12 “На жаль, не зуміли в Болехові достойно зберегти пам’ять про Наталію Кобринську та її рід”. Українська еліта · с. 12сторінка оригіналу ↗
Дім над річкою
Слово Просвіти, №33 за 2017 рік
Роман ГОРАК
Продовження. Початок у ч. 32
Коли в Белелую місцеві та немісцеві хруні у вигляді комуністів та комсомольців прийшли руйнувати церкву, яка була пам’яткою по Озаркевичах, тоді вдарив церковний дзвін, з колгоспних полів прибігли жінки з сапами і кинулись на цю банду — розігнали її. Неймовірними зусиллями церкву, яку хоч і закрили, ці ж хруні зробили музеєм атеїзму. Найстаршим в роду отця Івана Озаркевича був син Володимир (1853—1912), який 1879 р. одружився з Ольгою Рошкевич (1857—1935), дочкою пароха села Лолина, що на Долинщині, неподалік від містечка Велдіжа. Ставши священиком у Белелуї та послухавши дружини, він разом з нею вирішує суттєво допомагати Іванові Франку та його товаришам, вигнаним із суспільства. Як і всі в роду Озаркевичів, о. Володимир брав активну участь в житті громади. Не сидів осторонь, коли йшли вибори до сейму та парламенту. Обстоював кандидатуру народних обранців, брав участь в побудові будинків “Просвіти” та організації читалень. Він помер 10 березня 1912 року і похований на цвинтарі в Березові Нижньому. З великої родини залишиться тільки внучка Марія (1922 р. н.), доля яку закине у Торонто, де й вона помре 31 січня 2006 року, перед тим давши кошти на вихід книжки бабциної сестри Михайлини Рошкевич (1859—1957) “Таку вже Бог долю судив”, яку так хотів бачити друком Іван Франко. Троє синів Михайлини Рошкевич поклали голови на вівтар незалежності української держави, а найстарший син Іван Іванець (1893—1946) був відомим українським художником і першим головою Львівської організації спілки художників України. Другою дитиною в родині о. Івана Озаркевича була дочка Наталія, в нашій літературі відома як Наталія Кобринська. Саме про неї Євген Маланюк говорив, що в нашій літературі було дуже мало мужів на кшталт Івана Франка, зате їхню відсутність повністю компенсували українські жінкиписьменниці, серед яких одне з чільних місць належить Наталії Кобринській. Вона 1871 року вийшла заміж за випускника Львівської духовної семінарії Теофіла Кобринського, який походив зі старовинного українського роду, що зіграв велику роль у нашій культурі. Його дід Микола організував у Коломиї тривіальну школу, а відтак перейшов працювати в гори, в село Яворів біля Косова, батьківщину відомих різьбярів Шкрібляків. Там він заснував першу тривіальну школу, навчив гуцулів садівництва, був пристрасним борцем проти пияцтва, в процесах проти уряду боровся за повернення гуцулам лісів. Микола Кобринський за свою діяльність вимушений був покинути Яворів і перенестись на роботу в Буковину, де працював у Чернівцях. Його син Микола, священик у селі Ціневі (тепер Ценева Рожнятівського району Івано-Франківської області), обіймав також посаду шкільного комісара Перегінської округи. За час свого душпастирства М. Кобринський заснував 27 народних шкіл, склав збірник пісень і переказів Долинської округи, а також “Гуцульський словник”, якими у своїй роботі користувалися Є. Желехівський та Я. Головацький. Помер він у Ціневі 1893 року. З його дочкою Євгенією був одружений о. Теодор (Богдар) Кирчів, великий приятель Івана Франка і автор народної пісні “Крилець, крилець, соколе дай!” Найстарший син Миколи Кобринського Іван Кобринський був священиком у селі Яворові, де працював народним учителем його батько та де він заклав народну школу. Його поховали під престолом місцевої церкви. Ще один син Миколи Кобринського — Йосафат (1818—1901) був парохом села Мишина біля Коломиї, де пристрасно боровся проти пияцтва серед гуцулів. Разом з Лукою Данкевичем і Теодором Білоусом він заснував у Коломиї бурсу та читальню для бідних учнів Коломийської гімназії. На власні кошти купував для них інвентар і книжки. Йосафат Кобринський був ініціатором побудови в Коломиї Народного дому, де те-
Дім Лонгина Озаркевича автор латинсько-українського словника, брат Ольги Кобилянської, Юліан Кобилянський. Бував брат Олени Кисілевської, редакторки журналу “Жіноча доля”, що виходив у Коломиї, В. Сіменович, що став редактором журналу “Америка” у США. Тут гостювала Ольга Кобилянська. На жаль, не зуміли в Болехові достойно зберегти пам’ять про Наталію Кобринську та її рід. Тут 1903 року помер о. Іван Озаркевич, стараннями якого була збудована мурована церква Мироносиць у 1899 році, 1904 року — мати, а 1920 року — й Наталія Кобринська. На її надмогильному пам’ятнику слова: “Мене вже серце не болить”. Церква, яка будувалась при о. Івану Озаркевичу, стала православною московського патріархату… Приходство новий священик, ревний служитель московського патріархату, переробив на церковний магазин і не забажав жити у ньому, оскільки вважав, що в такій хаті йому жити непристойно і непрестижно. Молодшою сестрою Наталії Кобринської була Єроніма, заміжня за відомим вченим-географом Григорієм Величком, знищеним радянським режимом у 1935 році, коли переїхав в Радянську Україну. Вона була збирачкою народних мистецьких виробів і мала чималу колекцію ґерданів та інших жіночих прикрас з Покуття, які виставляла на виставках у Відні, Празі, Кракові, Львові, Коломиї, Чернівцях, Тернополі та інших містах і містечках. Переїхавши з батьком до Болехова, збирала нові колекції прикрас і вишивок, частину з яких передала відомому
Городоцька гімназія та дім Озаркевичів етнографу Франтішеку Ржегоржу для чеського національного музею Наперстків. Наймолодшим з Озаркевичів, дітей о. Івана Озаркевича, був син Євген (1861— 1916) один з найвидатніших політичних та громадських діячів Галичини. Після закінчення медичного факультету Віденського університету, де був членом студентського товариства “Січ”, а в 1884 році був обраний його головою, протягом трьох років проходив практику в клініках Відня, після чого працював повітовим лікарем у Боснії, а відтак повернувся в Галичину. У 1897 році Є. Озаркевич переїхав до Львова, відкрив приватну лікарську практику і активно долучився до громадсько-політичного та наукового життя міста. Став ініціатором відкриття у Львові “Народної лічниці”, яка мала надавати безкоштовну лікарську допомогу бідним хворим. Був директором цього закладу. Він був дійсним членом наукового Товариства ім. Шевченка, з 1899 року — редактором “Лікарського збірника”, першим головою Українського лікарського товариства та редактором його органу “Здоровлє”, який виходив з 1912 року до початку Першої світової війни. Як член редакції видавничого органу “Просвіти” “Письмо з Просвіти”, не тільки редагував його, а й поміщав тут популярні статті на різні медичні теми, зокрема, про бактерії, особисту і громадську гігієну. Видав низку медичних книг. Боровся за впровадження української мови в офіційних установах та громадських організаціях в часи полонізації українців. З 1915 року і до березня 1916 року став працювати у відомому “Захисті для хворих” УСС, дез осені 1915 року лікувався Іван Франко. Такою була родина Лонгина Озаркевича, власника хати над річкою Верещицею у Городку. Який могутній матеріал для створення достойного музею в цьому місті. Та на жаль… 4 червня 1889 року Лонгин Озаркевич одружиться із Олесею Бажанською (1866 – 1906), яка дебютувала як письменниця 1887 року в жіночому альманасі “Перший вінок”, виданого коштом і заходом Наталії Кобринської. Альманах вийшов з друкарні Товариства ім. Т. Шевченка у Львові і містив твори 15 письменниць обох частин України, роздертої тодішніми двома наймогутнішими імперіями — Російською та Австро-Угорською. Вона була дочкою відомого громадського діяча, композитора, етнографа Пор фирія Бажанського (1836—1920 р.). Він був одружений з Олександрою Несторович з роду Маркіяна Шашкевича. Проте в нашій культурі Порфирій Бажанський залишиться як збирач народної музики. Він зібрав 4100 різних народних мелодій, які записав нотами і видав збірником народних пісень у семи томах на початку позаминулого століття. Він також зібрав близько 250 мелодій коляд, празничних та
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
