“Бо його тверді слова відповідали рішучим діям і вчинкам”. Поетичний автограф 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗
В’ячеслав ГУК В’ячеслав ГУК Нові вірші
Слово Просвіти, №33 за 2017 рік
В’ячеслав Гук — сучасний український поет, прозаїк, перекладач, есеїст, засновник сенсо-фізіологізму як літературного напряму. Народився 15 серпня 1974 року в м. Саки, АРК. 1999-го закінчив філологічний факультет Сімферопольського державного університету. 2003 року вступив до НСПУ. 2007-го отримав грант Президента України на видання роману “Синдром дитячих спогадів”. Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2012) та часопису “Diogen” (2013, Італія). Автор сімох поетичних збірок і шістьох романів. Твори письменника перекладено англійською, французькою, німецькою, шведською, болгарською, вірменською та польською мовами.
*** Він відпливав далеко від берега, а вона спостерігала за ним, було пообіддя, й сині хмари тривожно купчились над водою, коли він на тиждень їздив у справах — ставав для неї чужим — річка звивалась вужем між очеретів, ржавіла, ставала рудою;
у руках він тримав червоні троянди, коли повертався назад — чайка розривала криком простір над плесом, льодяно-зелена хвиля раз у раз накочувалася на берег, гасила любовний чад, — коли він хворів, вона сиділа біля його ліжка — німа, буденна;
минуле згасло назавжди в його високочолій голові й думках, він нагадував їй беззахисний переліг, геть знищений плугом, вона знала запах його тіла і смак його цілунку на своїх губах попри те, що третій рік поспіль називала його просто другом;
вона дивилась на нього в несміливому жахливому світлі дня, як стежила за зап’ястком, де плоть озивалася пульсом рваним, але почуття вже давно йшли на спад, вже холод душу пойняв — вона гаразд пам’ятала його вельми стриманим, невблаганним;
він ніби зображав смерть, притаманну одночасно ночі й дню, так іноді спекотне літо намагається наздогнати холодну зиму, вона дивилась на річку й не побачила, як він востаннє пірнув і вже не виплив зо дна, де крик чайки над узбережжям линув.
*** Час, на жаль, не лікує ран — він узагалі не лікує, а просто бере і знищує усе, що скніло без любові, немов тепле насіння, що вранці проросло на пагорбах дальніх, де чорні зграї птахів над деревами зробилися вищими, але так бракує ознак, за якими можна нарешті це визначити, як балона повітряного ємність, як шанець із дощовою водою чи ж горло грішника, зірване словами молитви — плоть сухостою годує, як кров, цупка глина і пташиний голос пахне небом, синім пружним простором і горішником, глибоке джерело неземної журби тримає в серці простоволоса людина;
що отримаєш від життя в підсумку — лисиці біжать од голоду й повені — це ж зубожіння води, серць і зерна, плаский риб’ячий плавник вітрила бовваніє бозна-де — очі сльозами, наче сади восени плодами, наповнені, убитий солдат — пташина між прибережним камінням гніздо собі звила;
опісля сну повільно приходиш до тями; дме крижаний вітер; зараз пів на четверту ранку, одежа висить на стільці, у їдальні — крапає з крана; голову сушать думки — і вірш не має можливості позбутися зайвих слів, бродячий собака лиже чоло, де площина серць і душ — така нездоланна;
гра світла, високий щебет птахів — і щемкий запах готельного номера, дуже важко дотримуватися у чомусь послідовності, де бажання жити поступово заступають сни про шепіт зерна, про стиск цупкого коміра сорочки; у сараях сплять старі човни, тінями річкових чайок закриті;
мерхла постать людини на тлі завмерлої річки дедалі стає тьмянішою, як сіра чайка з надсадним ячанням у горлі — хвилі не втратять блиску, у когось серце повільно наповнюється тим криком, а згодом — тишею, і літак над пагорбами, даленіючи, поступово перетворюється на риску;
може, ополудні чоловік у чорному костюмі на терасі готелю дивиться надто уважно на річку і пагорби, на потяг, який швидко суне зі схилу, ніби мляве сонце освітлює кощаве лице, горбуватий ніс, голені вилиці очі, сховані під капелюхом, і усмішку, витиснуту на губах крізь силу;
і потяті самотнім блиском — метушаться зграї сірих чайок над хвилями, кров що є сили пульсує в набряклих жилах уже майже без звуку, тільки (залежно від почуття власної гідності) — блукають пагорбами похилими хмарин довготелесі постаті; пахне глейким бузом — і сон долає повіки;
він дуже схожий на втомленого подорожнього, який удень розмірковує про війну, дар дерева, порт, де навколо раптом стає так тихо, як у вусі; темні будинки на узвишші — наче пташині гнізда місцини світанкової; хляпає парусина човнів, мов бродіння соків у тяжкому, як сон, галуззі.
*** З випередженням на кілька тижнів озивалася кров у колисці плоті, все життя йому здавалось трагічним осяганням людських взаємин, він тримав газету догори дриґом, відчуваючи, як слина суха у роті вже перетворювалась на камінь, а до вух линув пташиний лемент;
чайка, відбиваючись в темнім річковім потоці, — сумувала за літом, так по людському житті — залишається фото з жінкою і чоловіком,
ржавіння виноградних лоз, старе вітрило, сильно напнуте вітром, пустельне узбережжя, осінній простір, розірваний чаїним криком;
його єство нагадувало спорожнілу дзвіницю, яку оминали й досі, він давно опинився між днем і ніччю — в пекучих обіймах страсті, хоча колись мав за плечима і шлюб, і розлучення прикрий досвід, коли з дружиною був у цирку, захоплено дивлячись на гімнастів;
перегодом вона ще чула його хрипкий голос, упереміш із люттю, та їй судилося зіграти в його житті надто важливу роль, осягнути те, що дарує можливість не помилитись, що стає життєвою суттю, він гойдався у гамаку, геть пойнятий шаленим чорториєм осмути;
під старим деревом вона накрила на стіл, і вони пообідали мовчки, поводилась, ніби його колишня дружина, але як дбайлива хазяйка, він відчував, як приторкався до шиї цупкий комір нової сорочки і ясно чув, як десь далеко на річці гудів пароплав і квилила чайка.
RIGOR* Звук обірваного в телефонній слухавці голосу триває так довго, ніби зимова пора, оголене, як тіло, мовчання, завмирає в гортані, щоб потім зрости, зрушити кревні передчуття, які вже поєднались із безсиллям єства, так засмагла, наче шкіра, кора іззовні кориться силі, всім деревам край поля колись передрікши імена безіменні;
це вже стає вагомим підсумком від самого народження і всього прожитого взагалі, висить туман над поверхнею поля, як біль невтишний і солодкий присмак гіркоти, повітря пахне мокрою шерстю овець, що пасуться на схилах, припадаючи до землі, хрипить гучна мідь крику чайки понад хвилями моря, й мляве сонце яріє навпроти;
навідліг обновлюються рахунки прожитого життя, сухостій обгортає холодна мла, душа перебуває у смузі відчуження, ніби міцна кам’яна основа мертвого узбережжя, життя людське — це шал, біль і неточний переклад, що рве навпіл горла живі слова, так кожен плід прагне визріти вчасно, поки сад цілком не охопила осіння пожежа;
чи відшукають слова бодай колись своїх вмерлих батьків, чи здолають серця журу, і стирається в пам’яті місцевість, де колись народились і де перев’язано пуповину, удень на веранді старій чоловік сказав жінці: послухай, я теж, певно, скоро помру, і не треба сприймати всерйоз мою смерть, не вини мою душу — грішну й безвинну; пустельні околиці, грубозерниста тяжкість урочистого мідного слова, камінь, вода, день скрижанів у покрику самотньої сірокрилої чайки, як порядок слів в лексиконі, хтось винен у цьому мовчанні, хтось без вини завинив, тягне холодом з моря, руда посохла трава, намоклий пісок; діти мертвих батьків між собою не рідні, не кровні.
*** Весняна вода розмивала покинуті в заростях пташині гнізда, чоловік простував польовою дорогою повз старий елеватор — жінка помітила, що небо хмарилося саме перед його приїздом, — і не знала, чи сумувати за минулим і давно втраченим варто;
виднокіл був розірваний навпіл і оповитий сном чорнозему, фрагменти життя виринали у згадках, їхня цуплена схожість, в густих чагарях жваві пташки обдзьобували тишу щоденну, в тім краю все корилось сірій воді, навіть денця відер порожніх;
тож він зупинився на межі селища й поля, біля кущів глоду та рваної річки, поглянув на небо і далекі черепичні покрівлі, він втратив колись сім’ю, родовід і навідліг зненавидів воду, тепер відчував, як минуле боліло, повзало мурахами по шкірі;
як із потовщених жил тече кров, як хижо пручається м’якоть, так тіло, вмируще і тлінне, не здатне любити, пам’яттю скуте, виправдання життя — це, як кістка, цупка й порожниста мряка, білий човен біля берега помахом весел розбивав лід спокути;
він пішов через міст — і схилялись над плесом гілки вузлуваті, — бачив ясно постать свою на воді, що пливла мідним відбитком, йому здавалось, що моторошний світ непорушно стояв на варті, а його відбиття було цікаве лише блискучим зляканим рибкам —
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
