, яка іще тепліє у вашому єстві. А що говорить. Одне слово, здирники. Але й інше слово проситься — знущальники.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин